Михайло Грушевський без тіні сумніву стверджував: анти – предки українського народу. Візантійський історик і письменник Прокопій Кесарійський із УІ ст. н. е. свідчить: «Племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зі стародавна живуть у народовладді, й від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… Вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владар усього, і йому приносять у жертву биків і всіляких жертовних тварин».
Чи ж не так само в давньогрецькій міфології з юності людства Зевс – «творець блискавки»? «Єдиний владар» олімпійської сім’ї. «Батько богів і людей». «Божество погоди». Збирає хмари й насилає дощі. При всьому при цьому Прокопій поглиблює: «Та й ім’я в старовину у Sclaveni й Antes було одне й те ж: у давнину обоє цих племен називалися спорами (розсіяними), думаю через те, що вони жили, займаючи країну «спораден» (розсіяно), окремими селищами. Тому їм і землі доводиться займати багато. Вони живуть на більшій частині берега Істру (Дунаю – прим. автора) по той бік ріки». Це коли дивитися із заходу.
Московським законодавцям історичної моди Б. Рибакову й Д. Лихачову вдалося занурити українську національну свідомість у темінь безпросвітну. Не один з їхніх учнів і послідовників у багатостраждальній Україні, а може й у зарубіжжі, скрегоче зубами з жалем за незбутнє. Так звана еліта в Україні далека від того, щоб воскресити, по можливості відродити доісторичну пам’ять пращурів.
Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь – божества дохристиянських, язичницьких вірувань українських предків. Не страхаймося осудженого понад тисячолітньою «царицею світу» – Візантією – «дохристиянського язичництва». Головне те, що не хто інший, а саме Кий – «творець блискавки». Громовержець. І що його образ виплеканий уявою пращурів українського роду з такого ж давнього давня, як і Зевс давньогрецької міфології.
Літописні «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь» понижені «візантійською ортодоксією» до рівня земних князів. Докладніше про це у виданій 2020 р. моїй книзі «Володар Грому».
Щек переправляє тлінне тіло в пекло, як «брудний, сивий, старець Харон» давньогрецької міфології, через річку Ахерон. Українська народна творчість возносить праведні душі в небо. Вони змигують незгасними зірочками. А від грішних – ніякого сліду. Наче й не було їх на білому світі. Так українські предки дбали про совість майбутніх поколінь.
Хорив – пізніше перейменування життєдайного Сонця. Весняного – Ярила й літнього – Семиярила. Либідь – Ранкова Зоря. Вона оспівана в донесених до сучасності колядках і щедрівках, як ніхто інший з літописних «князів».
Ой за стіною, за кам’яною,
А за другою, за золотою,
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.
(Колядки та щедрівки. В-во «Наукова думка. //К.1965. – С. 309).
Кому невтямки, що «за стіною, за кам’яною» – темна ніч. «А за другою, за золотою» – світаннячко раннє. Трави, квіти, дерева – усе, що росте – «вимивається» росою. Благословляється на новий день. Такою є символіка природного з вуст українських предків.
Певно, не випадкове й «дівка Ланпушка». Імовірно Ланпушка означає в уяві одних з перших на третій від сонця життєдайній землі хліборобів не щось інше, як скородити, розпушувати лани й ниви, щоб сіяти жито-пшеницю та всяку пашницю й золоте збирати збіжжя. Дотепер збереглися подекуди вікопомні урочисті дійства відзначати зажинки та обжинки зі співами, які назавжди в душі предковічного роду-племені.
1596 року до знаменитого міста над Дніпром навідався прозірливий юрист Рейнольд Гейденштейн, довірений секретар польських королів Стефана й Сигізмунда Вази. Поділився враженнями від побаченого й почутого: «Упом’янувши Київ, таке славне й велелюдне місто, не зайвим буде коротенько нагадати про його розташування та пам’ятки давнини. Перед кількома віками князі київські були володарями всіх Росій. Як тієї, яка тепер називається Москвою, так і тієї, яка досі зветься Руссю. Владарювали князі до моря Чорного і Дунаю. Столицею їхньою був Київ. Коли його було побудовано, від якої давнини існує, чи не сягає, можливо, часів Колхіди й Енея – невідомо: закрили все далека старовина та байдужість істориків. Залишилися, одначе, сліди попередньої величі: стіна кругом міста. А в ній – ворота старовинного ладу, суціль позолочені й такі високі, що два повози, поставлені один на одного, не дістануть до горішнього склепіння. У самому місті немало понищених храмів грецького обряду. Зостався дотепер один з них, святої Софії, але й той у такому жалюгідному стані, що богослужіння в ньому не проводяться… Є ще й інші пам’ятники та руїни. Величезні вали й стіни засвідчують, що місто, очевидно, колись було дуже багатолюдним і великим».
Видатний французький письменник Оноре де Бальзак шість разів відвідував Київ. Учащав до польської графині Евеліни Ганської, яка мала маєток на Печерську, поблизу нинішньої вулиці Липської. Вражений величчю віковічного міста над Дніпром залишив майбутнім поколінням запис у щоденнику: «Після того, як я придивився до католицького Риму, я відчув щонайживіше бажання побачити Рим православний. Петербург – ще місто-немовля. Москва тільки-но вступає в мужній вік, але Київ – це вічне місто Півночі… Я побачив північний Рим, православне місто з трьомастами церквами, багатства Лаври, Софії…»
Запроторений до в’язниці Джавахарлал Неру знайшов у собі сили написати надзвичайної ваги твір – «Открытие Индии». Під таким заголовком не буденного значення працю видано в Москві 1955 р. обрізаним накладом у п’ять тисяч примірників. На те виходить, що для службового користування. Повного українського перекладу немає. Доступні лише фрагменти.
Неру переконав співгромадян, що не хтось інший, як арії з Подніпров’я, оминаючи Гімалаї, добувалися до узбережжя Індійського океану. Перший індійський і 138-й у світі космонавт Ракеш Шарма з високої орбіти мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком з патріотичного вірша мовою хінді: «Прекрасніша від усіх на світі!» А ще мовив: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». З тієї ж височіні також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір».
До слова, на півдні Індії, особливо на узбережжі Бенгальської затоки, населення світліше. Відрізняється від монголоїдної раси. Можливо, то вплив прибульців з предковічної Матері-Землі пращурів українського народу. В Україні, не кажучи вже про рф, заявлене Джавахарлалом Неру замовчується. А для освічених індійців предковічне – ніяка не таїна. В Україні за інерцією від позавчорашньої влади від вчених та друкованих – ні пари з вуст. А в Індії вікопомне на слуху.
1981 р. в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери, кам’яні стіни яких прикрашені кольоровими малюнками, барельєфами й скульптурами, що добре збереглися, хоч вік їхній, як установлено дослідниками, – понад двадцять тисяч років. Ті зображення ровесники насічок на кістках мамонтів та різьблених орнаментів з усесвітньо відомої Мізинської археологічної культури, матеріальні й духовні здобутки якої сповна успадкувала ще більше уславлена її наступниця Трипільська археологічна культура, що заслуговує на визнання як Трипільська цивілізація. Можливо, вікопомне залишили у спадок майбутнім поколінням вихідці з «праматері», як мовив про Україну Ракеш Шарма.
Відкриття в доти недоступних печерах Пахаргарху поставило перед наукою з-поміж іншого й таке запитання: серед тисячі з лишком наскельних начерків неодноразово зустрічаються зображення тварини з видимими ознаками оленя й вимерлого дикого бика-тура. Незнане раніше поєднання одного з другим. Такої прояви такого мутанта не знайти в жодному зоологічному каталозі. Нам же неабиякий інтерес до незвичайного через те, що привіллям дотепер збережених щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені невмирущим поетичним словом.
Стоїть ми, стоїть світлонька нова,
А в тій світлоньці, гей, газдиненька,
Гей, газдиненька, на ім’я Анна.
Вна собі ходить, з челяддю говорить,
З челяддю говорить, в кватирку ся дивить.
Дивить ся, дивить в чистеє поле,
В чистеє поле, під темний лісок.
Ой висмотріла дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя,
На голівці ж му дев’ять ріжечків.
Ой крикнула ж вна на свої слуги:
– Служеньки мої найвірнішії,
Беріть же собі шовкові сіті,
Другі заберіть ясненькі стріли,
Ой виходіте в чистеє поле,
В чистеє поле під темний лісок.
Єдні ж завержте шовкові сіті,
Другі застрійте яснії стріли,
Чей спіймаєте дивнеє звіря,
Дивнеє звіря тура-оленя.
Як спіймаєте, відразу вб’єте,
Відразу вб’єте, роги зщибите,
Роги зщибите, шубу здіймете,
Ой принесете та повісите,
Та повісите в новій світлоньці,
В новій світлоньці та на стіноньці.
Все ж тото буде, гей, газдиноньці,
Гей, газдиноньці, на ім’я Анні.
/Записано в 1830-х роках у селі Глибокому, Галичина/.
За моєю здогадкою, «світлонька нова» – небозвід. А «газдиненька» – Ранкова Зоря. Воістину, диво з див – предковічна й невмируща українська народна творчість. Та ще не прискіпуймося до того, що деякі слова набагато пізнішого походження. Скажімо, ім’я Анна могло появитися десь після хрещення киян у воді річки Почайни 988 р. Тільки ж маймо на мислі, що виспіване долетіло до сучасності крізь неміряні тисячоліття. Так джерельна вода б’є з бозна-якої глибини. Вириваючись на поверхню, вона збагачується цілющими мінералами. Так само й з колядками та щедрівками, а також з поезією календарно-обрядових дійств.
Вікопомне донесла до сучасності щедрівка з розквіту Трипільської археологічної культури часів неоліту – новокам’яної доби – і раннього енеоліту – кам’яно-мідної доби. Останнє визначення – від корінних грецьких слів: новий і камінь. Мовби за прозірливістю від Т. Шевченка:
Найшли, несли з чужого поля.
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого…
1896 р. хворий на сухоти виходець із Чехії Вікентій Хвойка відкрив у селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, за 15 кілометрів від міста Обухів, унікальні пам’ятки давньої археологічної культури. Вказав час її виникнення – 4-3 тисячоліття до н. е. Нині конкретизовано – близько 5500 – 2750 роки до нової доби.
Найменування «Трипільська культура» з’явилося в праці В. Хвойки при розкопках поселень 1901 р. біля міст Канева та Ржищева. Прибулець із краю вільнішого мислення в задушливій атмосфері російської імперії відважувався доводити: перші землероби, себто хлібороби на теренах Середнього Подніпров’я, утримали «краї предків до сьогодення». Заявив у все тій же ординської закваски імперії: «народ, що створив ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно».
Наприкінці ХІХ століття сліди Трипільської культури були виявлені на обширі між Карпатами й Дніпром у Румунії та Молдові. Казус беллі: в Румунії в ужитку власна назва археологічного відгалуження – Кукутені.
Загалом же поширення Трипільської культури за підрахунками знавців – на площі 350 тисяч квадратних кілометрів. Найбільші міста налічували до 150 тисяч люду. А всього населення – за різними оцінками – від 400 тисяч до двох мільйонів.
У кого серце не крається від того, що автор «Слова о полку Ігоревім» – безіменний? І автор «Історії Русів» через лихі обставини не відважився назвати свого прізвища. Бо мислив глибоко й прозірливо: «Але як ця країна, наче б створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіше – наскоків та січей од народів сусідніх, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення й, так би мовити, залита й напоєна кров’ю та посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим?»
Доморощені спеціалісти запевняють: «термін «Київська Русь» виник у ХІХ ст.». У безіменній «Історії Русів» сина українського народу в ужитку винятково «Давня Русь». Не виключено, що від первини, а це – з-понад ХХІІ тисячоліття до н. е., про нашу праматір мовилося як про край «творця блискавки» Кия – Кийська земля.
Звідтоді, а це з-понад ХХІІ тисячоліття до нової доби, в Кийській землі на віки-вічні залишили сліди тури, приречені вічністю на вимирання. В Адміністративно-територіальному довіднику України – незліченно найменувань поселень: Тур, Тур’є, Тури, Турильче, Туринка, Туриця, Туричани, Турівка, Турійське, Тур’я Ремети, Турове, Туровець, Туровичі, Тур’я, Тур’я Бистра, Тур’я Пасіка, Тур’я Поляна, Турятка… Усього не перелічити.
Тури паслися й підступали на водопій не лише до Десни, Дніпра, Дунаю, а й до менших сестер з чарівними природними найменуваннями. Одвічно життєдайні річечки на всіх обширах рідної Матері-Землі більш промовисті, ніж відкрите археологами й істориками. Ось зразки прадавнього: Золотоноша, Лисичка, Мурашка, Джерельна, Звінка, Серебрійка, Теремша, Лючка, Яромирка, Яснівка, Ласка, Джурка, Нічлава… Лише переродженим на безпам’ятних Іванів невтямки, що український етнос із такої ж вічності, як і «сини Ізраїля» в Біблії.
Хай там що, на те виходить, що протягом десятків тисячоліть предки українського роду полювали на турів, як на винятково привабливу здобич. Село Ревушки недавнього Ковельського району Волинської області, а нині приналежне до Турійської селищної громади, розкинулось на березі річки Турія. Неподалік село Туропин. Тамтешні мешканці від одного покоління до наступних передають прадавні спомини про те, що до річки Турії приходили на водопій стада найбільших, що плодилися на нашій предковічній землі, тварин. Звірі жахали тамтешніх мешканців таким ревищем, що люди дивувалися. Саме від того страхітливого назва поселення – Ревушки.
Сама по собі земля береже предковічну пам’ять українського етносу, починаючи з Мізина й Трипілля. Ще б пак. Дикі бики сягали вздовж до трьох метрів. Заввишки – до двох. Важили найбільші понад тонну. Велика голова. Довгі розвинені роги. Самиця трохи менших розмірів. За період лактації давала, як на нинішні виміри, 500-700 кілограмів молока. Підрахунки приблизні. За сивої давнини про якісь там літри за добу чи за рік не йшлося.
Поза всяким сумнівом, пращури українського роду полювали на турів ще за вікування Мізинської археологічної культури. А це – понад ХХІІ тисячоліття до нової ери. Жодний хижак не становив загрози потужному бику з великою головою й міцнющими рогами для оборони й нападу. Уполювати тура вважалося героїчним учинком. У давніх похованнях удачливих мисливців знайдено роги велетенської тварини. За висновком фахівців, імовірно – засіб для самозахисту й нанесення згубних ударів. Вочевидь, таким знаряддям міг похвалитися далеко не кожний з велетнів чи то богатирів.
Не маю ні найменшого сумніву, що найбільшого звіра заганяли в пастки пращури українського роду в довготривалі періоди Мізинської й Трипільської археологічних культур. Єдина похибка невмирущих щедрівок з Трипільської археологічної культури в тому, що оспівуються царі природи, як чорні або гніді «грубі звірі». Насправді ж темно-брунатні, а через хребет ішло світле пасмо.
Приречені вічністю на поголовне винищення тури відведеного їм періоду водилися на неоглядних пасовиськах в Європі, Центральній та Південно-Західній Азії, Північній Америці. Знаходили поживу в лісах, у лісостепу й у степах. Так само як, лев – цар прерій, могутній тур – цар лісів і неозорих степів. Сильний і життєздатний. А проти людини не встояв.
Дошкульного удару завдало природному середовищу існування турів масове промислове вирубування лісів у ХІХ-ХХ століттях нової доби. Непролазні перед тим пущі й неозорі лісостепи звужувалися, як шагренева шкіра. Невідворотна цивілізація що тільки не прикінчувала на очах у людства. «І нема тому почину і краю немає» – провіщав прозірливий Тарас Шевченко.
Київський князь Володимир Мономах у «поученії дітям» вважав за необхідне повідати нащадкам: «Два тури мене на рогах підняли з конем». Звичайно ж, вибирався на полювання не сам, а з «вірною дружиною». Було кому вразити списами й стрілами оскаженілих звірів. Відбувся, сказати б, легко – покаліченою ногою. Все життя шкутильгав.
Десь 1154 р. правитель Галицько-Волинської держави Ярослав Осмомисл, «той, у якого вісім розумів», полював на турів разом з візантійським царевичем – майбутнім імператором з титулом Андронік Комнин.
Свого часу Герберштейн додав до своїх записок окремо малюнки тура і зубра. Наголосив: «Я є тур, неуки зубром мене називають». Зубри збереглися. Тури щезли.
Французький інженер Боплан, автор надзвичайно важливих свідчень про предковічну українську землю, не промовчав і про турів, яких він бачив на власні очі під час двадцятирічного перебування в осередді козаків та довготривалих мандрів.
У лісі на відстані 50 кілометрів од Варшави під охороною закону, як паркові тварини, утримувалися 24 особини турів. Згодом королівський ревізор повідомив, що остання туриця здохла 1627 року. Лиха дата. Уведено в науковий обіг, що якраз тоді тури вимерли.
Одначе їхні гени причаїлися в різних породах свійських порід. У 1920-х роках дослідники в Німеччині заповзялися схрещувати худобу, доки не вивели тварину, що генетично й зовнішньо схожа на тура. Запевняють, що відродився так званий бик Гека. Прозваний на честь братів, які займалися селекцією.
У двохтисячних роках у Європі здійснюється проєкт Тур – 2.0. Мета – розселення в придатних для цього лісах відроджених турів. На Чернігівщині в парку природи «Беремицьке» появилися вирвані з небуття тварини, передані з Латвії. Дивовижний приклад доброчинної діяльності! Як він контрастує з божевільною маячнею претендента на довічну владу в московському кремлі путіна знищити предковічну Україну та її справіку волелюбний козацький дух, перед яким схиляв голову в поклоні Гійом Левассер де Боплан.
Доісторична пам’ять українського етносу незнищенна. НАН України належало б її воскресити.
В Індії вшанування вогню до пізньої ночі дуже схоже на свято Купала в Україні. Не бояться, що обпече вогонь, бо відбувається вікопомне біля води, як і в нас. Котять з ближчого узвишшя вогняне колесо. Учиняється прадавнє мовби за предковічною українською народною піснею:
Кругом Мариноньки
Ходили дівоньки.
Стороною дощик іде.
Стороною, та й на мою
Роженьку червону…
Відродити Кия з такою ж предковічною пам’яттю, як Зевс у давньогрецькій міфології, означає не що інше, як звеличити столицю незалежної Української Держави, примножити її славу в світі.
Щоб переконатися в достовірності проголошеного мною, достатньо відкрити в Інтернеті – «Вічність українського етносу». За моїми публікаціями – як у дзеркалі – предковічна пам’ять роду-племені українських предків. Глибшого не існує в природі.
Греція, Ізраїль, Індія, Китай, Японія, країни Європи, як і всі інші держави на білому світі, докладають зусиль, щоб утверджуватися зі своєю доісторичною пам’яттю. Багатьом це вдається. Дай, Доле праведна, здобутися на повнокровне відродження невмирущої пам’яті справіку рідної Матері-Землі.
Вадим Пепа, письменник, заслужений журналіст України, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).
