Урок асимільованим українцям від албанського патріота

Тамара Маркелова

Хочу бути  послідовною у своєму скромному намаганні українізувати Україну. Нехай моїм внеском будуть розповіді про співвітчизників, а також для співвітчизників, які мають всі ознаки асиміляції – тобто зміни рідної мови на мову штучно вживлену. Наслідки асиміляції невтішні – це втрата ідентичності, первісної культури, визнання своєї належності до чужого світоглядного середовища.

Декілька років тому я відпочивала в Албанії. Країна, яка звільнилася від тоталітарного гніту в один час з Україною, значно випередила нас, йдучи демократичним шляхом. У 2014 році вона отримала від Євросоюзу статус кандидата на вступ. Албанці, які виїхали в голодні 90-ті на заробітки до Італії, Франції, Туреччини та інших країн почали повертатися додому, зароблені кошти інвестувати у вітчизняні підприємства, будувати житло, об’єкти інфраструктури, розвивати туризм.

На одній із екскурсій нас, українську групу відпочиваючих, супроводжував гід, який добре володів російською та українською, тому що за часів союзу навчався у Харкові. Я не буду переповідати детально історію Албанії (хоча почуте з вуст справжнього албанця-патріота варте уваги), а лише зупинюся на епізоді першого знайомства.

На початку маршруту до туристичного автобуса зайшов жвавий усміхнений албанець років шістдесяти й зично привітався:

Доброго ранку, друзі!

На що у відповідь почув голосне:

Доброе утро!

Чоловік на якусь мить остовпів, потім опанував себе, пильним поглядом обвів туристів. Ні, він нікого не ганьбив: він дивився на нас як на хворих – з неприхованою жалістю. За його словами він був неприємно вражений, тому що мав інформацію про те, що супроводжуватиме групу українців, готувався. Він просто запитав:

Чому ж ви, українці, вдаєте із себе росіян?

Чому не відповіли мені: «Доброго ранку!»?

Чому ви, українці, соромитеся свого походження, своєї мови?

Чому ви так цинічно зраджуєте батьківщину, свою землю – одну з найкращих у світі: з полями, лісами, горами, степами, яка захоплює красою кожного, хто хоча б раз побував в Україні?

Ні, він нікого не дорікав. Він намагався зрозуміти, достукатися до тих асимільованих сердець, що досі залишаються у квазіспільноті «радянський народ» і дітей своїх залишають без майбутнього.

Він говорив такі прості і зрозумілі речі, наводив приклади історичної боротьби за незалежність Албанського національного відродження, тяжких поневірянь по світу свого народу після падіння диктатури, збереження албанської культури, мови протягом століть.

Цей поважний албанський екскурсовод своєю промовою того сонячного  ранку  перед присоромленими українськими туристами дав урок усвідомленого громадянства, показав як глибоко прихована проблема наших бід, взяв, як кажуть, за живе. Та чи від того однаково заболіло всім, хто його слухав? Звичайно, ні. Просочені інформаційною отрутою, закуті в інформаційні кайдани «рускім міром», покірно продовжуємо йти до прірви самознищення, руйнуючи слабку українську державність.

А мали б спільно й завзято будувати національну державу. Я глибоко переконана, що лише в національній державі людина спроможна забезпечити свої політичні, економічні, соціальні, культурні права. Прикладів для наслідування не бракує.