Корюківська трагедія – жорстоке масове вбивство 6800 жителів села Корюківка (місто в Чернігівській області), скоєне 1–2 березня 1943 року загонами угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни. Масштаби трагедії – виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів переважають білоруську Хатинь, у 41 раз – чехословацьке Лідіце, у 12 разів – французький Орадур. Масове вбивство мирних жителів було каральною операцією угорських підрозділів у відповідь на дії радянських партизан, очолюваних офіцером НКВС СРСР Олексієм Федоровим. Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанська група військ О. Федорова переважала карателів за кількістю вояків майже вдесятеро, але партизани нічого не зробили для порятунку жителів Корюківки.
Під час німецької окупації ліси українського Полісся були центром радянського партизанського руху, у тому числі село Корюківка Чернігівської області. Наприкінці лютого 1943 року сім’ю одного з командирів партизанського диверсійного підрозділу, голови місцевого колгоспу Феодосія Ступака, а саме дітей та дружину, схопили німці та кинули до корюківської в’язниці. 26 лютого дружину Ф. Ступака було вбито. У ніч на 27 лютого загони партизанської групи військ офіцера НКВС СРСР Олексія Федорова напали на ворожий місцевий гарнізон, що складався переважно з угорських військових. Під час цього наскоку було вбито 78 солдатів ворога і 8 захоплено в полон. Діти командира Ф. Ступака та кілька ув’язнених були звільнені, деякі будівлі підірвані. У цій операції загинув сам Феодосій Ступак.
Наступного дня після атаки диверсантів виїзд із села вже було перекрито. Проте принаймні одній жінці з трьома дітьми в цей день з Корюківки вдалося втекти.
Вранці 1 березня 1943 року до Корюківки прибув підрозділ СС з міста Щорс. Спочатку німці намагалися зігнати всіх жителів у центр села до найбільших приміщень – театру, ресторану, церкви. Коли деякі з них, передбачаючи смерть, спробували втекти, карателі почали заходити у будинки та розстрілювати їх мешканців.
2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали. Окупанти прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей «косили» з кулеметів на подвір’ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю вигоріла, збереглися тільки десять цегляних будинків та церква. Жителів сусідніх населених пунктів залякували, щоб вони не надавали допомогу сусідам. Був виданий наказ знищити всіх мешканців Корюківки. Але все ж таки залишилися вцілілі селяни, які сховалися або втекли в ліс. Частина з них через кілька днів повернулася на згарища, здебільшого це були люди похилого віку. Та 9 березня німці знову прийшли до Корюківки, і спалили нещасних за живо.
За даними судмедекспертизи, проведеної після війни, жителів убивали розстрілюючи з автоматів та станкових кулеметів, ударами тупих предметів і, спалюючи заживо. У результаті каральної акції в Корюківці було знищено близько 7 тисяч мирних жителів, спалено 1 390 будівель. 5 612 жертв масового вбивства залишилися невпізнаними. Корюківка була практично повністю спалена, населення, яке тут проживало, – винищено.
Керівництво Українського інституту національної пам’яті зробило запит щодо відомостей про безпосередніх виконавців Корюківської трагедії до архіву Федеральної служби безпеки Росії. В офіційному листі ФСБ РФ зазначається, що масові розстріли мирного населення, знищення населених пунктів Чернігівщини та інші військові злочини на території області з жовтня 1942 по вереснь 1943 року здійснювали військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками командуючого групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана, 1895 року народження, уродженця Будапешту. Загалом на Чернігівщині угорські частини взяли участь у знищенні до 60-ти тисяч мирних мешканців. Наказ про виконання каральної акції віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєра Бруно Франц, 1888 року народження, родом із німецького міста Касселя.
Чернігівські історики С. Павленко й С. Бутко вважають, що партизани могли врятувати бодай частину мешканців Корюківки від смерті, однак своєю свідомою бездіяльністю зумисне не зробили цього. Відповідно до офіційних даних, на початку 1943 року з’єднання першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У О. Федорова налічувало 12 загонів загальною чисельністю 5,5 тисячі бійців; більшість із них були розташовані неподалік Корюківки, у сусідніх селах. За підрахунками істориків, кількість карателів, відряджених на «акцію відплати», становила близько 300–500 осіб.
«Не було команди. Ми тільки спостерігали», – зізнався по війні один із партизанів загону Федорова.
Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Можна лише здогадуватися, що, провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти насправді виконували директиву Москви: «…піднімати український народ на боротьбу проти окупантів». Жодна каральна операція гітлерівців не переривалася сталінськими загонами, їм було вигідно провокувати якнайбільше звірств з боку німецької адміністрації. Усі знали, що німецькі окупанти за кожного вбитого солдата розстрілюють до 100 чоловік мирного населення, і цей наказ вони завжди сумлінно виконували. А підпільники та партизани, вбивши німця, навіть не прикопували труп. Таке часто траплялося просто в населених пунктах, після чого гітлерівці відразу розстрілювали людей, село спалювали. За задумом Москви, населенню України потрібно було довести, що Голодомор 1932–1933 років, розстріли 1930-х років – це не найстрашніше, а ось німецький режим – набагато жахливіше.
Гітлер, зі свого боку, вважав, що партизанська війна дає змогу виявляти «небажані елементи», які слід знищити. Відповідно до планів рейхсфюрера СС Гімлера, кількість слов’янського населення мала зменшитися до 30 мільйонів осіб. Символом військових злочинів нацистів на території СРСР радянська пропаганда зробила білоруську Хатинь, де загинуло 149 жителів (за сучасними німецькими даними – 152 жителі).
Знищення ж близько 7000 українців у Корюківці на Чернігівщині з деяких ідеологічних причин фактично приховувалося. Журналіст Ю. Поташній висунув гіпотезу, що радянські ідеологи підняли на щит Хатинь, щоб хоч якось замаскувати свій страшний злочин під селом Катинь на Смоленщині зі співзвучною назвою білоруського села Хатинь. Навесні 1940 року в СРСР стратили близько 22 тисяч польських військовополонених, кілька тисяч із них було вбито у катинських лісах. Нині ці події відомі як Катинський розстріл.
Згодом, уже Герой Радянського Союзу, О.Ф. Федоров напише до передмови повісті Б. Наріжного «Горобинова заграва»: «Глибоко переконаний, що подібні розповіді особливо потрібні нашій молоді. Нашим синам і онукам… Вони повинні знати, якою ціною вибороли попередні покоління право вільно жити на нашій землі. Знати і берегти ті завоювання». О. Федоров мав на увазі ту операцію партизан із визволення дітей Феодосія Ступака. Але жодного слова про трагедію з 7-ма тисячами смертей, ніби її й не було. У мемуарах командира знаходимо лише таку згадку про тогочасні події: «Найцікавішим і найвдалішим був наліт на корюківський гарнізон».
Знищення за два дні (1–2 березня 1943 р.) німецькими загарбниками та їхніми союзниками понад 6800 мирних жителів Корюківки на Нюрнберзькому процесі названо наймасштабнішою трагедією Другої світової війни. Однак ця подія – величезна рідкість у працях, присвячених Другій світовій війні. Вона не згадується навіть й у шкільних підручниках.
Leave a Reply