Українсько-російські шлюби

Історія виникнення міжетнічних шлюбів непроста. Не обійшлося тут без примусів і казусів. Але щоби зрозуміти, чому українсько-російські шлюби виникали та як формувалися, розглядаємо шлюбні традиції двох народів та погляд на поняття «сім’я».

Історія виникнення міжетнічних шлюбів непроста. Не обійшлося тут без примусів і казусів. Але щоби зрозуміти, чому українсько-російські шлюби виникали та як формувалися, розглядаємо шлюбні традиції двох народів та погляд на поняття «сім’я».

Шлюб в українській традиції. Історичні відомості.
Шлюб в українській традиції – це не просто укладання законних стосунків між чоловіком та жінкою– це дозволена та врегульована форма взаємин між двома людьми на добровільних засадах, котрий базується на добровільності (переважно) та взаємній згоді. У академічному словнику (тлумачному) знаходимо визначення слова шлюб – це родинний союз, співжиття чоловіка й жінки за взаємною згодою. Загалом, для українців шлюб – це своєрідне священне дійство до якого довго й ретельно готувалося майбутнє подружжя. Слово «шлюб» походить від старосв’янського «сълюб», яке в перекладі означає урочисту обіцянку, а «слюбитися» перекладається як домовлятися.

У середньовіччі головна роль у сім’ї, як і годилося, належала чоловікові. Про сім’ї XIII – XV ст. збереглося мало даних. У архівних документах є вбогі відомості про родини заможних верст населення, переважно представників княжого роду. Про сім’ї звичайних селян, на жаль, відомостей майже немає. Проте достовірно відомо, що вже тоді утверджувалася мала сім’я, яка складалася з трьох поколінь: батько, мати; їхні діти; одружені внуки.

Пізнє середньовіччя – час, коли в родині протистояли дохристиянські переконання й нові традиції, які впроваджувала церква. Саме ця установа викорінила багатоженство, впровадила обряд хрещення новонароджених дітей. Що стосується шлюбу, то він не став сприйматися населенням серйозно після впровадження вінчання. Багато хто надавав великого значення обряду «змовин» та ритуальним весільним обрядам.
Про пізніші сімейні обряди та звичаї дізнаємося із фрагментарних джерел XVI – XVIII ст. та етнографічних обстежень XIX – XX ст. Головним документом у цей період були три Литовські статути, народне звичаєве право і Магдебурзьке право у містах. При кожному місті велася спеціальна книга «acta», куди вносилися дані про сімейні справи, опіку над дітьми, вікові записи, заповіти тощо.
Загалом нормою було одружувати молоду пару за згодою батьків із обох сторін без згоди дівчини та хлопця. У відомому «Описі України» французького інженера та картографа ҐійомаЛевасера де Боплана знаходимо цікаві записи, які дозволяють говорити не лише про примус із сторони батьків: «…На відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися: закохана дівчина заходить до хати парубка (якого любить), коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона вихваляє того, хто вразив її серце». Далі дівчина промовляє до парубка: «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість (до мене), яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої гарні риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку».
Якщо хлопець вирішив з тієї чи іншої причини уникнути такого спонтанного шлюбу, він ввічливо відмовляв дівчині. Проте траплялися випадки, що дівчина відмовлялася йти з хати, доки не отримає позитивну відповідь. За твердженнями Боплана, батьки хлопця майже завжди погоджувалися на такий шлюб, оскільки відмова слугувала би багатовіковій образі зі сторони родичів потенційної нареченої.
Пише дослідник і про обряд так званого «передвесільного викрадання»: «Хоча вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться. Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж дівчина цього не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати”.
Що стосується шлюбного віку, то, опираючись на історичні розвідки, зокрема, «Історію України» В. Полонської-Василенко розуміємо, що одружувалися українські хлопці й дівчата досить рано. Слід сказати й про те, що шлюбний вік не був поняттям сталим, час від часу він варіювався. У праці знаходимо підтвердження цьому: «Аж до початку ХХ ст. звичайний вік нареченого становив 18-19 років, а нареченої – 16-17 років. За часів Київської Русі шлюбний вік визначався згідно з візантійським законодавством і становив для юнаків 14-15 років, а для дівчат – 12-13 років.
1410 року митрополит Фотій Київський і всіяРуси пропонував, щоб дівчаткам дозволили брати шлюб хоча б із 12 років, проте, на щастя, його прохання не мало ніяких наслідків. Зовсім юні дівчатка, точніше, діти у віці 10-11 років часто пов’язували себе сімейними вузами.
Литовський статут 1566 року встановлював шлюбний вік для дівчини з 15 років, для юнаків – з 18 років. Але згодом ІІІ Статут 1588 року знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Така подія підтверджує те, що Великі князі литовські, проголосивши принцип: «старовини не рухати, новини не заводити», цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвитку».

Шлюб в російській традиції
Брак – 1) закрепление и узаконение супружеских отношений;
2) сожительство супругов, совокупностьбытовых и правовых отношений связывающих мужа и жену (Большой толковый словарь современного русского языка). Слово «брак» походить від давньослов’янського слова «брачити», тобто, «відбирати», «обирати гарніше, граще й відкидати погане, непотрібне».
У історичних джерелах Російської імперії, зокрема, датованих до XVIII ст. згадується про те, що селяни ігнорували церковне вінчання і практикували вільне припинення шлюбу за взаємною згодою без участі представників духовної влади.
Шлюбний вік диктувався керівною верхівкою і змінювався майже з кожним правителем. Цифра шлюбу залежала й від соціально-політичних, економічних особливостей у той чи інший період.
Історик С. Григоровський у «Сборникецерковных и гражданскихзаконов о браке и разводе и судопроизводство по деламбрачным» за 1896 рік відзначав «Запрещаетсявступатьвъбракълицамъмужеского пола ранеевосемнадцати, а женского – шестнадцати лет отърожднія». Однак, шлюбно-сімейне законодавство рекомендувало батькам не затягати з одруженням дітей. У 1726 році одна селянка попросила розірвати її шлюб, оскільки одружувалася вона в дуже юному віці: «В 1725 годувышлазамуж, а муж еяженился в малых летах, а именнолетъ десяти не с большимъ; и с нею сожития не имеетъ; а бъетее и увечитъ». Проте, в проханні жінки дикастерія відмовила, оскільки шлюб розривати не можна, а їй слід шанувати свого чоловіка.
Згадки про ранній шлюб в Російській імперії збереглися й до кінця XIX ст.- початку XX ст. У багатьох районах вони існували в так званій прихованій формі. Батьки заручали дітей у 12-15 років, у 14-16 оголошували їх нареченими, а в 16-17 молоде подружжя узаконювало свої стосунки в церкві. І. С. Кон зазначав: «В южнорусских и западнорусских районах иногдаустраивалидейстивтельную свадьбу12-14-летних подростков, но до наступлениясовершеннолетиямолодые жили порознь в домах своихродителей».
Із того моменту, коли молодий хлопець або дівчина досягали шлюбного віку, батьки бралися шукати їм пару. Вони цікавилися фінансовим положенням майбутнього зятя/ невістки, розпитували про господарство. Якщо потенційних родичів усе влаштовувало, відбувалися оглядини. Доручали цю важливу справу спеціально навченій жінці «смотрильщиці». Якщо їй все подобалося, призначали дату весілля.
Щодо весілля, то під час нього часом траплялися невеликі казуси. Приміром, батьки у яких було декілька дочок, найперше намагалися видати заміж ту, котра мала вади від природи чи вроджені хвороби. На оглядинах показували здорову доньку, а на весілля нареченому підсовували «заміну». Наречений, ясна річ, бачив майбутню дружину лише у день весілля, тому про її недоліки у здоров’ї чи зовнішності він не міг знати. Якщо батьки нареченого викривали цю «махінацію», вони писали лист до патріарха, щоб він дав дозвіл на проведення розслідування. Якщо з’ясовувалося, що відбулася підміна, винна сторона платила постраждалій грошову компенсацію, розмір якої встановлювався «змовою» – «шлюбним контрактом».
Після весілля розпочиналися сімейні будні. Настанови і повчання, які стосуються сімейного життя, були зібрані в середині XVI століття в особливий збірник «Домострой», автором якого був духівник самого царя Івана Грозного Сильвестр.
У цьому збірнику йшла мова про те, що сім’я повинна жити в любові та злагоді. Дружина та діти мають в усьому підкоряться чоловікові й батькові. У моменти непокори, голові сімейства дозволялося застосовувати тілесні покарання. Заборонялося бити в очі та вуха, щоб не заподіяти каліцтва. Дружину також можна було «повчати» батогом (батько нареченої передавав «весільного» батога чоловікові доньки після весілля), але без зайвих свідків і очей. Після тілесного покарання чоловік мав сказати ласкаве слово дружині і що-небудь їй подарувати.
Виникнення українсько-російських шлюбів
Розглянувши окремо особливості укладання шлюбу українців та росіян спробуємо з’ясувати, за яких умов та коли виникають змішані українсько-російські шлюби.
У листі Григорія Івановича Полетики до свого двоюрідного брата, після звістки, що мати видає дочку заміж за росіянина, знаходимо: «Я буду сожалеть, когда узнаю, что он не из вольных людей, но из числа великороссийских купцов, кои по большей части иго крепости на себе носят… Хоть из выборных казаков, и хоть не богатого человека, а если не можно было сыскать никого из своих земляков, то пускай бы лучше сестра осталась в девках».
Про своєрідну активізацію укладання російсько-українських шлюбів говориться в історичних джерелах, які засвідчують період правління Богдана Хмельницького. Саме за часів правління Івана Мазепи активізувалися спроби «зросійщити» населення: гетьман і старшина за наказом правителя змушені були всіляко пропагувати змішані шлюби українських хлопців з російськими дівчатами. Також підтримувалися шлюби українок з російськими парубками.
Семен Цвілюк, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Одеського державного університету внутрішніх справ у статті «I буде вона вже не Вкраїна…» у газеті «День» констатує: «Характерний документ щодо цього залишила нам цариця Анна Іоанівна. У грудні 1734 року вона видала таємний указ про необхідність створення в імперії таких умов, щоб «малороси» одружувалися з росіянами, а не з білорусами, поляками чи з іншими чужинцями. У настанові правителеві Малоросії князеві Шаховському цариця зазначала, що поріднення українців з білорусами «противно нашему інтересу». Анна Іоанівна у своєму указі писала: «Повелеваем вам, дабы вы по вашему искусству секретно под рукою особливо трудились малороссиян от свойства с смоляны и с поляки и с другими жителями отводить, а побуждать их и искусным образом проводить в свойство с великороссийскими, и пристойными рассуждениями дабы они своились и в свойство вступали более с нашими великороссийскими поданными и сие содержать секретно».
У другій половині ХІХ ст. українці одружувались з лише етнічними українцями і вкрай рідко – з росіянами чи представниками інших національностей. У кін. XIX – поч. XX ст. подібні шлюби не перевищували 2%, або й взагалі не укладалися.
О. Пономарьов Анатолій Петрович у книзі «Міжнаціональні шлюби в УРСР і процес інтернаціоналізації» зазначає: «У той час національно-змішані шлюби найпоширеніші були у великих промислових центрах і районах етнічного прикордоння, насамперед на прикордонні українців з росіянами, дещо менше – з білорусами (Полісся), а також на українсько-молдавському прикордонні. Наявна в їхньому середовищі нерівноцінність однонаціональних та змішаних шлюбів була пов’язана з певними відмінностями в сімейно-побутовому укладі. Так, в російських і білоруських сім’ях кінця XIX ст. ще досить сильним було верховенство чоловіків. В українській родині в силу певних історичних умов (пов’язаних, наприклад, з частими війнами, створенням козацтва, в результаті чого жінка могла тривалий час очолювати родину) становище жінки було більш незалежним».
Отже, можемо припустити, що виникнення українсько-російських шлюбів припадає приблизно на кінець XX ст. – поч. XXIст., коли національні рамки були відкинуті молодіжним суспільством. З розвитком Інтернету кордони між країнами стерлися, а спілкування в соціальних мережах послугувало тісному знайомству українського населення з російським, польським, німецьким, американським тощо. Ще однією не менш вагомою причиною укладання шлюбів послугувало заробітчанство. Виходячи з цього, молодь дедалі частіше почала укладати міжнаціональні шлюби та змінювати місце проживання.

Інтерв’ ю з українкою, що живе в Росії
Оксана: «Про політику намагаємось не говорити взагалі!»
Сьогодні українсько-російські шлюби знаходяться на межі. Ситуація, що склалася призводить до конфліктів в середині кожної маленької сім’і, руйнує стосунки між подружжями, оскільки погодитися з тією чи іншою стороною не так просто. Яке ж воно життя українки в Росії, та як політичне становище сьогодні впливає на стосунки між чоловіком та дружиною?
Відіграли весілля в Україні
Життя в Росії інше й закони, традиції відповідно теж. Не можна сказати, що тут не люблять українців, але далеко не всі росіяни готові зарахувати вас у коло своїх знайомих. Я спілкуюся з дівчатами з України, по-перше, мені з ними значно простіше, по-друге, ми чудово розуміємо одна одну.
Одружена я з чоловіком два з половиною роки. У 2014 році у нас народилася донька Маргарита. З чоловіком ми живемо мирно й спокійно, хрестили дитину в Україні, я наполягала, чоловік не перечив. Він теж хотів поїхати з нами, але його не пустили на кордоні, оскільки вже влітку обстановка була неспокійна.
Ми познайомилися в Інтернеті, спілкувалися понад п’ять років, він приїздив до мене в гості, часто спілкувалися по Skype (Скайпу). З часом, я почала ловити себе на думці, що мені хотілося б бачити його в поруч в реальному житті, а не в моніторі комп’ютера. Тут, в Україні, в нього є родичі, одного разу він приїхав у відпустку, і ми познайомилися ближче. Згодом, я їздила до нього в гості, а потім ми вирішили, що варто одружитися.
Відіграли весілля теж в Україні, тут і вінчалися, Юра не заперечував. Він взагалі поважає традиції українців, любить борщ і сало.
В Україні з роботою складно
Після весілля на постійне місце проживання поїхали до Росії, оскільки там у Юри хороша робота і власний будинок. Звісно, він міг спробувати знайти роботу тут, але це б зайняло деякий час, окрім того, в Каневі, звідки я родом, знайти роботу не так просто. Місто маленьке, робочих рук хоч відбавляй, а зарплата нікудишня. Окрім того, придбати своє житло не так просто, потрібно не один рік складати гроші під матрац.
Чесно кажучи, в Україні з роботою не все так просто, навіть попри наявність диплома про вищу освіту, потрібно мати зв’язки або дуже багато зробити для того, щоб обійняти хорошу посаду. До того моменту мій чоловік уже фактично утвердився в житті й придбав усе необхідне для нормального життя.

Дитину виховуємо за українськими традиціями
Доньку вчу говорити українською. Звісно, й російською вона теж говорить, оскільки наш тато російськомовний. З України привозимо з собою багато дитячих книжок з казками, дитячими оповіданнями. Щовечора читаю перед сном їй щось українською, чоловік теж слухає. Взагалі, таких гарних книжок українською в Росії немає, навіть при великому бажанні їх рідко можна знайти. В нас дитячий ринок радує постійними новинками, кольоровими ілюстраціями, помірними цінами. Тому, коли повертаємося з дому, то веземо гору літератури.
Ми плануємо знайомити свою доньку з усіма традиціями й звичаями українського народу, поступово вводячи її у цей міфічний і фольклорний світ. Щороку ми приїжджаємо до бабусі в Україну, щоб дитина не забувала, де її коріння. Все-таки, мама в неї українка. Тут немає чого соромитися – цим треба пишатися.
Повернутися на Батьківщину хотілося б, але, напевно, це залишиться тільки в мріях
Є люди, які засуджують мій вибір, мовляв, це зрада. Певною мірою так і є, але так не вважалося до недавнього часу. За росіянина виходили заміж точно так, як і за болгарина, американця, німця. Сьогодні такий українсько-російський шлюб викликає бурю незадоволень і попадає під приціл. Повернутися на Батьківщину хотілося б, але, напевно, це залишиться тільки в мріях, оскільки я розумію, що чоловік не поїде зі мною. Окрім того, зараз його там ніхто не захоче прийняти, дати роботу, виникнуть проблеми із пошуком житла і так далі.
Спочатку у нас були деякі сварки, які виникали через політичний конфлікт наших Батьківщин. Тому ми вирішили поставити табу на обговорення політичного стану в обох країнах. Хоча, мій чоловік адекватно ставився до всього, аналізував, співставляв факти, не було скандалів, звинувачень і тому подібного. Але перш за все, сьогодні ми повинні думати про свою доньку.
Історично склалося, що українці й росіяни близькі між собою, ця війна обірвала багато зв’язків, але не всі. Також не всі тут агресивно налаштовані, є й ті, хто підтримує українців. Таких людей багато. Вся справа в тому, що росіяни вірять своєму президенту, загалом точно так, як українці своєму. Складно повірити, щоб людина, яка править країною може публічно брехати. Тут усе має своє пояснення, кожен свою думку. Але дуже хотілося, щоб усе це закінчилося мирно і ворогування припинилося.

Тіна Кріс