Після маскараду

Ірина Бондарук, письменниця 

Цього першого квітня у день сміху було  не до жартів. Раптом настав час для того, щоб розплющити очі, скинути з себе ганчір’я чужих маскарадів, звільнити душу від оманливого очікування виконання передвиборних обіцянок, відчути себе громадянином, що найважче. Усі наче забули про це. Чи ніколи не усвідомлювали? Підхопили кимось зумисне кинутий вислів: «Я нікому нічого не винен», і прикривають ним свою ницість. Одні, доведені до відчаю зашморгом цін більше ні про що не можуть думати, як тільки про те, як вижити, немає інших тем для розмов, немає іншого очікування як тієї надії, щоб не стало ще гірше – бо гірше нікуди. Інші – вважають себе пророками, гідними довіри народу цілої країни, гідними повести за собою людей, як рані ше писали, до «світлої мети»…. А хотіли більше. Як знецінене звання «Президент». А може ніхто нікуди нікого не збирався вести, а цей народ потрібен тільки для того, щоб стати хоч на один щабель вище до влади, яка дасть реалізацію майнових чи амбітних особистих запитів.

Цього першого квітня у день сміху було  не до жартів. Раптом настав час для того, щоб розплющити очі, скинути з себе ганчір’я чужих маскарадів, звільнити душу від оманливого очікування виконання передвиборних обіцянок, відчути себе громадянином, що найважче. Усі наче забули про це. Чи ніколи не усвідомлювали? Підхопили кимось зумисне кинутий вислів: «Я нікому нічого не винен», і прикривають ним свою ницість. Одні, доведені до відчаю зашморгом цін більше ні про що не можуть думати, як тільки про те, як вижити, немає інших тем для розмов, немає іншого очікування як тієї надії, щоб не стало ще гірше – бо гірше нікуди. Інші – вважають себе пророками, гідними довіри народу цілої країни, гідними повести за собою людей, як раніше писали, до «світлої мети»…. А хотіли більше. Як знецінене звання «Президент». А може ніхто нікуди нікого не збирався вести, а цей народ потрібен тільки для того, щоб стати хоч на один щабель вище до влади, яка дасть реалізацію майнових чи амбітних особистих запитів.

Чому сорок шість кандидатів захотіли піти у президенти, що вони хотіли, на що сподівались? Все це спонукає до роздумів… І думати треба.

Тільки політологи з телеекранів з мудрим спокоєм пояснюють: щоб стати Президентом, треба пообіцяти посади тим, хто найбільше цю кандидатуру підтримає, виконати ці обіцянки, і тоді на важливі державні посади засядуть нікому не відомі чини, без програм і обов’язків перед виборцями, у найкращому випадку ті, хто набрав на виборах від 0,01 до 0,101 % довіри населення, щоб отримати «своє». І залишиться від кандидата у президенти лише макет президента з державними регаліями, який навпомацки буде шукати дорогу чи то до Євросоюзу, чи то у Путінську Росію. Чому навпомацки? Та тому, що очі Президента, це народ його країни, що боїться їх розплющити, щоб не побачити того провалля рабства, в яке скотилась душа у відчаї і безнадії. Хіба це не рабство, коли твою думку формують телеканали, що належать олігархічним кланам, олігархи втримують і самих кандидатів… і майже за кожним із кандидатів хтось стоїть – майновий і грошовитий. І усім їм щось треба – і вони візьмуть це своє – наше. Потрібно кандидату у Президенти пообіцяти тільки знизити ціну на газ, підняти пенсії і заробітну платню і все.

Якщо у цих сорока шести кандидатів у Президенти такі програми, що можуть забезпечити вихід України з принизливого стану економічного виснаження і збіднілості душ, чому не винесли їх на розгляд Уряду, не подарували народу, хотіли тільки поміняти на посаду Президента. Чому стали вважати себе гідними цього звання, яке вимагає насамперед високої громадянської позиції – де головним буде незалежність і розвиток країни, а її громадянам, не населенню – громадянам, дасть давно втрачене почуття гідності і добробут. Бо громадянин, це член громади, з обов’язків якого перед членами громади, родиною, формується  борг перед країною, перед людством.

Президент – в ідеалі це звання в розумінні звичайних людських чеснот високе і вивершене, вимагає такого ж служіння народу в питаннях збереження цілісності країни, миру, напрацьованих ідеалів, вимагає піти на подвиг і самопожертву.

Бо Україна в боротьбі за окраєць європейського чи московського благополуччя випала з того ряду країн, що борються з екологічною катастрофою за збереження життя на землі, переходять на альтернативні джерела енергії, відроджують лісові масиви для відновлення складу повітря у атмосфері Землі. А в Україні падають під сокирою ненажерливості гектари лісів, гинуть в тенетах політичної нерозсудливості розум і гордість нації, її совість.

Країна стоїть на порозі вибору. Кого виберемо? Що виберемо? Поки що тільки втрати у розмірі 1,5 млрд гривень, втрачені ілюзії та знецінені подвиги тисячі борців за незалежність України, які поклали свої життя на олтар гідності і свободи.

Іде передвиборна кампанія, мирна і прозора. Мирна, бо увесь час з екранів телевізорів лине заспокійливе від вояків, що стоять на захисті кордонів України – «Голосуйте! Ми прикриємо!» Прикривають наш спокій, добробут, вибір… і гинуть, даючи нам можливість думати, щоб своїм голосом не зрадити досягнення за роки незалежності, та тієї ж самої демократії в Україні, що дала можливість провести найдемократичніші вибори у світі. А вояки гинуть – гинуть сини, батьки, брати і сестри за наш вибір. Віддають свої життя за незалежність країни, за її розвиток і розквіт, за єдність народу, за порядність і чесність.

І в цій боротьбі за владу не бачать чи не хочуть бачити найстрашніші втрати – втрати молодого покоління. Лише журналісти, боязко озираючись, повідомляють про скупчення гурту здорових молодиків біля виборчкому. Що чекають? Кого? Молодь нашого народу завжди вирізнялась видом, ростом, вродою, силою, а ще відвагою, розумом і патріотизмом. У цих залишилась тільки лише вгодована сила, що бездумно кинеться по першому знаку на захист майнових інтересів тих, хто годував. Розуму не видно, бо вже давно найздоровішу молодь перетворюють у тітушок – у це знаряддя для досягнення чужої мети тими, хто більше заплатить… Це найбільші втрати.