До сторічного ювілею “Барвінок” не дотягнув 10 років. З 1928 видання виховувало покоління дітей і було прихистком для українських письменників і поетів, таких як Всеволод Нестайко, Наталя Забіла, Юрій Мушкетик.

Дитячі історії, загадки та нотатки, які наповнювали кожен випуск “Барвінку”, навчали не тільки наймолодших, а й батьків, розповідаючи про культурне надбання України й спонукаючи всебічно розвиватися. Ось чому багатьох зачепила за живе новина про закриття журналу.

– Пане Василю, офіційна версія закриття “Барвінку” – діти перестали його читати. Тобто це основна і єдина причина такого рішення?     

– Україна, на мій погляд, знаходиться у пригніченому культурному стані. Країна у цьому плані деградує, а читання є одним з компонентів культури. Наприклад, у країнах Євросоюзу на душу населення припадає 7-8 книжок, і у більшості країн книжка є в споживчому кошику. У країнах Північної Європи книжок на душу населення припадає 12-13.

Це означає, що там книжка продається. В Україні ж ця цифра зберігається на рівні 1 книжки, а то й 0,8 від неї.

До прикладу, маленький німець має лімітований час на смартфон, ігри й телевізор. Він читає, бо сам цього хоче, і його так привчають. Наша пересічна дитина чує, що їй треба щось прочитати як правило лише на уроках в школі. І то неактивно. Вона хизується тим, що проводить у соцмережах 5-6 годин на день. Те, що ми сходимо з ринку, це є нагода сказати: “Люди добрі, ми деградуємо”. Ми тішимося тим, що їдемо в Європу, маємо біометрику, але їдемо туди заробляти й робити некваліфіковану роботу.

Ситуація з “Барвінком” є маленькою краплинкою в океані загальної невтішної ситуації в країні.

– З огляду на те, які зараз діти, вони не завжди не хочуть читати. Часом їх просто не зацікавлюють, наприклад, інтерактивним варіантом подачі.

– Я знаю далі, що ви скажете.

Люди не знають, що електронна версія “Барвінку” існує вже 4-й рік. Ми маємо покупців в Сінгапурі, Японії, Австралії, є у всіх країнах Євросоюзу, але це поодинокі випадки. Тут є інша проблема, що попри мільйоні маси українців, які виїжджають у західний світ, не так багато є з дітьми – це перше. Друге, як правило, ці родини якомога швидше намагаються інтегрувати свою дитину в середовище країни перебування.

Я перепробував багато чого для розвитку журналу, щоб зацікавити дитину: у 90-х було модно обкладинка із запахом, стерео картини… Однак ми обмежені у засобах. Це не електронна річ.

Ми пропонували розвивати журнал “дочкам” канадського сервісу в Україні SmartPress, однак вони не зовсім повірили в те, що це матиме успіх. В Україні це ще й законодавча база, і загальна культура.

– Я не можу сказати, що діти зараз не читають літературу. Навпаки, є тенденція до всього українського. Можливо, саме через це дотримання класичного ви не змогли до них достукатися?

– 30 років – це дуже багато. Це 365 примірників, які я підписав у світ. І тому у різні часи по різному відбувалося. На початку “нульових” ми пробували урізноманітнювати. Я потім від цього відійшов, коли зрозумів, що дитині достатньо того, який формат ми маємо.

Я не згоден, що нам треба урізноманітнювати. Просто люди не пропонують дитині цей журнал чи книжку.

Я переконаний, що в “Барвінку” достатньо того, щоби дитину зацікавити. Питання у іншому. Наприклад, є молодші школярі. Їхні батьки перебували у такому ж молодшому шкільному віці десь на початку 90-х чи в середині. Тобто їх дитинство припало на кризу. Книжок не було взагалі фізично. Всі дивилися латиноамериканські серіали, потім російські. Це покоління, яке значною мірою не було у книжковій культурі. І от росте дитина. Вона не має у дома книжки, у бібліотеку  дорогу не знає, книжки їй не цитують, про письменників не говорять.

Пов’язуйте це з цим, а не те, що потрібна нетрадиційна форма подачі.

У мене п’ятеро онуків. Вони виросли у родинах, де звикли читати. Вони не засинають без казки. Діти знають, що таке книжка. Але я не можу, коли настає цей фетиш у вечорі якогось фільму. Хоч стріляй.

Ми, тобто сфера, яка займається читанням, не можемо конкурувати з величезною індустрією розваг. Це не можливо. Я не хотів би скаржитися, але у нас дитячим читанням ніхто не займається.

Всі філософи, соціологи вам підтвердять: ми деградуємо. Це покоління виросло на мас-культурі. Спеціалісти вам підтвердять, що мас-культура не привчає людину до висновків, а привчає до легкого ставлення до своїх дій, до результатів.

– Які цифри тиражу ви можете назвати за останні роки? Існувала тенденція на спад?

– За перше півріччя 2019 року у нас було 3500 передплатників. Це дорівнює кількості тиражу видання, адже воно у роздріб не продавалося. Це замало.

Для деяких видань, які можуть мати додатко віджерела доходу, цього може бути й достатньо. Однак за останні роки кількість видання примірників журналу постійно зменшувалася.

У нашому Статуті, а це наша Біблія, це наш Коран, записано, що в нас немає позиції, що журнал створений заради прибутку. У нас написано, що в разі отримання прибутку, він не розподіляється між засновниками, а засновниками є члени редакції, а йде на розвиток журналу.

Якщо би я наважився вступити у каталог на друге піврічча, я б не зміг виконати своїх зобов’язань перед передплатниками, замість шести, випустив би чотири чи п’ять номерів. Я ризикував би не виконати норми закону по зарплаті мінімальній – 4173 гривні. Папір зараз дорогий. А це не для мене. 30 років ваш покірний слуга не на один день не запізнився з випуском журналу.

– Тобто видання не отримувало жодних дотацій, не підтримувалося меценатами тощо?

– Так. На противагу думок багатьох, “Барвінок” – це недержавний проект. У журналу є власники – члени редакції.

Однак ми не отримували фінансування із жодних інших джерел, окрім доходу самого видання. У нашому Статуті немає позиції, що журнал створений заради прибутку. Усі гроші, які отримує “Барвінок”, йдуть виключно на його розвиток.

Щодо дотацій, то за часів Кравчука як голови Верховної ради наше видання отримувало фінансову допомогу від влади. Однак дійшло до того, що сума дотацій не перевищувала вартості друку видань одного місяця. І спонсорство припинилося.

У нас навіть був випадок за часів Януковича, коли нам подзвонили і запропонували за “щедре фінансування” відродити російськомовну версію “Барвінку”. Але я відмовився і навіть не закінчив розмову.

Щоб ви зрозуміли, що таке “Барвінок” в іншому вимірі. Ви могли бачити чи чути у зв’язку з виборами про поліграфічний комбінат “Україна”. В ті часи, коли будувався цей редакційно-видавничий корпус у 12 тисяч квадратних метрів, його вартість була три з половиною мільйони радянських рублів. “Барвінок” у ті роки, коли він будувався, заробляв таку суму за 2 роки і 8 місяців. “Барвінок” щороку давав понад мільйона рублів, а це вартість стандартного 16-поверхового будинку.

– Тоді як виживають інші дитячі видання в Україні?

– Розумієте, заведено так: є видання. У нього є один, два, три власники. Потім створюється редакція, і їм ставиться завдання – прибуток. Завдяки рекламі, випрошування дотацій у держорганів тощо. Але це не для мене. Ми не так дивилися на наш продукт – ми його не продаємо. Зрозумійте: у культурі багато що робиться інакше, не треба дивитися на неї очима бізнесу.

– Тобто ви не вважаєте, що до прикрої ситуації з “Барвінком” привели й ваші помилки як редактора?

– Ми не можемо боротися із зовнішніми обставинами, світом навколо нас. Ми живемо у суспільстві, у якому все нав’язують і все піддають формі, шаблону. Я вирішив не створювати собі проблем й завчасно зійти з ринку. Звичайно, щось і ми недопрацювали.

Якби довелося все робити від самого початку, я би зберіг напрям журналу, але знайшов компанію, яка б його продавала. Я б пройшов шлях з електронною версією, однак під кабмін з проханнями я би не ходив точно.

– Але багато дитячих видань залишаються на ринку, зокрема й завдяки рекламі й додатковому фінансуванню. Якщо “Барвінок” не йшов цим шляхом, то завдяки чому він був настільки популярний?

– “Барвінок” – це той журнал, який говорить про читання і прославляє книгу. У нас усередньому пишуть про 15 тем, однак центральною завжди була література. Ми друкували не просто кращі твори, а відкривали нові літературні імена.

Нагадаю, що “Незнайка” Носова вперше був надрукований у нашому журналі і вийшов саме українською мовою. Юрій Мушкетик вперше відчув себе письменником саме у “Барвінку”. Майже всі твори Нестайка, окрім “Тореадорів”, теж пройшли через наш журнал. Літературу варто шанувати. А в країні, де культура читання зникає, це робити важко.

– Останніми днями всі говорять про “Барвінок”, вже жартують – ти набрид. Дзвонить людина, здавалося б, патріот. Прийди візьми “Барвінок”. Школа – “Барвінок”. Патріотична організація – “Барвінок”. Ні-хто ні-чо-го. Чи майже ніхто нічого. Ми, українці, спалахуємо як сірник. Ми готові підтримувати, ми готові те-се. А потім батько вип’є пиво, купить пачку сигерат, яка дорожча від вартості одного примірника “Барвінку”, але “Барвінок” ніхто не передплатить. Треба трошки дивитися на нас самих інакше.

– У соцмережах влаштували аукціон. Десятий номер журналу “Барвінок”, передплатна вартість його була 11 гривень з копійками, продали за 520 гривень. Нам передали гроші. І ще нам назбирали гроші й ми зробили 30 передплат для дітей-сиріт воїнів АТО. Хоча у той же момент ми втратили всі свої гроші у банку, який збанкрутував. Це один зі 100 банків, коли був банкопад.