Українці: свої, чужі та нічиї

Тамара Маркелова

Читати класиків – це круто. Але останнім часом у пошуках відповіді на безладдя, яке відбувається в країні, все частіше звертаюся до сучасного слова. Шукаю, як і частина небайдужих співвітчизників для хворого українського суспільства, ліки – інтелектуальну мікстуру, якої так бракує нам у повсякденному житті.
Той факт, що у гонитві за теплішим та зручнішим місцем під сонцем українці нехотя зраджують своє майбутнє, здобуте тяжкою боротьбою протягом століть, м’яко кажучи, засмучує.
Під загрозою багата історія боротьби за незалежність: Українська Революція 1917 року, проголошення УНР, розстріляне відродження, безсмертні подвиги Другої Світової, дисидентський рух, жертовне самоспалення Василя Макуха, Олекси Гірника, Помаранчева Революція, Майдан Гідності, героїзм Небесної сотні та вояків російсько-української війни. Врешті  під загрозою опинилася і сама незалежність.
Засмучують спогади про те, як нас змушували за вказівкою згори шукати національну ідею: студенти писали наукові роботи, викладачі захищали дисертації, почасти штучно, вдавано, нещиро.

Сьогодні псевдо незалежні продовжують вивищувати російське: від мови до відвертої здачі інтересів власної держави, від нехтування законами до морального та фізичного знищення.
Чи зустрінете ви де-небудь словосполучення «за польську Польщу», або «за французьку Францію», або «за німецьку Німеччину», або «за російську Росію»? Мабуть що ні.
Перечитую славетного Юрія Іллєнка, а саме його збірку художньо-публіцистичних творів «За українську Україну». Для мене гасло «За українську Україну» і є тією ідеєю, яка відображає головні національні інтереси в політиці, економіці, культурній та соціальній сферах.
А відтак, поки правляча верхівка ділитиме українців на своїх, чужих та нічиїх, поки українці не перестануть соромитися своїх коренів, свого походження, рідної мови, культури, поки не розчавлять того паразита, який виїдає національне нутро, поки не зрозуміють, що тільки з появою в українській Україні монолітної політичної нації з’явиться можливість гідного життя, доти будемо нацією латентних мізантропів.  Бо як казав свого часу лорд Байрон: “Той, хто не любить своєї країни, нічого любити не може.”

Цитую Юрія Іллєнка.

Не знаю кращої відозви, ніж ці безсмертні слова: “І мертвим, і живим, і ненарожденним!..”
Сьогодні в Україні вони звучатимуть приблизно так: “Титульному етносу України — бомжам, невільним нелегалам-заробітчанам по всіх неукраїнах, рабиням і рабам секс-індустрії глобалізму, героїчним жебракам-освітянам, безсилим від голоду вченим, митцям у внутрішній еміграції, обеззброєній славі України – військовим, нацькованим на неньку, чиновникам, студентам і пенсіонерам – жертвам чергового геноциду окупаційної влади, сотням тисяч самогубців із відчаю, мільйонам абортованих через безнадію”.
Приспаному інтелекту України і в солодкому сні незалежності — зґвалтованому. І все ж таки, єдиній надії нації — постінтелігенції — відозва: “До зброї!”
Моя зброя — мій інтелект. Наша зброя — наш інтелект! Живу на окупованій ворогом моїй етнічній інформаційній території. Ворогом, який запроваджує зачистку території моєї культури, геноцид моєї титульної в цій культурі нації, нації, яка створила цю культуру. Головний інструмент геноциду проти мене — дезінформація.
Годі вже згадувати Шевченка всує — згадаймо Заповіт дослівно. У Заповіті, крім слова — поховайте, є слово — вставайте ! Крім слова воля, є дієслово — окропіте!
Нікому не дано права змінювати імперативні мандати Заповіту. Навіть юристам. Навіть президентам. Навіть ляльководам президентів. Мандат на повстання вручив нам Шевченко. Він сказав: “Вражою злою кров’ю волю окропіте!” Накази не обговорюються. Накази виконуються. Тож — виконуємо. Живемо, тобто жевріємо, вовками виємо, відокремлено, поодиноко, самотньо, по-хуторянськи вже скавчимо собаками.
Одинокого Сірка в чистому полі навіть заєць забиває. Наші інтелектуали стали об’єктом маніпуляції, зачистки, геноциду. Саме інтелектуалів, саме інтелігенцію повністю відсунуто на марґінал базікання про свободу, лібералізм, справедливість, незалежність і таке інше. Відсунуто від реальних процесів державотворення, від приватизації, 10 від соціального добробуту, від роботи, від творчості, від інформації.
Наші голови — вже не голови, а жлукта — видовбані з деревини посудини, в яких золили, відбілювали полотно наші предки, а зараз відбілюють, золять наші мозкові звивини, як звивини полотна, інформаційні окупанти. Ситуативні власники-загарбники наших із вами капіталів та інтелектуальних надбань.
Інтернет-жлукта, прокиньмося! “Привид сновигає Європою, — лякали людство два німецькі інтелектуальні євреї аж у позатому столітті. — Привид комунізму!” Вони знали, що базікають, бо самі його і клонували із самих себе, зі своїх голів, і засмітили тими примарами, ілюзіями, сновидами увесь, тоді ще цнотливий, недорозвинений інформаційний простір уже тоді старої та немічної Європи.
Ті привиди мали властивість розмножуватися, як таргани, і мутантуватися, як їхні винахідники…

Тамара Маркелова