Велика й велична українська земля. Куди не їдь, куди не йди – кругом знайдеш неповторні краєвиди, історичні пам’ятки, унікальну архітектуру і людей – щирих, щедрих, невичерпно мудрих, талановитих… Тож цього разу ми помандрували до древнього міста Радомишль, що на Житомирщині на запрошення артистів Народного хорового колективу з поетично-ліричною назвою «Пісні моєї душі».
Хліб-сіль для головного редактора під велетенськими скульптурами-охоронцями на в’їзді в місто і незабутня мандрівка королівським шляхом – маленькою частиною Великого культурного шляху, відомого як Via Regia, що проходить через древній Радомишль.
Цікавий факт в інтелект-карту наших читачів: Via Regia – найдовший сухопутний шлях, що зв’язує Східну й Західну Європу. Довжина його 4500 км, він існує вже понад 2000 років, поєднує 8 європейських держав і проходить через території сучасних України, Білорусі, Литви, Польщі, Німеччини, Бельгії, Франції та Іспанії. В Україні до мережі Via Regia входять Київська, Житомирська, Рівненська, Волинська та Львівська області.
Радомишль – місто з багатою історією – цьогоріч відзначає 875 років із часу першої писемної згадки. Про це зокрема йдеться в Постанові Верховної Ради України про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках.
Найперше, з чим господарі познайомили журналістів видання, була архітектурна пам’ятка місцевого значення – величний та урочистий Свято-Миколаївський собор. Натхненно та з добрим знанням справи екскурс в історію визначної пам’ятки здійснив художній керівник Народного хорового колективу «Пісні моєї душі» Петро Арсенійович Дацюк. З його розповіді ми дізналися, що Радомишльський храм Святого Миколая будувався на пагорбі, щоб видно було звідусіль: з якого боку не під’їздив би до міста. Площа, на якій стоїть храм, і в давнину, і тепер має назву Соборна.
«Храм – це світильник, який освітлює шлях взаєморозуміння й взаємоповаги у громаді», – такими словами продовжив розповідь настоятель храму благочинний отець Василь Коліщак. Зі слів о. Василя ми дізналися, що у XVIII ст. Радомисль був резиденцією уніатських митрополитів. Після ліквідації уніатської митрополії в місті вирішили закласти новий храм. Його зведення розпочалося 1877 року, а освячення Свято-Миколаївського собору відбулося 13 листопада 1883. Собор є пам’яткою архітектури місцевого значення. Будівництво велося одночасно з Володимирським собором у Києві. Серед істориків існує думка, що собор у Радомишлі був своєрідною творчою майстернею, в якій відпрацьовувалися художні прийоми, які потім реалізовувалися в Києві. Тотожним є розпис багатьох стін, стель і плафонів у цих храмах. Тому існує припущення про ймовірність авторства розпису Свято-Миколаївського собору В. Васнецовим, М. Нестеровим та М. Врубелем.
За часів радянської окупації до 1941 року в храмі було зерносховище. З приходом німців у храмі відновили службу. Після повернення «совіти» запровадили службу церковнослов’янською мовою. Нині Свято-Миколаївський собор належить релігійній громаді Православної церкви України, якою керує благочинний отець Василь Коліщак, богослужіння відбуваються українською мовою. У храмі є своя святиня – чудотворна ікона Матері Божої.
Слухаючи о. Василя розумієш, що Храм – це середовище, яке сприяє духовному, національному й патріотичному розвитку вірян, це світильник, який освітлює шлях взаєморозуміння й взаємоповаги у громаді.
***
Після собору зустріч продовжили у сучасному форматі у затишному залі Публічної бібліотеки-медіатеки Радомишльської міської ради. На творче побачення з «Жінкою» завітали містяни різного віку й роду занять, а зворушливі, сердечні слова незмінної професійної ведучої народного колективу «Пісні моєї душі» Надії Олександрівни Пивоваренко об’єднали всіх і створили атмосферу щирості й довіри, бо коли говорить пані Надія – її слухають і чують всі.
Жінка – це богиня одвічна і свята. Жінка – мати, берегиня, трудівниця, організатор, лідер, а сьогодні – ще й захисниця… Говорили про особливі категорії жінок та їх життєві історії, про важливі риси для жінки – силу духу, міць, харизму, любов до батьківщини.
Найперше згадали тих жінок, які пам’ятають післявоєнну відбудову, голодомор… Познайомилися з присутньою в залі 89-річною Галиною Кирилівною Павловою, у минулому дитячим лікарем, яка має понад 60 років трудового стажу, а зараз виховує семимісячну правнучку. Галина Кирилівна зізналася, що бажання жити, бути постійно в русі ще й займатися творчістю їй допомагає любов до дітей.
Євгенія Степанівна Кравчук – вчителька історії в минулому, дуже творча людина, поетеса, авторка трьох збірок, неперевершена вишивальниця.
Дослідниця древлянсько-поліського краю Людмила Аркадіївна Гладиш розповіла про свої книжки «Радомишль: ключі від міста» та «Слово про слов’ян» про нашу минувшину та зробила чудовий подарунок працівникам редакції.
Життєвим досвідом та секретами мотивації ділилися: Наталка Семенівна Гарай, яка 30 років працює у сфері громадського харчування та закохана в українську народну пісню; вчителька математики Станіслава Іванівна Гончаренко, відмінник освіти, має 50 років стажу; Ніна Данилівна Ястрембович – жінка з багатодітної сім’ї, яка з іншої області приїхала за чоловіком до чужого міста, яке стало їй рідним; матінка Анастасія – дружина отця Василя Коліщака – завжди усміхнена й привітна, має унікальний ангельський голос, співає в церковному хорі; Галина Федорівна Римар – вчителька української мови, мати 4-х дітей, яка захоплено виготовляє вироби за допомогою різних технік: плетіння, гаптування, вишивання… Крім того, пише вірші, пісні, музику, має дуже творчу, але, на диво, скромну вдачу.
Як кожне місто і село в Україні, так само й Радомишль своїм крилом зачепила війна. Тисячі жінок не дочекалися з війни своїх синів, чоловіків, братів, батьків… Радомишльський меморіал пам’яті налічує 96 загиблих воїнів, які загинули, відстоюючи незалежність нашої країни. Серед згорьованих матерів Оксана Михайлівна Журахівська, у якої загинув син, і горе вбило бажання жити. Але за декілька місяців після загибелі сина народився внучок Михайлик, який став сенсом її життя.
З початком російсько-української війни до міста приїхало багато переселенців, які разом з місцевими волонтерами допомагають українським збройним силам. І це також переважно жінки.
Такою широкою, наповненою, небайдужою, зігрітою жіночими серцями була ця зустріч. Настрою додавали патріотичні, ліричні, жартівливі пісні у виконанні хору «Пісні моєї душі». Про цей чудовий творчий колектив хочеться розповісти нашим читачам дещо більше. Народний хоровий колектив «Пісні моєї душі» 14 років тому створила вчителька музики, поетеса Валентина Петрівна Кордун, її сестра Ніла Петрівна була солісткою, а Володимир Володимирович Бакуємський музичним керівником. Учасники хору називали пана Володимира не інакше, як наш маестро за вимогливість і професійність. Маестро розписував окремо партії для чотирьох голосів. Він чітко чув найменшу фальшиву ноту. На жаль, вони вже відійшли у засвіти. Упродовж останніх п’яти років колективом керує вчитель історії місцевої школи Петро Арсенійович Дацюк.
У хорі співають люди різного віку, різних професій, яких об’єднала любов до пісні – всього понад п’ятнадцять учасників. З перших днів у колективі Галина Макаренко, Валентина Молодико, Олена Василенко, Микола Петренко, Тетяна Склярська, Тамара Шевчук, Віра Максименко, Любов Романовська, Любов Костюченко, Марія Бродовська (не співає зараз – син пропав з осені на фронті).
Колектив є активним учасником культурно-мистецьких заходів міста, району та області. Неодноразово виступали на Фестивалі дерунів «День деруна» у місті Коростень, двічі виступали у Новоград-Волинську (нині Звягель) на Міжнародному фестивалі «Лесині джерела». З великим успіхом тричі «Пісні моєї душі» виступали на Співочому полі в Києві, на запрошення посла ООН в Україні давали концерт у столичному Будинку художника тощо.
За активну творчу діяльність зі збереження, розвиток і пропаганду культури українського народу, високий художній рівень та виконавську майстерність, активну навчально-виховну роботу, участь в організації дозвілля мешканців громади колегія Управління культури та туризму Житомирської військової адміністрації восени 2024 року підтвердила почесне звання «народний» («зразковий») аматорському колективу – Народний хоровий колектив «Пісні моєї душі» Будинку культури та туризму Радомишльської міської ради.
***
Бути у Радомишлі і не відвідати історико-культурний комплекс «Замок-музей Радомисль» та єдиний в Європі музей домашньої ікони, було б великим прорахунком. Варто наголосити, що комплекс є учасником європейської мережі «Via Regia Ukraine» і пропонує багато цікавих варіантів відпочинку – від змістовних екскурсій до проживання в автентичних майже королівських палатах.
Замок Радомисль був заснований у 1612 році як паперова фабрика для забезпечення Києво-Печерської лаври папером. Протягом кількох століть фабрика була важливим центром книговидання в Україні. У XIX столітті фабрика закрилася, і будівля поступово почала занепадати. У 2007 році замок відновлено українською меценаткою Ольгою Богомолець. Сьогодні комплекс «Радомисль» став важливим культурним центром і популярною туристичною локацією, де вдало переплітаються історія і сучасність.
Від імені редакції висловлюємо щиру вдячність колективу бібліотеки на чолі з директоркою Наталією Косатенко; директорці КЗ «Радомишльський міський Будинок культури», чудовій вокалістці Мар’яні Дацюк; мешканцям міста – учасникам зустрічі; артистам народного колективу «Пісні моєї душі»; отцю Василю та матінці Анастасії.
Радомишль… Тільки радісні мислі виникають від згадки про час, проведений у цьому древньому поліському місті, через яке пролягав і пролягає королівський шлях Via Regia. Незабутньо, неповторно, щиросердно!
Тамара МАРКЕЛОВА
