Рівно 30 років тому, 25 листопада 1992 року, Федеральні збори Чехословаччини ухвалили закон про поділ єдиної країни. Держава, створена після Першої світової війни як єдиний будинок для двох європейських націй, припинила своє існування 1 січня 1993 року. Ця країна зуміла пережити німецьку окупацію, стати одним із найближчих союзників СРСР та мирно, на відміну від інших членів соціалістичного табору, закінчити власну перебудову. Обидва народи, словаки та чехи, незважаючи на розлучення, зберігають теплі відносини, а безкровне набуття суверенітетів вважають зразком врегулювання національних протиріч.
Сепаратистські настрої розгорілися у чехів та словаків із початком Першої світової війни. Перемога Центральних держав залишила б слов’янське населення безправним, тоді як падіння Габсбургів обіцяло цим народам бажану незалежність або, принаймні, національну автономію.
Ще не встигнувши з’явитися на карті, майбутня Чехословацька республіка зробила великий внесок у перемогу Антанти над німецькими силами. Покликані до імперської армії чехи масово здавалися в полон, записувалися добровольцями в армійські частини Російської імперії, Великобританії та Франції, а національні еліти активно співпрацювали з агентурою союзників.
Після закінчення війни, оцінивши прагнення слов’ян до суверенітету, під заступництвом Лондона та Парижа у 1918 році Національний чехословацький комітет у Празі проголосив незалежність Чехословаччини.
На відміну від Радянського Союзу чи Югославії, до початку 1990-х років у Чехословаччині не було гострого конфлікту на національному ґрунті. Покінчивши з комуністичним режимом 1989 року, республіка продовжувала зберігати єдність. На перший погляд, громадянам спільної для двох народів країни не було чого ділити. Однак так було не завжди
Національний склад Австро-Угорської імперії, куди до 1918 входили території майбутньої Чехословаччини, мабуть, був найбільш строкатим серед інших європейських держав. Більшість населення становили етнічні німці, проте їхня частка в загальній чисельності ледь сягала 25 відсотків.
Однак Перша республіка, як її називають у чеській історіографії, також залишалася вкрай різношерстою з національної точки зору державою. Крім чехів та словаків у ній проживали понад три мільйони німців та 700 тисяч угорців.
Саме під приводом возз’єднання цих народів у 1938-1939 роках країну поділять між собою Третій рейх та Королівство Угорщини.
Після закінчення Другої світової війни уряд, який повернувся з еміграції, назавжди закрив «німецьке питання»: німців масово депортували за межі країни у лоно Німеччини.
1948 року до влади в країні прийшли комуністи. Наслідуючи усталені радянські практики, комуністи створили для словаків окрему автономію. Хоча країна, як і раніше, залишалася унітарною, прецедент був створений.
Словацькі політичні еліти почали формуватися окремо. Паралельно із цим чехи власного національного представництва не отримали взагалі
Щоправда, цей момент компенсувався концентрацією владних повноважень у Празі, де більшістю партійних функціонерів залишалися чехи.
Все змінили події, які в історію ввійшли під назвою Празька весна. У 1968 році відбулося найбільше в історії країни антикомуністичне повстання. Ліберальні соціалісти на чолі з першим секретарем ЦК та головним ініціатором перетворень Олександром Дубчеком, окрім іншого, почали активно обговорювати федералізацію країни. За задумом реформаторів, оновлена держава мала стати союзом двох рівноправних республік.
Що таке Празька весна?
Празька весна – період лібералізації у Чехословаччині, ініційований Комуністичною партією ЧССР. Керівництво країни під тиском громадськості вирішило розширити спектр прав і свобод, децентралізувати владу та пом’якшити цензуру.
Курс на зміни отримав неофіційну назву «соціалізм із людським обличчям». Празька весна завершилася введенням радянських військ до Чехословаччини, Масові демонстрації були жорстоко придушені радянськими військами, в сутичках загинули сотні людей.
Під тиском СРСР реформи було згорнуто, а першого секретаря ЦК Комуністичної партії ЧССР Олександра Дубчека — відправлено у відставку.
Після радянської операції «Дунай», яка придушила повсталих, план федералізації не було забуто і навіть активно взято на озброєння новим лояльним СРСР урядом. Ця ідея не викликала невдоволення у Кремлі і навіть сприймалася як якась поступка реформаторам.
Вже у жовтні 1968 року було прийнято новий конституційний закон, який перетворює Чехословаччину на федерацію
Він набув чинності 1 січня 1969 року і проголошував країну союзом двох республік — Чеської Соціалістичної Республіки (ЧСР) та Словацької Соціалістичної Республіки (ССР).
Однак, до кінця подолати наслідки комуністичної централізації лідери Чехословаччини так і не змогли. Справа в тому, що економіка двох регіонів розвивалася вкрай нерівномірно. Більшість сучасних промислових підприємств, заводів ВПК та інфраструктурних вузлів було сконцентровано на півночі та в центрі країни, тоді як на сході розвивалися переважно гірничодобувна галузь та сільське господарство.
Словацькі землі через економічну специфіку країни сприймалися у Празі як придаток центру. Це призвело до того, що до кінця 1980-х років різниця у ВВП на душу населення між ЧСР та ССР становила майже 20 відсотків, а за чисельністю населення — удвічі.
15,6 мільйона чоловік проживали у Чехословаччині за даними на 1992 рік
Особливо гостро ці проблеми почали виявлятися до середини 1980-х і натомість загальної економічної кризи в РЕВ. Однак сувора цензура та контроль спецслужб дозволяли стримувати громадське невдоволення. Проте перебудова, що незабаром настала, вперше змусила жителів по-справжньому задуматися про спільне майбутнє.
Особливості національної орфографії
Економічна та політична криза в Чехословаччині досягла своєї кульмінації у 1989 році. Хронічний товарний та бюджетний дефіцит, який паралізував усі країни Ради економічної взаємодопомоги, серйозно позначився на підтримці Комуністичної партії ЧССР. Лібералізація суспільного життя, що прийшли на тлі перебудови в СРСР, гласність і скасування цензури тільки прискорили аварію соціалістичного режиму. Та й на відміну від 1968 року, Кремль не став придушувати повстанців.
Безперервна хвиля страйків та стихійних мітингів охопила Прагу вже у січні 1989 року. Мешканці Братислави не відставали. Через брак сировини та фінансування зупинялися заводи, на волю з в’язниць виходили репресовані дисиденти, які вимагали свободи слова та друку, до протестів приєднувалися колишні партійці.
Вирішальним імпульсом до подій, що згодом увійшли в історію під назвою Оксамитова революція, або «ніжна революція», стала студентська демонстрація 17 листопада, яка була організована на згадку Яна Оплетала, чеського студента та його товаришів, які загинули у 1939 році під час протестів проти нацистської окупації.
Цього дня на Вацлавській площі у центрі Праги зібралося близько 15 тисяч студентів. Мітинг пам’яті набув антиурядового характеру, хоча й проходив у абсолютно мирному ключі. На придушення протестів міська влада кинула близько двох тисяч силовиків. Вони заблокували присутніх на одному з бульварів, після чого жорстоко побили.
Словаки в центрі Братислави святкують незалежність
Оксамитова революція. Прага 1989 рік, листопад
Ця подія стала поштовхом до загальнонаціонального страйку, який організував письменник-дисидент і майбутній президент Чехословаччини Вацлав Гавел. Наприкінці місяця лише в одній Празі на демонстрації вже збиралося по 750 тисяч людей щодня. Не зумівши знайти підтримки в СРСР, глава держави Густав Гусак та керівництво КПЛ пішли у відставку.
Вже у грудні 1989 року Комуністична партія офіційно відмовилася від старого курсу та реорганізувала парламент, до якого увійшли представники демократичної опозиції.
Президентом країни депутати Федеральних зборів обрали вже згаданого Вацлава Гавела, своїм головою – колишнього першого секретаря КПЛ Олександра Дубчека.
У лютому 1990 року президент Чехословаччини Вацлав Гавел навіть прибув із офіційним візитом до Кремля, де отримав від радянського керівництва офіційні вибачення за події Празької весни.
Навесні того ж року в країні відбулися перші загальнонаціональні вибори, де майже половину голосів здобула коаліція з партій «Громадська проти насильства» та «Громадянська демократична партія» на чолі з новим президентом. Щоправда, як це часто буває, невдовзі у правлячій верхівці стався розкол.
Справа в тому, що значну частину депутатів парламенту склали як чеські, так і словацькі націоналісти. І хоча вони були значно поміркованішими за своїх «колег» в інших соціалістичних країнах, свою ідеологічну програму позначили гранично чітко.
Словацькі парламентарі стверджували, що Братислава перебуває у підпорядкованому становищі перед своїм «старшим братом», а тому не може розраховувати на вирішення економічних проблем, які з кожним місяцем загострювалися. Їхні чеські опоненти запевняли, що Словаччина перетворилася на «чорну діру», куди йде значна частина бюджету, накопичена завдяки зусиллям Праги.
В умовах кризи протиріччя загострювалися з кожним днем, проте остаточним приводом для розколу Чехословаччини стала так звана «дефісна війна»
9 березня 1990 року парламент вирішив, що з назви країни пропаде слово «соціалістична». Із цим майже одноголосно погодилися всі депутати, проте далі настав глухий кут. Принципово важливим стало питання написання слова «Чехо-Словаччина» через дефіс. На цій нормі наполягали словаки, але не приймали чехи, які вимагали зберегти назву «Чехословаччина» як символ національної єдності.
«Ви всі чудово знаєте, що цей дефіс, який усім чехам здається смішним, зайвим і негарним, є чимось більшим, ніж просто дефіс. Його вилучення для словаків є матеріалізованим символом невизнання ідентичності словацького народу», — переконував чеських обранців словак Гавел.
Якби ми називалися Чехословацька федеративна республіка, то потреба в дефісі, який так дратує чехів, відпала б, і при тому в назві було б позначення федеративної основи держави».
У той день політику вдалося відстояти свою точку зору, проте нова назва протрималася лише три тижні. Незабаром опонентам вдалося знайти компромісний варіант Чеська та Словацька Федеративна республіка. Щоправда, до цього часу національні рухи та опозиційні політики у Чехії та Словаччині встигли схопитись за інші протиріччя. Наприклад, активно зайнялися розробкою нової державної символіки для своїх республік окремо.
Подали на розлучення
Але стрімкий розпад єдиної держави відбувався у силу ідеологічних конфліктів. Сама система державного устрою і, зокрема, її функціональні елементи були закладені соціалістичним ладом задовго до подій, що описуються.
Формально самостійні уряди Чеської та Словацької республік існували до 1989 року, вони безпосередньо підпорядковувалися Комуністичній партії та не мали реальної самостійності
Після Оксамитової революції ця ситуація змінилася на протилежну. Міністри обох частин країни почали активно перетягувати ковдру та надавати собі нові повноваження. Обидва кабінети активно займалися шантажем федеральної влади, вимагаючи для себе бюджетів та преференцій. Наприклад, у 1990 році Братиславою було створено окреме Міністерство закордонних справ Словацької республіки, аналогічне відомство в іншій частині країни затвердили лише через півтора роки.
Такі ж тенденції набули чинності в місцевих парламентах — Чеській та Словацькій національних радах. Незабаром розкол намітився і провідних політичних сил країни. У березні 1991 року від загальнонародної партії «Громадськість проти насильства» відокремилася нова група «Рух за демократичну Словаччину» Володимира Меч’яра. За кілька тижнів аналогічна доля спіткала і «Громадянський форум», з якого вийшла прочеська «Громадянська демократична партія» Вацлава Клауса.
Обидва ці політики перебували в жорсткій опозиції до президента Вацлава Гавела і дотримувалися принципово різних політичних програм.
Ставало все очевидніше, що зберегти єдину країну на загальних принципах не вдасться. Проект федеративної держави, над яким влада працювала з 1989 року, був уже фактично мертвий.
На парламентських виборах 5-6 червня 1992 року їхні політичні партії зайняли більшість кожна у своїй національній раді відповідно. У федеральному парламенті більшість отримала «Громадянська демократична партія». Бажаючи офіційно поставити крапку в нерозв’язних суперечностях та позначити неможливість зберегти країну єдиною, Мечяр і Клаус 8 червня 1992 року провели зустріч у місті Брно на віллі Тугендхат. Згодом цю подію неодноразово порівнюватимуть із підписанням Біловезьких угод.
Сторони востаннє обговорили можливість збереження спільного будинку для чехів та словаків. Але ні про федерацію, ні навіть про конфедерацію політикам домовитися не вдалося.
У націоналістів знайшлися не менш міцні аргументи — криваві громадянські війни в Югославії та частини пострадянських країн, які були спричинені нездатністю місцевих політиків оформити «розлучення» офіційно.
Якщо цей [поділ] не набуде нової форми, то призведе до того, що ми втратимо контроль над політичною та економічною ситуаціями
Володимир Мечяр прем’єр-міністр Словаччини
Першими остаточно здали нерви у словаків. 17 липня 1992 року Словацька національна рада ухвалила Декларацію про суверенітет, у якій сформулювала вимогу самостійності власної республіки. З цього моменту майбутній розпад остаточно набув незворотного характеру.
Залишимося друзями
Але, як і в Радянському Союзі, більшість громадян Чехословаччини, які виступали за збереження єдиної країни, не зуміли створити сильний рух з авторитетними лідерами. Останній президент Вацлав Гавел до середини літа 1992 року вже не володів ні достатньою популярністю, ні формальними повноваженнями для запобігання розпаду. Більше того, як і в ситуації з останнім лідером СРСР Михайлом Горбачовим, багато хто розглядав його як головного винуватця того, що відбувається.
У день проголошення словацької незалежності глава держави востаннє офіційно звернувся до народу та повідомив про свою відставку. «На цей крок я йду після того, як ретельно все зважив і усвідомив, що зобов’язання моєї присяги, яку я склав Чеській та Словацькій Федеративній Республіці та її конституції, я вже не можу виконувати відповідно до своїх переконань та сумління. Виконання цих зобов’язань могло б стати перешкодою на шляху тих великих змін у нашій державності, курс на які наша країна взяла після останніх парламентських виборів», — повідомив він.
Я втратив довіру здебільшого словацьких політичних представників. Я сприймаю це не лише як недовіру особисто до себе, а й до тих цінностей, які сповідую» – Вацлав Гавел, президент Чехословаччини.
За три доби, 20 липня, Гавел офіційно склав повноваження.
До осені 1992 року чехословацький парламент остаточно перетворився на номінальний орган. Національні ради двох республік проголосили верховенство свого законодавства над федеральним. 25 листопада було ухвалено конституційний закон про припинення існування Чеської та Словацької Федеративної Республіки. Офіційною датою «оксамитового розлучення» призначили 1 січня 1993 року.
Також менш ніж за місяць до настання нового 1993 року обидві республіки встигли затвердити національні конституції, а ще уклали десятки договорів, виключивши територіальні чи економічні претензії одна до одної.
Більше того, обидві незалежні країни домовилися, що вважатимуть себе правонаступницями єдиної Чехословаччини.
Знайшлося рішення і для складних мовних питань: чеська та словацька мови були взаємно визнані такими, що відповідають вимогам державних. Фактично їх, як і раніше, можна було використати нарівні. А у новий рік чехи та словаки увійшли громадянами двох різних держав.
***
Політичний вектор і в Чехії, і в Словаччині надалі виявився паралельним: обидві країни вступили до Європейського союзу, що дозволило фактично стерти державні кордони, обидві стали членами НАТО та зберегли єдині підходи до оборони.
