Документи свідчать, що тотальне знищення української культури планувалося заздалегідь і надзвичайно ретельно. Захопивши владу, лідер більшовиків Володимир Ульянов одразу розпочав терор проти інтелігенції. Але з представниками російської культури він змушений був рахуватися, тому більшість з них були просто вислані з Росії. Українських митців окремим декретом було наказано вислати “в глубинные окраины РСФСР”. Ми не знаємо повного тексту цього документу, про нього лише побіжна згадка у книзі Дмитра Волкогонова “Ленін” з посиланням на Кремлівський архів. Але ставлення до представників української літератури яскраво видно із листа Леніна до Сталіна, де є такі промовисті рядки: “Харьков обшарить, мы его не знаем, это для нас “заграница”. Чистить надо быстро, не позже конца процесса эсеров.”
У 1933 р., коли у голодних корчах агонізувала Україна, у далекій Іспанії відбулася подія, яка за задумом її організаторів мала вплинути на весь перебіг подій у світі. Це була П’ята Міжнародна конференція з питань уніфікації кримінального законодавства. Маловідомий тоді єврейський юрист з Польщі, який пізніше введе в науковий обіг саме слово геноцид і напише Міжнародну угоду про запобігання і покарання злочину геноциду, подасть на розгляд цієї конференції проект, в якому знищення расових, релігійних чи суспільних колективів оголошувалися злочинами не лише проти законів даного народу, а і проти законів нації, законів людства і людяності.
Рафаель Лемкін запропонував два терміни для визначення двох злочинів: варварство і вандалізм. Неприйнятий проект Лемкіна читається так: “Будь-хто, який з ненависті до расового, релігійного чи суспільного колективу чи з метою викорінення такого починає каральну акцію проти життя, тилової цільності, свободи, гідності чи економічного існування члена такого колективу є винен за злочини варварства…
Будь хто, який з ненависті до расового, релігійного, чи суспільного колективу чи з метою викорінення такого знищить його культурні та художні цінності є винен за злочини вандалізму… Вищезгадані злочини будуть засуджені й покарані незалежно від місця, де злочин було скоєно, й громадянства злочинця за законами країни, де злочинець був заарештований…”
У тому ж вікопомному 33-му тут в Україні сталася інша глибоко символічна подія: у Харкові перед осередком українського літературного відродження – будинком “Слово” вантажівкою було зруйновано пам’ятник основоположнику цього відродження Василю Еллану-Блакитному. І на повну силу почав розкручуватися кривавий маховик тотального винищення української культури. Треба сказати, що якби концепція Лемкіна була прийнята, то вже тоді був би юридичний термін для того, що скоїлося з Україною. Та до Другої Світової війни то був злочин без імені, хоч від того не переставав бути злочином.
Більшовицький вандалізм в Україні від поодиноких акцій на зразок аварії біля будинку “Слово” дуже швидко набув масштабів тотальної руйнації. Потоками крові був потоплений велетенський духовний і культурний материк, своєрідна Атлантида. Нечуваних розмірів набуло руйнування безцінних пам’ятників архітектури, історії та культури. Більшовицький вандалізм щодо України мав характер маніакальної жорстокості. Система мстилася за вимушений відступ перед силами національно-визвольного руху, за те, що для того, аби зберегти владу вона змушена була піти на демонстрацію національної терпимості, навіть на формальне визнання, хоч в рамках ленінсько-сталінської поліцейської держави, та все ж такого національно-територіального формування, як Українська республіка.
Нещодавно в американському українознавчому журналі було опубліковано бесіди “товариша Сталіна” з українськими письменниками від 12 лютого 1929 року. Про цю подію ми знали зі спогадів очевидців та преси того періоду, але вперше дослідники мають змогу з’ясувати, що ж тоді трапилося.
Про що ж говорили українські письменники? Про приєднання частин Курщини, Воронежчини і Кубані до УРСР, позаяк там переважну більшість населення складають українці: “СТАЛИН. – Я не знаю как население этих губерний хочет присоединиться к Украине? (ГОЛОСА: хочет) А у нас есть сведения, что не хочет. (ГОЛОСА: хочет, хочет). Есть у нас одни сведения, что хочет, есть и другие сведения, что не хочет.”
Ставилися на цій зустрічі питання про чванькувате, зневажливе ставлення представників російської культури до українців, про знищення в Москві українських книжок, про недопуск українських творів до друку у московських журналах, пояснювали здивованому “товарищу Сталіну”, що немає галицького “наречия”, а є в Україні єдина українська мова зі своїми діалектичними відмінностями і що українську літературну мову не сьогодні ввели, як він вважає (СТАЛИН. – У вас украинский язык еще только шлифуется), а існує вона уже принаймні сто років, що галицький селянин добре розуміє не лише українських письменників, а і московського селянина: “СТАЛИН. – Значит вас понимают галичане? КАГАНОВИЧ. – Так же, как в Вятской губернии крестьянин понимает язык другой губернии, но не поймет всего того, что в “Правде” написано. ГОЛОС С МЕСТА: Он московского крестьянина понимает. КАГАНОВИЧ. – Он московского крестьянина понимает, но то, что в “Правде” делается, он не понимает.”
Бесіда з “великим кормчим” вийшла неспокійною, не такою до якої він звик. Вочевидь, відчувши настрій улюбленого вождя Каганович щедро пообіцяв: “В частности мне тов. Остап Вышня подал записку относительно украинского дома писателей “Слово”. Я в этом “доме” принимал горячее участие на Украине и сей час, если время позволит мне, я займусь этим вопросом.” Кагановичу “время позволило.” Саме під його з Молотовим тиском у липні 1932-го року на ІІІ Всеукраїнській партконференції комуністи України прийняли план хлібозаготівель, добре знаючи про нереальність його виконання. 23 грудня 33-го року під час чергового його вояжу в Україну українське Політбюро санкціонувало викачку навіть насіннєвих фондів від колгоспів, які не стовідсотково виконали хлібоздавання. Каганович у другій половині 32-го року організував виселення в Сибір цілих українських станиць з Кубані, “население” яких хотіло приєднання до України. І не стало більше у Сталіна “сведения, что хочет.”
Потурбувалися сталінські сатрапи, як і обіцяли наївному Остапу Вишні, і про харківський будинок “Слово”. З гнізда українського культурного відродження він був перетворений на “крематорій”, так називали його харків’яни. Заарештовано Ялового, покінчив самогубством Хвильовий, три дні кричав від розпачу, зриваючи голос його друг Остап Вишня, якого самого дуже скоро засудять до розстрілу, милостиво замінивши кулю десятьма роками концтаборів. Менш ніж за рік у київському Жовтневому палаці відбудеться перший масовий розстріл українських письменників, у тому самому палаці, де відбувся черговий з’їзд “славної” Компартії України (під лозунгами повернення назад до лона СРСР) – провідниці і організаторці всіх “великих перемог” в тому числі і генерального погрому над культурою українського народу. На транспорантах новітніх комуністів, як повелося, вождь і учитель Ленін.
Документи свідчать, що тотальне знищення української культури планувалося заздалегідь і надзвичайно ретельно. Захопивши владу, лідер більшовиків Володимир Ульянов одразу розпочав терор проти інтелігенції. Але з представниками російської культури він змушений був рахуватися, тому більшість з них були просто вислані з Росії. Українських митців окремим декретом було наказано вислати “в глубинные окраины РСФСР”. Ми не знаємо повного тексту цього документу, про нього лише побіжна згадка у книзі Дмитра Волкогонова “Ленін” з посиланням на Кремлівський архів. Але ставлення до представників української літератури яскраво видно із листа Леніна до Сталіна, де є такі промовисті рядки: “Харьков обшарить, мы его не знаем, это для нас “заграница”. Чистить надо быстро, не позже конца процесса эсеров.”
Ми не знаємо, як виконувалася ця вказівка, зате достеменно відомо, що одразу після приходу до влади більшовиків були взяті під особливий нагляд усі, хто коли-небудь читав, або ж просто тримав у руках книги Грушевського, Винниченка, хто брав участь у театральних постановах сільських театрів тощо. Все ж у 20-х роках просто покінчити з Україною не було змоги, надто великим і живим був досвід національно-визвольних змагань. Більшовики на перших порах були змушені дозволити певну самодіяльність України, принаймні в царині культури. За десять років українське культурне відродження набуло безпрецедентного розквіту і розвою, воно почало активно впливати на аспекти політичного і навіть економічного життя, якщо згадати економіста Волобуєва. Навіть дозволивши “українізацію”, сталінський режим не збирався розглядати Україну, як окрему державу, чи навіть республіку з окремими правами, він не сприймав українців, як повноцінну справжню націю. Ворогом №1 для Сталіна і його оточення був не лише український селянин, чи український інтелігент. Ворогом була Україна, як така. Проти неї повів Сталін у 32-33 рр. неоголошену війну, кинувши весь наявний військовий, поліцейський, політичний та економічний арсенал. Шляхом організації голодного мору, масового терору проти селянства, як основи нації, українських священників було радикально змінено баланс сил. Саме тому став можливий не просто поодинокий відстріл української інтелігенції, як це було до цього часу, а перший масовий розстріл українських письменників у грудні 1934 року.
Чудом уцілілі фотографії доносять до нас образи молодих, красивих, виповнених революційної романтики і безмежної довіри до комуністичних гасел, юнаків і дівчат. Вони були молодими і напрочуд вродливими, оці “терористи”, “шпигуни”, “вороги народу”. Тільки заоркестрованим параноїдством системи можна пояснити звинувачення, наприклад, Григорія Косинки у терористичній діяльності, того самого, який в одному зі своїх оповідань написав: “Я беру крейду і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері. Майстер підказує мені: – А ви, Максимовичу, просто, без латини: “Оксана Андріївна Романюк…” – Не можна: МАТИ. Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було б на хресті матері змалювати її страждання.” Або таке: “І вдруге, ще нижче похилився сріблястим листом явір коло порога, як вели в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерті криваве. Поклонився і зажурено зашелестів…”
У 34-му справді лише українські явори зажурено шелестіли, коли виводили у темну ніч під кулі українських письменників, мовчала преса, мовчали зціпивши зуби друзі і соратники Крушельницьких, Чупринки, Фальківського, Буревія, Влизька, Мисика. Мовчали зарубіжні політики і державні діячі. Короткі газетні повідомлення у західній пресі – все, що вдалося розшукати про цю трагедію. Протести і обурення галичан потонули у глухому морі мовчання. Я вважаю, що лише ізоляцією України від світу можна пояснити те, що тут трапилося. Україна була не тільки закритим суспільством, а провінцією закритого суспільства. Убивство голодом мільйонів українських селян, масовий терор проти української інтелігенції, апокаліптичні масштаби духовного і фізичного геноциду проти України стали можливими лише за умов повної інформаційної ізоляції від світу. Про це сьогодні не можна забувати. Це найголовніший урок, який повинні винести українські інтелігенти, весь український народ з цієї трагедії.
20 грудня 1954 року із Нью Йорка на адресу ІІ Всесоюзного з’їзду письменників було відправлено телеграму: “Українські письменники – політичні еміґранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. У 1930 році друкувалося 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалося тільки 36. Просимо вияснити в МҐБ де і чому зникли з української літератури 223 письменники?” Промовчав на цю телеграму Всесоюзний з’їзд. Але сьогодні ми вже можемо сказати “де і чому”. У сталінських катівнях, концтаборах, Биківні і Вінниці. Чому? Тому, що були українцями, тому, що любили свою землю і свій народ, тому, що творили. Література посідає центральне місце у культурі. Нація – це передусім об’єднання культурою. Знищити культуру – знищити націю. Знищити літературу і письменників – знищити культуру. Проста, але варварська парадиґма більшовизму.
Побіч варварства знищення самих письменників і діячів науки і культури йшов вандалізм щодо їхньої творчости. Були заборонені та вилучені з культурного і духовного обігу твори Хвильового, Винниченка, Зерова, Єфремова, Грушевського… І цей вандалізм, і це варварство були інтегральними.
Джерело: maidan.org.ua
Leave a Reply