«Ірпінська битва 1323 року»: розвінчення чергового московського міфу

«Ірпінська битва 1323 року»: розвінчення чергового московського міфу. Нещодавно вийшла друком книга Володимира Саюка «Ірпінська битва 1323 року». Книга викликала неоднозначну реакцію та спричинила дискусії серед істориків, письменників, журналістів. За фахом автор – інженер-гідротехнік, а за покликанням – дослідник, який усе своє свідоме життя цікавиться та вивчає історію. Спираючись на історичні джерела, праці науковців різних періодів, він доводить, що Ірпінська битва відбулася на початку травня 1323 року біля села Демидів Вишгородського району Київської області. На думку дослідника, цією успішною битвою розпочалося звільнення українських земель від поневолення Золотою Ордою. Вона послугувала прелюдією до Синьоводської битви 1362 року, яка призвела до остаточного звільнення українських земель від монголо-татарського ярма.

Нещодавно вийшла друком книга Володимира Саюка «Ірпінська битва 1323 року». Книга викликала неоднозначну реакцію та спричинила дискусії серед істориків, письменників, журналістів. За фахом автор – інженер-гідротехнік, а за покликанням – дослідник, який усе своє свідоме життя цікавиться та вивчає історію. Спираючись на історичні джерела, праці науковців різних періодів, він доводить, що Ірпінська битва відбулася на початку травня 1323 року біля села Демидів Вишгородського району Київської області. На думку дослідника, цією успішною битвою розпочалося звільнення українських земель від поневолення Золотою Ордою. Вона послугувала прелюдією до Синьоводської битви 1362 року, яка призвела до остаточного звільнення українських земель від монголо-татарського ярма.

Зважаючи на непересічне значення для історії України такої події, як Ірпінська битва 1323 року, дискусії та критику, які точаться серед бажаючих знати правдиву історію, ми поспілкувалися з автором книги Володимиром Саюком. Зокрема, В. Саюк зазначає: «В українській історіографії достатньо багато «білих плям», які з часом обростають стереотипами або ж неправильними, часом просто фантастичними, трактуваннями. До таких «білих плям» належить й Ірпінська битва. Інформацію про битву під Ірпенем зберегли т. з. литовсько-руські літописи: Літопис Археологічного товариства, Літопис Рачинського, Ольшевський літопис, Румянцевський та Євреїновий літописи. За ними великий князь литовський Гедимін, виступивши проти київського князя Станіслава, здобув Овруч та Житомир і рушив на Київ».

Збірка містить не лише історію маловідомої пересічному українцю Ірпінської битви (яка, як стверджують деякі дослідники, для нашої країни була більш значуща, ніж міфологізована Куликовська). Автор шукає відповідь на найбільш складне запитання: де ж саме відбулася Ірпінська битва 1323 року? Безумовно, битва відбулася на річці Ірпінь недалеко від Києва. Це могло статися тільки у двох місцях. Після взяття Житомира Гедимін йшов на Київ, дорога до столиці пролягала через річку Ірпінь біля міста Білгород (сучасне село Білогородка, 25 км від Києва), де його могли зустріти війська коаліції під командуванням київського князя Станіслава. Інше можливе місце – дорога на північ від Києва через річку Ірпінь, біля сучасного села Демидів, де могла також відбутись Ірпінська битва 1323 року.

Автор збірки дійшов висновку, що місце битви нині приховане під дамбою. Він описує митарства, з якими зіткнувся під час пошуку коштів на археологічні розкопки та інші труднощі на дослідницькому шляху. Не обійшов Володимир Саюк навіть публікацій своїх критиканів – здебільшого з комуністичного та проросійського таборів, яким вельми не сподобалося фахове дослідження, що суперечить їхньому «совєтському» погляду на історію нашої країни.

Ймовірно події перед знаковою битвою розвивалися у такій послідовності: Гедимін 1319 року переможно закінчив війну з Тевтонським Орденом, взяв штурмом Володимир (Волинський). Доручивши управління містом своїм намісникам, поспішив до Луцька. Без бою з боку війська Гедиміна та без опору з боку городян – шляхом перемовин і запевнень у безпеці й захисті його мешканців військо зайняло місто. Воїни після походів і боїв відпочивали всю зиму…

Як тільки настала весна й земля покрилася травою, Гедимін з новою бадьорістю виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і йшов до Дніпра. У верстах 25 від столиці, на березі Ірпеня, зустрілися супротивники і довго сперечалися про перемогу, але відбірна дружина Литовська, вдаривши збоку… зім’яла їх. Практично зі стовідсотковою ймовірністю можна стверджувати, що урочище, назване в народі «Церковне», і є братська могила на місці великої битви на річці Ірпінь 1323 року, яка привела Україну до повного й остаточного визволення від монголо-татарського ярма.

Після Ірпінської битви Гедимін, віддавши всю здобич воїнам, оточив Київ. Мешканці міста захищалися, мужньо відбили декілька нападів, нарешті, не бачачи допомоги ні від князя Станіслава (він правив 1320 року в Києві, втік з татарами після битви у Рязань), ні від татар (наслідки поразки в Ірпінській битві) і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духовенство вийшло з хрестами й разом з народом присягнуло бути вірним Володарю Литовському, який, звільнивши Київ від ярма Моголів, залишив там намісника…, і невдовзі завоював усю південну Росію (Україну – авт.) до Путивля й Брянська.

Як бачимо, після перемоги в трьох битвах і в останній, головній, над рікою Ірпінь над татарами Литовський князь Гедимін спільно з руськими військами звільнив Русь-Україну від татарського ярма. Першим це зазначив професор М. О. Максимович, перший ректор Київського університету Святого Володимира: «Київ, Русь-Україна вийшли з-під влади Золотої Орди 1320 року».

Не варто дивуватися, що імперська Росія, наскільки це було можливо, намагалася викорчовувати історичні факти, пам’ятки старовини, бо завжди була зацікавлена в тому, щоб Україна не мала своєї історії. Знищувалося все, що могло винищити історію Києва над Московією. Історики московської імперії, приписуючи собі минуле Київської Русі, не могли дозволити Києву звільнитися від татаро-монгольського поневолення фактично 1323 року в той час, коли ще не існувало Великого Московського князівства. Ось чому вони пересунули визволення Києва на 1362 рік (битва на Синіх Водах), ближче до Куликовської битви.

Синьоводська битва: битва між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та військами монголо-татарських правителів Поділля, що відбулася на річці Сині Води (нині – річка Синюха, притока Південного Бугу на Вінниччині). Встановлено факт існування тут великого золотоординського міста та раптове припинення його життєдіяльності вочевидь унаслідок бойових дій.

Ймовірний перебіг подій: ординці не витримують удару і тікають, литовсько-русинське військо переслідує їхні залишки. На полі битви під Синіми Водами гинуть усі троє ординських султанів. Блискуча перемога Ольгерда знаменує собою остаточне звільнення всіх поліських земель включно з Києвом, Поділля та значної частини Наддніпрянщини з-під Ординського ярма. Завдяки цьому Полісся вдруге в своїй історії об’єднується у складі єдиного державного утворення на чолі з Великим князем Литви, Русі та Жемайтії Ольгердом.

Новим князем Києва стає син Ольгерда – Володимир, а Велике князівство Литовське перетворюється на найбільшу державу Європи, влада якої поширюється на всі білоруські та більшу частину українських земель колишньої Русі, сягаючи Причорномор’я.

За більш детальним дослідженням з’ясовується, що Куликовська битва – одна з найбільш «звучних» подій російської історії – дивним чином опинилася одним з її «білих» (або, якщо завгодно, «темних») плям. В останні роки з’явилося чимало популярних книг і статей, в яких їй даються надто химерні тлумачення. Крім того, і в академічній науці нині поширена точка зору всіляко «мінімізує» значення битви: мовляв, хрестоматійний опис битви створено на підставі пізніших джерел (перш за все «Сказання про Мамаєве побоїще»); достовірних даних про його хід і кількості військ, що зійшлися на Куликовому полі, просто немає. Таким чином, напрошується висновок, що уявлення про його видатне історичне значення надто перебільшене і внаслідок якої не було скинуто татаро-монгольське ярмо. Достеменно відомо, що 1382 року, через 20 років після Синьоводської битви, ординський хан Тохта-миш зайняв, зруйнував і спалив Москву. Московія зі статусом московського улусу Золотої Орди сплачувала данину кримському хану по 1700 рік, зберігши і понині ханський, царський – одноосібний спосіб управління державою та характерний стан напіврабської поведінки населення.

У районної газеті «Слово» у статті «Український Єрусалим» мешканці Вишгородського району Київської області Геннадій Ніколаєнко (с. Старі Петрівці) та Валентина Осипова (с. Демидів), зокрема, пишуть про таке: «2012 року громадський діяч Вишгородщини В. П. Саюк пропонував у газеті «Слово» список заходів щодо відзначення ювілею Ірпінської битви. Вважаючи, що місце, де була ця доленосна битва, має велике історичне значення для сучасної України, в урочищі Церковнім до 700-річчя цієї битви краєзнавець Саюк пропонував встановити обеліск із підведенням до нього автомобільного заїзду. За п’ять минулих років нічого не зрушило з місця. Влада Януковича абсолютно проігнорувала пропозиції історика і небайдужого українця. Попереду у нас є ще три роки… Чи будемо ми, сьогоднішні жителі Вишгородщини, «Іванами, що згадають, нарешті, своє юродство», чи так, як ще свіжі в нашій страдницькій пам’яті, януковицько-азарівські папєрєднікі, замовчимо в угоду путінській Московії одну із величних сторінок своєї історії?»

Редакція підтримує автора та його однодумців щодо звернення до керівництва Київської ОДА з ініціативою до 700-річчя Ірпінської битви встановити на ймовірному її місці пам’ятний знак. Ця битва залишається білою плямою української історії, відтак кожна спроба її дослідження варта уваги. Маємо сподіватися, що книжка Володимира Саюка отримає гідне визнання, а його праця матиме подальший розвиток.

Володимир Павлович повідомив, що підготовлено до друку друге доповнене видання на цю важливу тему, яке незабаром буде презентовано читачам.

Битва на річці Ірпінь – битва між литовсько–руською армією Гедиміна та дружиною Київського князівства під проводом київського князя Станіслава – васала Золотої Орди (ця династія отримала Київ за допомогою хана Токти близько 1300–1301 рр.), яка відбулася біля річки Ірпінь 1321 або 1322 року.

Джерело: Вікіпедія

Матеріал підготувала Тамара Маркелова