Ось уже вік стоїть у задумі при одній із древніх вулиць моєї рідної Лохвиці, що на Полтавщині, знаменитий земляк, той, кого ловив увесь світ, але так і не спіймав.
Григорій Сковорода – філософ-ювіляр, містик, поет, масони накидають на нього свою таємничу мантію, та Перворозум знімає її, стверджуючи, що не належить до жодних масонських лож чи орденів. То в чому ж сіль життєвих принципів Савича, яким намагаються слідувати мільйони? Нехай розповість сам ювіляр.
Ось уже вік стоїть у задумі при одній із древніх вулиць моєї рідної Лохвиці, що на Полтавщині, знаменитий земляк, той, кого ловив увесь світ, але так і не спіймав. Григорій Сковорода – філософ-ювіляр, містик, поет, масони накидають на нього свою таємничу мантію, та Перворозум знімає її, стверджуючи, що не належить до жодних масонських лож чи орденів. То в чому ж сіль життєвих принципів Савича, яким намагаються слідувати мільйони? Нехай розповість сам ювіляр.
– Григорію Савичу, Ви наголошуєте, що основне завдання людини – пізнати саму себе?
– Образ Наркіса найкраще передає суть цього заклику. Наркісом називається така собі квітка і такий собі юнак, котрий у дзеркалі прозорих вод при джерелі дивиться сам на себе і залюбився смертно в самого себе – це предавня притча із постарілого богослов’я єгипетського, що є матір’ю єврейського. Наркісів образ благовістить це: «Пізнай себе!»: чи хочеш бути задоволений собою і залюбитися в самого себе? Тоді пізнай себе! Поспитуй себе міцно. Атож! Як це можна залюбитися в невідоме? Не горить сіно, не захоплене вогнем. Не любить серце, не бачачи краси. Видно, що Любов є Софіїна дочка. Де мудрість уздріла, там любов згоріла. Воістину, блаженна є самолюбність, коли вона свята, коли вона істинна, коли знайшла та уздріла одну таку істину та красу. Посеред вас стоїть, а ви й не знаєте.
– Тобто, як радять сучасні психологи, полюби себе і тебе полюблять інші?
– Не зовсім. Блажен муж, котрий знайде в домі своєму джерело втіхи і не жене вітри із Ісавом, займаючись ловитвою по порожніх околицях. Наприклад, дочка Сеулова Мелхола, яка із отчого дому через вікно розкидала по вулицях позири свої, є мати і цариця всіх, хто туляється по окільних пустелях услід безпутного того мандрьохи, кого, як буйну скотину, зустрівши, зажене в дім пастир наш. Куди тебе біс жене? Повернися в дім свій!
Тії-бо Наркіси є буйні. А мій – мудрий Наркіс – амуриться вдома, за Соломоновою притчею: «Розумний праведник собі другом буде».
Коли хтось де прозрів у водах своєї тліні красу свою, той не в якусь зовнішність, не у тління свого воду, але в самого себе і в саму свою суть залюбиться. «Стежки свої посеред себе заспокоїш».
Наркіс мій справді палиться, розпалюючись вугіллям любові, ревнуючи, рветься, мечеться й мучиться, ласкаво дбає, печеться і мовить усіма мовами, але не про багато що, не про порожнє що, але о собі, про себе і в себе. Печеться тільки про себе. Це єдине, що є йому в потребу. Нарешті весь, ніби лід, розтопившись од самолюбного полум’я, перетворюється у джерело. Авжеж! Авжеж! У що хто залюбився, в те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є тим, де серцем сам.
– Український народ зараз переживає болючу трансформацію свого світогляду, цінностей. Ми, українці, як і Ваш Наркіс, заново дивимося в себе і пізнаємо ті обриси, грані, які були не видимі досі через пил прищепленого нам ворогом комплексу меншовартості, страху не дай, Боже, вивищитися над іншими, стати цікавими самим собі і полюбити самих себе… А ще – ми, українці, – діти неба, адже на кримськотатарській «хохол» означає «дитя неба». А Сонце ж також дитя неба?
– Дорогі земляки! Слідуйте Наркісовим шляхом самопізнання. Він перетворюється у володаря всього живого, в сонце! Ба! Хіба сонце і джерело одне і те ж? Сонце ж є джерело світла. Джерело водне виточує струмені вод, напоюючи, прохолоджуючи, змиваючи бруд. Вогненне-бо джерело виточує проміння світла, просвічуючи, зігріваючи, омиваючи морок. Джерело водне водному морю початок. Сонце ж є глава вогненному морю. Але як це може статися, щоб людина перетворилась у сонце? Коли це неможливо, то чому вістить істина: «Ви є світло світу, тобто сонце».
Не забувайте! Не за лицем судіте, а за серцем. Сонце є джерелом. Бо хіба не може бути Божа людина сонцем? Сонце-бо не за лицем, а за джерельною силою є джерелом. Так і людина Божа, що виточує животворні струмені й проміння Божества випускає, є сонцем не за сонячним лицем, але за серцем. Кожен є тим, чиє серце в ньому: серце вовче – істинний вовк, хоч обличчя людське; серце боброве – є бобер, хоча вигляд вовчий…
– Григорію Савичу, Ви бували на балах-маскарадах у царських палацах, замешкували у простих селянських хатинах, монастирях, ночували просто неба на лоні живописної природи… Так де ж знаходиться оселя щастя?
– Ми шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва – відхили лише вхід у душу свою!
А що палаци? В одному місті бував, де палати царські, вбрання, танці, музиканти, де закохані то поспівували, то в дзеркала заглядались, убігши із зали в кімнату і зірвавши маску, при багатій постелі і так далі.
В цих палацах, на прийомах, на балах і маскарадах юрмились придворні в оксамитових довгих безрукавих опанчах і шитих золотом камзолах, із алмазними галунами і смарагдовими застібками, поруч із дамськими довгими сукнями яскравих кольорів; на головах пудра, на лицях рум’яна і мушки; біля дверей – почесна варта; всюди єгері, гайдуки, скороходи, гусари, карлики – все велично, багато, блискуче. Бали і маскаради в супроводі музики – це основне дозвілля великосвітського панства, яке, закривши фізіономії «харями» – масками, віддавалося безкінечним любовним історіям і фліртам. Я скрізь більше бачив масок, ніж відкритих обличь. Дзеркала, які в царських кімнатах були на всю стіну, вражали присутніх. Хто що хотів у них, те й бачив.
Але я також зовсім не схильний хвалити і звичаї простого народу, його обикновення ходити вулицею з пляшками в руках, створюючи шум-гам, веселячись, валяючись. І особливо дошкуляють порядки у храмі обширному, де срібнолюбство із скарбничкою для милостині бродить і майже вириває склади, де служителі декотрі жеруть коліна і литки людини, одягнутої в чорну свиту і в убогі сандалії…
Я ж принаймні дуже задоволений тим, що не подобаюсь таким мерзотникам. Повірте мені: похвально не подобатися поганим. Чи лихословлять вони, чи обурюються, ти вперто продовжуй іти шляхом добра, а іншому не надавай ніякого значення і зневажай їх, як болотних жаб. Якщо вони самих себе ненавидять і щоденно вбивають, то як же ти станеш вимагати від них, щоб вони іншим робили добро?
– Григорію Савичу, розкажіть про свій земний стиль і ритм життя?
– Одягався пристойно, але просто; харч мій – це поживна зелень, овочі й фрукти, молочні страви… Їв увечері, після заходу сонця; м’яса та рибу не вживав, але не через якісь суєвір’я, а за внутрішнім покликом; сну приділяв від свого часу не більше чотирьох годин на добу; прокидався до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулятися, напитися в садах чистого повітря. Намагався бути веселим, бадьорим, легким, непосидючим, разом із тим стриманим, усім задоволеним, благісним, словоохочим, де лилася не вимушена бесіда, у всьому знаходив повчання, шанобливий до всіх верств суспільства, навідувався до хворих, утішав печальних, розділяв останнє з незаможними, вибирав і любив друзів по серцю, мав набожність без забобонності, вченість без чванливості, повагу без лестощів.
– Вибачте за нетактовність, які скарби носить філософ у торбині за плечами?
– (Усміхається). Зі мною в торбині мандрують Біблія, флейта, сіра свита, чоботи про всяк випадок і кілька підшивок робіт – ось і все моє майно. Хоча, зізнаюся, попри аскетичний спосіб життя вмію цінувати вишукані речі. Мої друзі із-за кордону надсилали мені улюблений сир-пармезан, окуляри, які 300 років тому непросто було дістати, звичайно, дорогі музичні інструменти, виготовлені на замовлення. На дешевих – музика не справжня. А ще в моїй торбині завжди знаходилося місце елітним трубкам із тютюном і пляшечці скобельського вина.
– Ви знайшли свою роль у життєвому театрі. Розкрийте секрети в пошуках власного Я?
– Світ і справді нагадує театр: щоб грати на сцені з успіхом і похвалою, треба взяти собі належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа, а за те, що його гра вміла. Я довго думав про це і, відчуваючи себе, переконався, що в театрі світу не здатний вміло зіграти нічого іншого, крім ролі звичайної, простої, безтурботної і самотньої людини. Саме це я собі вибрав, і буде з мене.
От яка користь споживати, а смаку не чути? Під їжею я розумію життя людей, яке є безсвідомим. Ти ж бо сам себе бачиш, але не розумієш і не тямиш себе. А не розуміти себе це те ж саме, що й згубити себе. Коли в твоїй хаті заховано скарб, а ти про те не знаєш, це все одно, що його не мати… Але ти себе не знаєш, отже не маєш очей та ніздрів – смаку та відчуття…
Ти – сон істинної твоєї людини. Знай себе. Дивись у себе. Будь у домі своєму. Чуєш? Бережи серце. Пізнай себе і збагни Бога. Пізнати і збагнути точно людину, весь труд і оману від її тіні, на якій усі зупиняємося. Адже істина людина та Бог є те саме. Бог є житлом усіх тих, хто веселяться. Той не є християнином, хто не є веселим. І це пробудження не руйнує світ, воно змінює твоє ставлення до нього.
– І тут переходимо до сродної праці…
– Суть цієї широковідомої ідеї проста: щасливою людину роблять не гроші та золото, а праця. Праця, яку вона виконує з любов’ю, без відрази і примусу, на благо іншим. Сродна праця – ось джерело нашого щастя.
Наприклад, коли вовк грає на сопілці, ведмідь танцює, а кінь носить тягар, то не можна не сміятися… А коли вже вовк зробився чабаном, ведмідь ченцем, а кінь радником, то це не жарт, а біда… Хто бореться з природою, є вбивцею самого себе. Що за мука працювати в неспорідненому ділі. Навіть розмова без бажання важка: ліпше бути природним котом, ніж із ослячою бородою левом.
– А як рівність може бути нерівною?
– Нерівна рівність – неодмінна умова життя всього світу, бо наш світ – це немов посаджений рукою Бога сад-квітник, де є і яблуні, і груші, й вишні, і сливи, й виноград, і жоржини, і троянди, й лілеї, і хризантеми, і матіоли, і все-все. Світ існує тільки тому, що різноманітний.
Кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою, а тому рівність полягає в створенні достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до сродного життя. Цю ідею проілюструю через образ Бога як фонтану рівної нерівності. Бог схожий на фонтан достатку, який наповнює різні сосуди відповідно до їхньої ємності. Над фонтаном надпис цей: «Нерівна усім рівність». І от ллються із різних трубок різні токи в різні сосуди, які довкола фонтану знаходяться. Менший сосуд менше має, але в тому рівний більшому є, що рівно наповнений також.
Це означає, що люди мають різні здібності. В цьому сенсі вони не рівні між собою. Але рівні є в тому, що кожен може повною мірою розвивати потенціал, закладений у нього Богом. Саме тому у кожного своя доля, свій шлях у житті.
– Григорію Савичу, переказують, що влітку під час візиту до свого приятеля Мартоса, представника лохвицької козацької старшини, Ви навчали юних лохвичан, які відвідували його школу для бідних селянських дітей…
– Так. На місці школи Мартоса у Лохвиці я й стою вже століття на п’єдесталі, роздивляюся на сучасність та поглядаю у минуле, згадуючи давні літа.
Діло було так: на шляху до Харківщини я не минув Лохвицю. Пан Мартос віддав під школу частину свого будинку і за власний кошт наймав вчителя.
У школі Мартоса навчали тільки читати і рахувати з осені до весни, бо влітку вчитель ішов на заробітки. Якраз, коли вчитель мав полишити Лохвицю, нагодився я і попрохав дітей не розпускати. Проводив свої уроки на березі Сулиці, в полі, у лісі. Моя мета – дати дітям самостійно окреслити коло своїх інтересів. Я спостерігав за чадом, якщо його цікавило небо, розповідав про зорі, якщо метелик, давав основи зоології; якщо римувалися слова, навчав віршування.
– Сьогодні цей прийом називають особистісно-орієнтовне навчання, яке, виходить, зародилося у Лохвиці…
– Так. Подобається мені Лохвиця. Саме тут я написав підручник для викладання з методи природовідповідності. А ще, лохвичани не дадуть збрехати, я любив співати у хорі собору Різдва Пресвятої Богородиці… Все у нас буде добре, адже всякий сон є пробудний. Пора прокидатися для любові та творчості на благо України!
Ліна ЯКОВЕНКО
