Оля із Харкова зі старенькою матусею тікали від війни. Із краму мали дві невеликі сумки та маленьку собачку. Родичів у них не було. Спочатку жінки поїхали на Західну Україну. Але від цін на житло отримали шок — однокімнатна квартира у Львові на два матраци на підлозі коштувала півтори тисячі гривень за добу. І це ще вважалося бюджетно. Поїздивши Львівщиною та Закарпаттям зрозуміли, що потрібно шукати варіанти за межами України.
Багато знайомих виїхали за кордон. Казали — там добре приймають. Тому Оля почала шукати можливості. В перші дні війни ще не було такої зрозумілої системи евакуації, тому інформацію збирала скрізь — від офіційних сайтів до чатів у телеграмі. Переважно навіть у чатах, вибираючи потрібне між плітками та прокляттями на адресу русні. Серфила сайти, на яких добрі європейці брали до себе на проживання українські сім’ї. Понад 1000! запитів було надіслано і скрізь — відмова.
З тваринкою брати не хотіли.
Але у них та собака — була лише одна назва. Мультіпу, кишенькове дитя — плід кохання мальтійської болонки і пуделя. Такий чарівний подаруночок Олі зробили на день народження її учні, у яких вона викладала хореографію. Маля жило на руках і спало за пазухою. Але собака є собака. Людей лякала одна лиш назва. Хоча Оля пояснювала, що за нею буде стежити весь час її мама, з рук не буде спускати, буде контролювати, щоб не пошкодила речі та інтер’єри. Але ніхто не погоджувався. Мали право. Вибір українців у іноземців був великий, тому підбирали прискіпливо, вимагали документи, аналізи тощо. Все це Олі нагадувало торги на невільничому ринку — одні люди вибирали інших. І від цього було бридко. Але діватися нікуди — шлях додому поки що відрізаний.
Зрештою знайшлась одна родина, яка погодилася взяти їхню трійцю — і вони поїхали до Франції. Запросили їх у невелике містечко на півночі країни, де велике безробіття, де життя завмирає після 6-ї години вечора і в неділю. Але Оля раділа. Як то кажуть, даремному коню в зуби не дивляться. На місці розібралися. Але не вони, а з ними.
Родина прийняла їх добре, надіслала дані для оформлення документів.
А ще інформацію у ветеринарну службу, що до них заїхали біженці із собакою.
І наступного дня просто у будинок приїхала спеціальна служба і … забрала цуценя. На карантин. Як Оля не молила, як не плакала, як не доводила, що це не собака, це — дитина у сім’ї, і вона може не витримати розлуки й померти — французи були непохитні. Закон є закон.
Так, дійсно, усі собаки, які в’їжджають у Францію без документів, а для французів український ветеринарний паспорт зі щепленнями та чіпом не є документом, мають проходити карантин.
І забрали їх маля на пів року у ветеринарний хаб, а з Олі взяли розписку, що вона не покине територію Франції, допоки її собака буде утримуватися на карантині. Собаки жили у вольєрах. Годували їх стандартною їжею, однією для всіх порід. Їх оглядав лікар. Але найголовнішого у тваринок не було — тактильного контакту із господарями.
Оля їздила до своєї манюні щодня: розмовляла, тримала за лапку через прути клітки, на руки брати не дозволяли — карантин же.
Французи-господарі були задоволені: і біженців взяли, і собаки позбулися.
За біженців їм обіцяли виплачувати гроші й надати пільги на комуналку. Але так нічого з цього не впровадили. Згодом Оля у великому місті у клубі знайшла роботу — вона танцювала. У перервах бігала до тваринки. А зранку, після зміни, коли приїжджала «додому» — прибирала двоповерховий будинок.
Французи прибиранням зовсім не заморочувалися, ще прикрикували на неї, що заважає шумом пилотяга і тим, що бігає в них перед очима. Але прибирати потрібно, бо господарі, тим не менш, нагадували про це регулярно, але Оля мала так викрутитися у цій ситуації, щоб їм не заважати своєю присутністю.
Те саме було із приготуванням їжі.
Перші дні, по приїзді до них біженців, господарі розігрівали напівфабрикати для всіх. А потім сказали, щоб їжу готувала Оліна мама.
Українці — люди вдячні за те, що їх прихистили, тому домашні справи не вважали за труд, а навпаки були раді віддячити працею за притулок. Французам українські страви сподобалась. Тому вони почали у себе збирати гостей. Кілька разів на тиждень. І кожний раз Оля з мамою ліпили по 300 вареників або пельменів, або готували велику вечерю на 10-15 осіб. Їх самих годували макаронами, які по три дні стояли на столі. Як пояснила хазяйка дому, холодильник псується, якщо туди ставити макарони. А якщо українці відмовлялися їсти — французи дуже ображалися, авжеж нівелюють їх гостинність.
Тому Оля потай купувала у місті йогурти, хліб, печиво і щось таке, що можна було з’їсти у кімнаті тихцем без приготування. Потім Оля знайшла можливість брати продукти у Червоному Хресті. Багато сил та здоров’я було покладено на те, щоб їй видали цей дозвіл. Було прослухано немало лекцій від робітників французьких благодійних організацій, який щедрий французький народ і якою благодійністю він займається. Зрештою, Оля таки отримала заповітний купон і привезла у дім цілі дві торби їжі — макарони, крупи, консерви, десерти, сир, салати і бутерброди. Перший раз, побачивши це французи скривилися. Після другого приїзду був скандал. Французька родина заборонила Олі брати продукти у Червоному Хресті.
«Ви об’їдаєте французьку націю. Ці продукти потрібні більш нужденним людям. А вас нагодуємо ми — благодійники». І вказали на макарони, зварені три дні тому. Вже потім з’ясувалося, що ніяким патріотизмом тут і не пахло. Просто «благодійники» самі брали в місцевій організації Червоного Хреста продукти на своїх біженців і … надійно їх ховали.
Друзі французької родини були у захваті від таких кльових біженців, які прибирають і готують. Тому, підтримавши солідарність з Україною, зібрали кошти на підтримку української родини. І передали їх господарям, які так великодушно прийняли біженців.
Чи варто дивуватись тому, що ці гроші Оля навіть в руках не потримала. Їх голова сімейства поклав у конверт і сказав: «Хай полежать».
Ну вони й лежали. Допоки одного недільного ранку родина, взявши цього самого конверта, поїхала купувати друге авто у сім’ю.
Через три місяці після приїзду у Францію Олі на картку прийшли гроші — допомога, яку виділяє Франція для біженців. Близько 700 євро на двох. В той самий день її посадили в авто і вони всією родиною поїхали в супермаркет. Витрачати ці гроші. Французька сім’я купувала собі все, що хотіла. «Бо ж це не ваші гроші, — казали вони Олі, — це гроші Республіки Франція. А ви до неї не маєте ніякого стосунку».
Оля хотіла переїхати від таких благодійників у готель. Навіть подала офіційний запит. З Префектури на пошту французької родини прийшло уточнення, чи дійсно біженці потребують переїзду. «Звичайно ж ні, — відповіла їм французька родина, — вони будуть у нас жити й надалі. Нас все влаштовує». Тож запит на житло був відхилений.
У напруженій атмосфері пройшли місяці до закінчення карантину собачки. У цей час французи вже відкрито знущалися з жінок: по декілька разів на тиждень примушували їх збирати речі та переселятися з кімнати в кімнату.
Потім Оля із мамою жили на горищі, де дах за день нагрівався так, що можна було зваритися. Їм забороняли відкривати вікна, щоб не впускали спеку з вулиці в дім. Звичайно ж ні кондиціонера, ні вентилятора, як у хазяїв, у них не було. На прохання виправити ситуацію, чули у відповідь:
– Ми достатньо турбуємось про вас.
Коли настав час, і Олі повернули собачку з карантину, і вона зі своєю Мультіпу переступила поріг будинку, її одразу запитали:
– Коли ви покинете нас ?
І натякнули, якщо не поїдуть самі, то господарі викличуть поліцію і скажуть, що Оля у них щось вкрала.
– Кому повірять у поліції — вам чи нам?
Питання було риторичним.
Коли Оля із мамою та песиком від’їжджали, французи, як в кіно, обіймали, плакали, жаліли:
– Куди ж ви їдете, там війна йде, бомби падають!
Чуйні люди.
Але їм важко зрозуміти, що краще жити під бомбами, аніж бути залежним, невільним рабом у чужій хаті.
Власне за незалежність бореться вся наша країна.
Сили нам!
Наталія КУДРЯШОВА
