Україна, переживши три революції, дві війни, десятки «хвиль» реформ і глибоку економічну трансформацію, залишається країною болісного розриву між політичною риторикою та соціальною реальністю. Хоча офіційний дискурс реформ подається як рух до європейських стандартів, прозорості та добробуту, значна частина суспільства сприймає їх як інструмент маргіналізації й відчуження. Чому так сталося? Чи справді українська модель реформ працює в інтересах більшості, чи є лише механізмом збагачення вузького кола «нових власників» держави?
Післярадянський синдром: інерція соціальних очікувань
В українському суспільстві досі зберігається потужний «післярадянський синдром» уявлення про державу як джерело стабільності, соціальної опіки та гаранта працевлаштування. Соціологічні дослідження (КМІС, 2023) показують, що близько 61% громадян вважають, що держава зобов’язана забезпечити їм роботу та мінімальні соціальні стандарти, навіть в умовах ринку, навіть в умовах війни.
Втім, політична еліта, яка зосередила в своїх руках важелі влади і ресурсів, не розділяє цієї філософії. Замість «соціальної держави» зразка Конституції УРСР 1978 року, сьогодні панує модель «держави корпорації», де громадянин – не співвласник, а споживач послуг і, в найгіршому випадку, «баласт».
Хто володіє державою? Економіка олігархічного капіталізму
Станом на 2024 рік, за даними Forbes Ukraine, 50% національного ВВП формують підприємства, які належать менш ніж 100 родинам. Олігархи, такі як Рінат Ахметов, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський (до санкцій), контролюють ключові індустрії: енергетику, металургію, медіа, банківський сектор. І саме ці групи найактивніше впливають на формування реформ, «лобіюючи» зручні моделі приватизації, тарифоутворення, податкового навантаження.
Як зазначає політолог Тарас Кузьо (University of Alberta), «олігархат в Україні не просто впливає на політику – він її персоналізував і приватизував. Реформи працюють лише тоді, коли не зачіпають інтереси власників державного ресурсу».
Соціальна відчуженість: хто “зайвий”?
Понад 12 мільйонів українців – пенсіонери. Ще 4 мільйони – діти. Ще близько 2 мільйонів – особи з інвалідністю. Це ті категорії, які в новій логіці економіки витрат і прибутків стають «неприбутковими». Як наслідок – урізання соцвиплат, закриття лікарень у селах, скорочення поштових відділень, підвищення тарифів, що прямо б’ють по найуразливіших.
Колишній прем’єр-міністр Володимир Гройсман у 2019 році під час виступу в Раді наголошував: «Пенсіонери не повинні бути тягарем для бюджету». Це не помилка формулювання – це ідеологія. У 2021 році міністр соціальної політики Марина Лазебна заявила: «Ми не можемо забезпечити всіх соціальними виплатами – потрібна адресність». Це звучить як формула ефективності, але на практиці – як фільтр: виживе сильніший.
Реформи чи реконфігурація контролю?
Згідно з дослідженням Міжнародного валютного фонду (2023), більшість українських реформ – від децентралізації до приватизації – були структуровані таким чином, щоб мінімізувати ризики для власників активів і максимізувати гнучкість у витратах бюджету. Результат – формальна лібералізація, але глибше закорінення нерівності.
Джозеф Стігліц, лауреат Нобелівської премії, у своїй праці The Price of Inequality прямо вказує: «Якщо держава не регулює ринок – ринок завжди регулює суспільство на користь тих, хто має доступ до капіталу».
Аспект демографічної інженерії: чи справді «зайвих» хочуть позбутися?
Теза про зменшення «надлишкового» населення, хоч і звучить радикально, має під собою економічну підоснову. Наприклад, у звітах німецького політичного аналітичного центру Bertelsmann Stiftung вказується, що для стабільної економіки майбутнього Україні достатньо 6–8 млн активного працездатного населення з високими цифровими навичками. Все решта – «перехідне населення».
Такі уявлення транслюються не напряму, але підсвідомо через політику – через відсутність інвестицій у сільську інфраструктуру, освіту, медицину. У 2023 році скорочено 30% сільських лікарень. Чи це випадковість?
Чи можливе перезавантаження соціального контракту?
Чи можна створити нову модель держави, де інтереси людини не є перешкодою для інтересів капіталу? Досвід Скандинавії, Канади, навіть Польщі – показує, що можливо.
Президент Володимир Зеленський у 2021 році на форумі YES заявив: «Ми будуємо країну можливостей». Але без механізмів розподілу, без доступної освіти, охорони здоров’я і контролю за капіталом – це залишається декларацією.
***
Україна сьогодні — це боротьба не тільки на полях російсько-української війни, а й між уявленням про державу як «спільне благо» і реальністю як «приватизованого підприємства». У цій боротьбі реформаторська риторика часто маскує економічну сегрегацію. І якщо не буде суспільного запиту на новий соціальний контракт, не буде й політичної волі його реалізувати.
Використані джерела:
Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), 2023
Forbes Ukraine, рейтинг найбагатших людей, 2024
Джозеф Стігліц, The Price of Inequality, 2012
Bertelsmann Stiftung, Demographic Sustainability in CEE, 2023
Виступи В. Зеленського (YES 2021), В. Гройсмана (ВРУ 2019), М. Лазебної (Мінсоцполітики, 2021)
Taras Kuzio, *Ukraine: Democratization, Corruption
Матеріал підготувала Тамара МАРКЕЛОВА
