Тетяна Висоцька – ведуча новинної програми «Вікна» на СТБ, нащадний журналіст (її батько – Валерій Долина, багато років був редактором Новотроїцької районної газети «Трудова слава» та директором Херсонської телерадіокомпанії «Скіфія»).
У 2013 році пані Тетяна, згідно з голосуванням глядачів, отримала премію «Телезірка» як улюблена телеведуча новин і ток-шоу. Тоді участь у голосуванні взяли не лише українці, а й жителі Білорусі, Італії, США та Німеччини. Серед багатьох номінантів глядачі обрали саме Тетяну Висоцьку. Тому ця премія – народне визнання, а на Хрещатику є її іменна зірка.
Крім того, вже кілька років поспіль вона – співавтор і ведуча захопливого телешоу «Таємниці ДНК. Але зараз вся увага країни зосереджена саме на новинах, що від початку війни транслюються у форматі Телемарафону, в якому працює і Тетяна Висоцька. Ми припадаємо до екранів телевізорів, аби почути останню інформацію про визволені від російських окупантів міста й села, з нетерпінням чекаємо, коли прозвучить таке бажане й вистраждане: «Ми перемогли! Війна закінчилася».
Як працюється у воєнне лихоліття телемедійникам, з перших вуст – в інтерв’ю з Тетяною Висоцькою – журналістом, волонтером, дружиною захисника України, мамою і просто красивою жінкою.
– Пані Тетяно, 24 лютого 2022 року життя мільйонів українців змінилося назавжди – почалася жорстока, кривава війна. Але у кожного з нас було своє 24 лютого… Пригадуєте той день?
– Думаю, ми всі його ніколи не забудемо. На світанку мені подзвонила мама з Херсона і сказала, що почалася велика війна. Наші родичі з Генічеська повідомили: сунуть величезні колони військової техніки з Криму. В Херсоні вже гатили. Я поклала слухавку і побачила смужку світла під дверима, вийшла. Це мій чоловік уже збирався у військкомат, він за місяць до цього поновився на обліку і йому прийшло повідомлення про збори. Олексій поцілував мене з дітьми і пішов. А я настелила в коридорі ковдри і перевела туди дітей, адже ми живемо на околиці, яка виходить на Житомирську трасу. Я бачила з вікна тисняву людей, які виїжджали, і тому ворожі танки не могли проїхати. Вони розтрощили заслон на дорозі та поїхали по зустрічній смузі. І скоро недалеко від нас почала бити артилерія.
– Київ бомбили, Вам з дітьми довелося виїхати та на кілька місяців «піти з професії». Чим займалися у вимушеному біженстві?
– Коли біля нас впали гради, довелося виїхати, нас прихистили родичі в Хмельницькому. Ми пробули там два місяці. Майже не відривалися від новин, грали з дітьми в слова, щоб відволіктися. Зі старшим сином здали кров для бійців, плели всі втрьох маскувальні сітки. Дуже хотіли додому, до болю! Насправді на чужині, бути непросто, навіть серед своїх.
– Яким було Ваше повернення до столиці? Що змінилося? Що особливо вразило?
– Ми їхали з вокзалу і я не могла надивитися на улюблений Київ. Серед зелені – залізні їжаки й окопні насипи землі. Напружені люди… Це вже було інше місто. Але рідне! Це неможливо передати словами, яке щастя – повернутися додому!
– Ви вийшли на роботу, як і раніше, ведучою новин, але вже в новому форматі – Телемарафону, працюєте з колегами з інших телевізійних каналів. Настільки комфортна така співпраця і чи зручний даний формат?
– Ми всі зараз працюємо на перемогу. Це єдиний організм, де кожен орган намагається працювати ефективно і злагоджено з іншими. Щопівгодини – випуск новин, це напружено, непросто, інколи дуже «з коліс», але ми справляємося! Адже дуже важливо зараз повідомляти про останні новини й історії волонтерства та взаємодопомоги, від телевізійників залежить дух країни, без перебільшення.
– Глядачам завжди цікаво, що відбувається «по той бік екрана»? Як готуються новини в режимі онлайн?
– Завдяки онлайну є можливість отримати термінові коментарі, це дуже спрощує нині роботу. Адже ми всі зараз живемо в режимі реального часу – телеграм-канали швидші, проте часто містять неперевірену інформацію, ми цього не можемо собі дозволити. Тому без перевірки чи підтвердження штабів не даємо гарячі новини. Це було б злочинно в умовах війни, і з професійної, і з етичної точки зору.
– На жаль, новини зараз невеселі… Щодня – ворожі обстріли, загиблі… Часом – десятки й сотні жертв, серед яких – діти. Як Вам вдається володіти собою, аби не розплакатися у прямому ефірі, оприлюднюючи факти про звірства окупантів?
– Насправді, поки ці цифри не олюднені, ще можна жити. А от якщо в ефірі журналістський матеріал, з якого відчутний біль рідних, є обставини та деталі трагедій – це вже стає важким випробуванням. Щоб не зірватися, читаю наступний матеріал, намагаюсь себе відволікти. Але трагічні долі дітей і окупована Херсонщина – це теми, де мені дуже важко себе тримати в новинних суворо емоційних рамках. Пару разів дочитувала текст пошепки, щоб не плакати в кадрі.
– У ток-шоу, розважальних програмах ведучий може собі дозволити імпровізацію. А в новинах?
– Раніше це могло б бути і в новинах, але зараз, як на мене, стандарт сухий, воєнно-суворий. Фактаж, інтонація і легкий жест. Злочинно нагнітати чи якось грати. Не ті часи. Де я зараз можу імпровізувати, принаймні в словах, запитаннях, так це в проєкті «ДНК.СВОЇ», в який трансформувалися «Таємниці ДНК». Це дуже важливий нині проєкт, в якому люди, котрі під час війни загубили рідних або своїх рятівників, знаходять їх. До речі, з моєї малої батьківщини, з Херсона, вже були в студії легендарний волонтер на візку дядя Гриша, вихователька Олена Наумова, яка була в російському полоні. І я дуже пишаюся, що наша команда зробила ці програми: уявіть, як важко зараз привозити героїв до студії!
– До тривожних новин, які Вам доводиться повідомляти, безперечно, додається тривога і за власного чоловіка, адже він – у теробороні Києва. Звідки черпаєте і як відновлюєте душевні сили? У чому знаходите так звану «точку спокою»?
– Уточню: чоловік ув бригаді Київської ТРО у складі ЗСУ, бо ще є добровольчі загони не в збройних лавах. Нині його рота на Донбасі, на нулі. Я до цього ніби морально готувалася, але насправді точки спокою не маю, просто намагаюсь відволікатися на різні справи, постійно в очікуванні його дзвінка. Врешті, робимо з донькою уроки, згадую математику за 5-й клас. Якщо є світло і час з настроєм, читаю – от перечитала Стефаника, Багряного, тепер на черзі Томас Кініллі зі «Списком Шиндлера». Інша тематика не заходить.
– Ви народилися на Херсонщині. На ТРК «Скіфія», де працював Ваш тато, починали свій журналістський шлях. Нещодавно Ваше рідне місто звільнили. Поділіться емоціями, які пережили, коли дізналися, що Херсон – вільний!
– Коли з‘явилися перші натяки, повідомлення, навіть боялася вірити. Потім читала одним оком, щоб не наврочити. А 11 листопада, коли наші були в місті, розридалася просто на вулиці. І мені було байдуже, як це виглядає! Три дні ковтала сльози, передивляючись фото і відео щасливих людей на площі Свободи. Нині розпочалася інша фаза війни для херсонців, постійні обстріли. Але нарешті в людей є вільний вибір, як вчинити! І все одно Херсонщина буде вільною, без варіантів!
– У кожного з нас є своя «формула щастя». Чи змінилася Ваша після початку війни та в чому вона полягає?
– Щастя – бачити усмішки дітей, батьків чи чоловіка по відеозв’язку. Відчувати підтримку своїх людей. Прожити тихий тиждень без ракетних обстрілів. І ввечері після роботи повернутися в освітлену і теплу оселю. Насправді війна лише підтвердила: щастя просте і в дрібницях.
– Зараз Ви та Ваша сім’я активно займаєтеся волонтерством. У чому воно полягає?
– Ми адресно допомагаємо підрозділу чоловіка, на фронт постійно потрібно багато речей, бо вони швидко псуються. Син-студент із друзями розбирали завали в понівеченій Бучі під Києвом. Ми з донькою насушили корисних трав і квітів на дачі та продаємо трав‘яний чай, а зароблене відправляємо на ЗСУ. Все задля перемоги! 
– Ми всі віримо в нашу перемогу, пов’язуємо з нею подальші плани. Ви вже думали, яким буде Ваше життя після перемоги? Що насамперед зробите?
– Навіть не уявляю. Навпаки, стараюсь про це не думати, все одно буде інакше, по-перше. По-друге, головне, щоб усі рідні були живі й неушкоджені, а далі якось буде!
– Пані Тетяно, Ваші побажання читачам, усім українцям.
– Знаєте, я, як і всі люди, інколи занепадаю духом. Тоді кажу собі: ну, добре, трохи полеж, перепочинь. А потім встаю і роблю, бо хто, крім нас, і як ще інакше? Тримаємо стрій попри все, наближаємо перемогу всіма способами, вона знає, що ми її чекаємо! Навіть якщо трохи забариться – вона все одно станеться, бо Світло завжди сильніше Темряви!
Запитувала Олена ОЛІЙНИК
