Культурне життя столиці, попри повітряні тривоги, продовжує вирувати, формуючи своєрідний культурний фронт, підіймаючи дух та настрій киянам та гостям міста. З 23 березня по 5 квітня 2023 року у Києві перебувала французька режисерка театру і кіно, драматургиня і сценаристка Аріан Мнушкін та 15 акторів всесвітньовідомого паризького «Театру дю Солей». Створений у 1964 році в Парижі Театр сонця Аріани Мнушкін – приклад утопічного театру-комуни, в якому повсякденність зливається з творчою діяльністю, а підтримка побуту у рідному театрі-будинку – з постановкою вистав.
Бажання Аріан підтримати українців, українські театри та акторів через війну в Україні, спонукало її відвідати Київ. Цей візит «Театру дю Солей» організовано у партнерстві з Національною спілкою театральних діячів України. У спілці зазначають, що вперше від часу повномасштабного вторгнення до Києва приїздить настільки велика іноземна театральна трупа. «Театр дю Солей» з перших днів війни збирає кошти для підтримки українських діячів театру. У березні 2022 року вони передали 18 тисяч євро Івано-Франківському національному драматичному театру ім. Івана Франка на розвиток гуманітарного центру.
«Ми постійно дивилися новини про Україну по телебаченню. Важко було витримати, щоб нічого не робити. Ми не солдати – у нас немає рушниць. Ми більше не знали як та чим можемо допомогти українцям. Тому я запропонувала акторам Театру дю Солей провести так звану Кочову школу і поділитися тим досвідом, який у нас є з українськими акторами», – розповіла на пресконференції засновниця Аріан Мнушкін.
Перебуваючи у Києві, французи упродовж 12 днів безплатно проводили воркшопи з акторської майстерності, ділилися власним досвідом, який вже отримали актори Великобританії, Швеції, Індії, Чилі, Афганістану та інших країнах світу. У воркшопах взяли участь 100 учасників – українських акторів, студентів, аматорів, які були відібрані за попередньою реєстрацією з різних куточків України: Києва, Львова, Луцька, Миколаєва, Одеси, Сум, Авдіївки, Харкова та інших міст. Заняття відбувалися щодня по 6-7 годин у Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва.
Під час пресконференції Аріан Мнушкін емоційно й доброзичливо відповіла на багато запитань журналістів. Вона розповіла, що в Києві вперше, тому немає порівняння до і після. Гуляти містом та відпочивати часу немає. Вона з трупою та стажистами школи проводять час на острівці театру – в роботі. Під час повітряних тривог ми діємо так як діють українці – продовжуємо працювати. Ще Аріан звернула увагу на те, що у Києві розмов про війну менше, ніж у Парижі. «Перебуваючи у Києві я відчуваю всю серйозність ситуації. У Києві я чую набагато менше розмов про війну, аніж в Парижі. Новини про те, що відбувається в Україні стали початковим моментом, коли я запропонувала акторам трупи приїхати сюди. Ми не могли залишатися спокійними перед телевізорами і нічого не робити», – сказала режисерка Мнушкін.
Руслан Мірошниченко, актор театру і кіно, учасник воркшопів з акторської майстерності Кочової школи ділиться своїми враженнями з нашими читачами: «За дні спільної роботи ми познайомилися з пані Аріаною та її неймовірно приємним колективом Театру дю Солей, який ми на початку, якщо чесно, між собою почали називати певною «сектою» у хорошому розумінні цього слова. Тобто, ми бачили людей, які відчувають один одного на якомусь органічному чи підсвідомому рівні. Для нас це трохи дивно… Ми зрозуміли, що наш попередній досвід не працює. «Флер» треба зняти, треба відпустити себе, поринути у творчий процес з головою без зайвого думання.
Звісно – це інший світ. Вони зовсім по іншому працюють. Є різні бачення, але ми намагаємося зрозуміти, як мислять вони (французи) і як мислимо ми (українці). Метод пані Мнушкін будується на імпровізації, яка народжується відчуттям актора. Наприклад режисерка обирає музику під яку ми – актори маємо вийти на сцену і грати. Якщо актор не відчув музику, не зрозумів сюжет, свого персонажа, де відбувається дія і для чого, тоді починаємо все спочатку. Мелодії найкраще дозволяють бачити актора, його можливості, рівень його майстерності. Чи візьмуть на озброєння інструменти пані Мнушкін українські митці – покаже час. Але для кожного окремого актора це велика школа, важливі уроки, унікальні методики, мотивація до творчих пошуків».
«Театр дю Солей» часто називають політичним театром, оскільки його постановки порушують актуальні соціально-політичні питання. Це – театр-школа, орієнтований на молодь, важливим тут є навчання молодих членів колективу та навчання молодих глядачів, які постійно поповнюють аудиторію театру.
На запитання: «Чи важливе мистецтво під час війни?» Мнушкін відповіла, що якби мистецтво і люди мистецтва нічого не важили у воєнні або будь-які інші часи, то кожен завойовник не намагався у першу чергу знищити культурну інтелігенцію. Якби мистецтво, театр, діячі культури, актори були не важливі, чого ж тоді вбили Олеся Курбаса та інших театральних діячів. Прозвучало риторичне запитання від Аріани Мнушкін. І відповідь – тирани не люблять мистецтво.
На запитання: «Чи будете висвітлювати політичні питання після цього візиту?» – Мнушкін відповіла: «Не знаю. Цей візит точно не мине без сліду. Цей слід може втілилися у певному мистецькому творі, але я нічого не обіцяю».
Довідка:
Аріан Мнушкін – французька режисерка, яка у 1964 році заснувала авангардний сценічний ансамбль «Театр дю Солей» (Théâtre du Soleil). Є першою лавреаткою Премії Європи (1987), Премії Мольєра (2000, 2010, 2018), Премії Ібсена (2009), Премії Гете (2017) та інших. Режисерський метод Аріан Мнушкін ґрунтується на засадах фізичного театру та імпровізації. Кочова школа Аріан Мнушкін була заснована у 2014 році і побувала в різних куточках світу.
Першою помітною виставою Мнушкін стала гостросоціальна «Кухня» за п’єсою британського «молодого розсердженого» Арнольда Уескера, поставлена в 1967 році в Цирку Монмартра. Наступні гучні спектаклі, які через колективні свідчення розповідали про французькі революції і про те, як утворився капіталізм, — «1789» і «1793» — були поставлені у театрі у 1970-х. Документальні епоси Мнушкін часто присвячені гострим політичним темам — від сучасних воєн до хвиль мігрантів: «І раптом ночі стали безсонними» (1997 рік, про тибетців, які приїхали до Парижа і захопили церкву, що стояла порожня, щоб привернути увагу до проблеми своєї незалежності), «Останній караван-сарай» (2003–2005 роки, дилогія про біженців, що кочують світом). Як і багато режисерів-шістдесятників — наприклад, Пітер Брук, — Мнушкін разом зі своїми акторами виїжджає в експедиції: так, під час підготовки вистави «Барабани на греблі» (2000) вся трупа шість тижнів провела у різних країнах Південно-Східної Азії, вивчаючи пластику та народні танці Японії, Китаю, В’єтнаму та Кореї.
Тамара МАРКЕЛОВА
Фотограф Artem Galkin
