Бандура – один з українських національних символів, символ відродження українства, нашої автентичності. Тому традиційною для українців є любов до кобзарсько-бандурного виконавства. Цей епічний жанр, що століттями еволюціонував, відіграв і продовжує відігравати важливу роль у формуванні української ідентичності та культурної спадщини. Сучасний кобзар-бандурист вселяє віру в життя, перемогу українського народу над підступним ворогом, підтримує дух, перетворює сірий понурий світ на світ краси, добра, сонця.
У цей винятково напружений для українців час ми запросили до розмови українську бандуристку, професорку, кандидатку мистецтвознавства, заслужену діячку мистецтв України, завідувачку кафедрою музичного мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв Надію Богданівну Брояко. Філософське ставлення до життя, до музики, педагогічний досвід, професіоналізм дозволили Надії Богданівні здобути повагу, авторитет, любов серед студентів та колег.
– У питанні походження української бандури Гнат Хоткевич зазначав: «… Бандура є чисто український винахід. Ніде й ні від кого українці цього інструмента не позичали, а вигадали для себе самі». Розкажіть, пані Надіє, коли ж це сталося?
– Кобза була добре відома в Україні з XIV-XV ст. Є багато історичних свідчень, особливо в польських рукописних джерелах. Про кобзу ми знаємо з часів гетьманщини, зокрема про те, що кобзою – панською бандурою-торбоном захоплювалися Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко. Тобто цей інструмент функціонував на землях сучасної України, які на той час перебували під протекторатом інших держав: Речі Посполитої, Московії, Османської імперії. Проте гетьманська доба дала нам зрозуміти вагу цього інструменту і його роль. Він був невід’ємним атрибутом козаків. Козак – лицар йшов у бій і ніс разом зі зброєю мобільну легку кобзу, бо це була духовна зброя, це був ще й елемент розваги. Але існувало й інше призначення – світське – в гетьманському середовищі, коли козацькі старшини, маючи при собі козаків-бандуристів, забавлялися грою. Європейські вельможі також при дворі тримали козачків-бандуристів, але й самі могли взяти в руки інструмент і зіграти – це було елементом культури. Наприклад у дослідженнях Олександра Рігельмана є графічне зображення початку XVII століття, де сидить козак у повному обладунку і в руках у нього кобза.
На бандурах грали мандрівні сліпі бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, жартівливі, думи, псальми, канти. Це трансформований образ вільної людини, яка мала свободу слова, можливість висловлювати свою думку через інструмент, через пісню.
– Доля бандури в історичному контексті тісно пов’язана з долями українських емігрантів. Зокрема цікава біографія українського бандуриста Василя Ємця. Як склалася його доля?
– Бандура як національний інструмент мала своє осердя схоже на трикутник – Полтавщина, Харківщина, Сумщина і між ними вісь – Чернігів, Київ. Це справді було осердя нашого кобзарства. Саме там, на Слобожанщині, у козацькій родині народився і виховувався Василь Ємець. Навчався грати на бандурі у кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка. Після проголошення незалежності у 1918 році Василь Ємець започаткував у Києві ансамбль з 8 бандуристів – «Кобзарський хор», що став основою Київської капели бандуристів. Але коли пішла хвиля більшовицького наступу і українська армія відступала з Києва під натиском армії Муравйова і Юрія Коцюбинського, то разом з армією відступав і Василь Ємець, а разом з ним учасник хору, бандурист Михайло Теліга – майбутній чоловік Олени Теліги. Вони відступали на захід і опинилися у Чехії. Там почали розвивати бандурне мистецтво. Серед студентства Ємець і Теліга зорганізували школу, набирали учнів, навчали грі на бандурі, друкували ноти, створювали кобзарські ансамблі і так заробляли на життя. У Празі 1923 року на базі найкращих студентів набрали другий склад капели бандуристів.
З 1934 року Василь Ємець мешкав у Парижі, грав на бандурі у вар’єте. Згодом знайшов дуже красиву вокалістку. Разом вони створили чудовий дует, виступали по ресторанах, клубах, вар’єте, вечірках. Але з часом майстер вичерпує себе. Як виснажується земля, яку оре землероб, так виснажується й музикант. Як поле під посівами потрібно змінювати, так і поле діяльності творчої людини потребує змін. У 1937 році Василь Ємець емігрував до Канади. Багато концертував у великих містах США та Канади, писав, навчав грі на бандурі та виготовляв інструменти – власноруч змайстрував другу так звану «подвійну бандуру» на 62 струни.
Тут він познайомився з донькою українського емігранта-мільйонера, одружився і перебрався до Америки. З 1940 року жив разом з дружиною на Голлівудських пагорбах на Беверлі Хіллз. Василь Ємець дожив до глибоких літ.
Друга світова війна спричинила другу хвилю еміграції. У 1941 році, коли німці зайшли в Київ, Державна зразкова капела бандуристів відновила свою творчу діяльність під патронатом окупаційної влади. Але у 1942 році капелу вивезли до Німеччини. Бандуристи опинилися у трудових таборах. Після закінчення війни до 1948 року жили в американській зоні, а потім виїхали до Канади. Оселилися в Детройті, де створили відому Капелу Бандуристів імені Т. Шевченка. Її учасники та деякі музикознавці ведуть відлік мистецької діяльності капели з 1918 року, коли в Києві було створено «Кобзарський Хор» під керівництвом бандуриста-віртуоза Василя Ємця.
– Які чинники впливали на розвиток бандурного мистецтва за кордоном?
– Хочу зауважити такий момент: коли говорять про кобзарське мистецтво, національний дух, ідеологію, ментальний зв’язок з батьківщиною, то треба розуміти, що кобзарі й музиканти, це такі ж люди, як усі. Їм потрібно жити, працювати, заробляти, бо то є професія, а професія передбачає заробіток. Тому просування бандури на захід спонукав економічний чинник, він став двигуном розповсюдження бандури у світі. Потрапляючи за кордон, музикант-емігрант починає свою бурхливу професійну діяльність. Серед кого? Переважно серед емігрантських кіл. Емігранти глибоко тужили за батьківщиною, вони її любили, але перед ними стояло питання вибору – життя або смерть. Кажуть, Бога з людиною з’єднує срібна нитка. Поки та нитка не перерізана, то душа людини перебуває на землі, а як нитка розривається, то душа відлітає на небеса. Для українців на чужині тою срібною ниткою, що пов’язувала з батьківщиною, була українська пісня, вишиванка, поезія Шевченка, мова, українські символи й емблеми. А бандура стала своєрідним емблематичним ідентифікатором.
– Серед музикантів можна почути розмови про осучаснення музичних інструментів. Чи експериментують майстри на предмет осучаснення бандури?
– Про використання новітніх технологій у виготовленні бандури мова йде давно. Для того, щоб втілити в життя якусь інновацію, потрібно витіснити традицію. Відомий бандурист українсько-австралійського походження, художній керівник Канадської Капели Бандуристів Віктор Мішалов першим почав експерименти зі створення пластикового корпусу для бандури. Традиційний корпус з дерева дуже дорогий, матеріал тріскається і б’ється, тому він шукав варіант здешевлення інструмента, щоб він став доступнішим і практичнішим. Віктор Мішалов мріяв про карбонову бандуру.
У нас в Україні Дмитро Губ’як – бандурист-новатор – підхопив цей тренд. Він запропонував нову модифікацію бандури з нового матеріалу і вже створив першу у світі карбонову бандуру. Карбон має хороші акустичні характеристики, звучить сильніше, фізично легший.
– В одній із Ваших наукових статей читаємо, що у XX ст. побутувала філософсько-культурологічна концепція, згідно з якою всю культуру розділяли на дві частини – елітарну і масову. Яка Ваша думка щодо місця бандури у цьому процесі?
– Ми говоримо, що бандура – це народний інструмент, але ж її ціна не народна. Система вибудувана так, що бандура перестала побутувати у народі, вийшла з народного вжитку. Чернігівська фабрика музичних інструментів, де виготовляли бандури, була знищена, залишилася Львівська музична фабрика «Трембіта». В результаті інструмент став елітарним в першу чергу через високу вартість та обмежені фінансові можливості учнів та їх батьків. Якщо інструмент коштує 60 тисяч гривень, то у мене не повертається язик назвати його народним. Найменша ціна бандури сьогодні – 20 тисяч гривень. Без державної підтримки, без довготривалих програм – не на рік, не на два – бандурне мистецтво не стане народним, а залишиться елітарним. Тих проєктів, що підтримує УКФ, тих коштів, які витрачаються на популяризацію народних традицій, проведення фестивалів, недостатньо. Нам потрібна потужна підтримка цього виду мистецтва. Маємо розуміти: гроші, які інвестуються в культуру, це «довгі» гроші.
– Хто навчається на бандурному факультеті? Яке майбутнє чекає випускників, маю на увазі саме працевлаштування за фахом?
– Зараз на кожному курсі навчається 7-8 студентів-бандуристів. Коли я навчалася, набір був по 2-3 студенти на курс. І так по всій Україні. На бандуру йшли навчатися кращі з кращих. Коли відбулася так звана реформа освіти, кожен ВНЗ відкрив собі клас бандури. І це привело до того, що загубилися перлини, немає студентів, які прагнуть багато працювати. Це така професія, де мало бути талановитим, треба бути працьовитим, дисциплінованим, мужнім. Бо всі біля тебе талановиті. В консерваторії немає не талановитих. Тому вважаю, що реформа вищої освіти потрібна: падає запит на професію, немає фінансової привабливості, немає відповідного суспільного статусу. Ситуацію потрібно виправляти.
Сьогодні наші випускники, здебільшого дівчата, якщо пощастить, працюють музичними керівниками в музичних та загальноосвітніх школах, різних творчих студіях; хлопців, хто добре грає, добре співає, зазвичай беруть у Національну заслужену капелу бандуристів України ім. Г. Майбороди.
– Чи потрібно батькам давати дітям музичну освіту?
– Дітей потрібно розвивати всебічно: навчати мистецтва, театру, музиці, танцям, бо це розвиває чуттєвість, робить людину емпатичною, духовно багатшою. Віддаючи дитину у музичну школу чи студію, батькам не потрібно сподіватися, що з неї обов’язково виросте великий музикант, актор, співак. Треба просто розуміти, що мистецтво розвиває дитину, вона вчиться віддзеркалювати світ, наче в дзеркальному лабіринті робитиме його багатовимірним, а життя прекрасним, бо мистецтво розвиває в людині тонкі сфери, розкриває потенціал в інших освітніх напрямах.
– Пані Надіє, розкажіть, будь ласка, з чого почалася Ваша особиста дорога назустріч бандурі?
Чотири покоління
З раннього дитинства я захоплювалася музикою. Брала приклад з музичного керівника в дитячому садочку. Вдома сідала за креденс – це така шафа для зберігання посуду – клала якийсь папір і годинами пальчиками грала на уявному інструменті. Батьки не змогли довго на ці заняття дивитися і відвели мене до приватного викладача по фортепіано. Інструмент мені не купували, бо мама вважала, якщо я перестану займатися, то куди його подіти – воно дороге й велике. Мені купили маленький акордеон. І я навчалася у музичній школі декілька років грі на акордеоні. У моєї вчительки була сестра, яка викладала бандуру. Вона угледіла в мені якусь Божу іскру і показала колегам. З її легкої руки я почала навчатися одночасно у двох музичних класах.
Після школи поступила в Івано-Франківське музичне училище ім. Дениса Січинського, а після закінчення – у Київську державну консерваторію ім. П.І. Чайковського. Бувши студенткою, я виграла Республіканський конкурс виконавців на народних інструментах серед всіх консерваторій України, що проходив в Одесі. Цей конкурс проводився раз на чотири роки. І був для музикантів як Олімпійські ігри для спортсменів. На тому конкурсі мене побачив член журі, завідувач кафедри народних інструментів Харківської консерваторії Федір Гнатович Коровай. Хоча я ще була студенткою 3 курсу, мене вже запросили на роботу у Харківський державний інститут мистецтв ім. І.П. Котляревського.
Під час навчання я записала декілька творів з відомим квартетом баяністів імені М.І. Різоля. На фірмі «Мелодія» вийшла платівка тиражем сто тисяч! Звичайно, що з того запису студентка не отримала ні копійки. Я єдина записала перший концерт для бандури та симфонічного оркестру Миколи Дремлюги в Золотий фонд Українського радіо.
Після закінчення з відзнакою консерваторії я поїхала на роботу в Харків. Під мене вже був набраний клас. З того й почалася моя професійна діяльність. У моїй біографії є багато яскравих сторінок. Понад 20 років тому мене запросили на роботу в Київський національний університет культури і мистецтв як кандидата наук з бандурного мистецтва. На той час в Україні нас було всього двоє. Працюю й досі і жодного дня не пошкодувала про свій вибір.
Розмовляла Тамара МАРКЕЛОВА
Фото з особистого архіву Надії БРОЯКО
