Війна, що палає на українській землі, мала б стати катарсисом, моментом істини, коли маски скидаються, а справжні обличчя відкриваються. Тисячі бомб, що падають на наші міста, щоденні руйнування, невинні жертви – усе це мало б розвіяти будь-які сумніви щодо ворога та пробудити глибинне національне самоусвідомлення. Проте, на жаль, навіть у ці трагічні часи, коли на кону стоїть саме існування України, ми змушені спостерігати дивний, майже сюрреалістичний феномен: пихатість, лицемірство та удаваний патріотизм значної частини нашої так званої еліти – політиків, чиновників, науковців, освітян, митців…Війна, що палає на українській землі, мала б стати катарсисом, моментом істини, коли маски скидаються, а справжні обличчя відкриваються. Тисячі бомб, що падають на наші міста, щоденні руйнування, невинні жертви – усе це мало б розвіяти будь-які сумніви щодо ворога та пробудити глибинне національне самоусвідомлення. Проте, на жаль, навіть у ці трагічні часи, коли на кону стоїть саме існування України, ми змушені спостерігати дивний, майже сюрреалістичний феномен: пихатість, лицемірство та удаваний патріотизм значної частини нашої так званої еліти – політиків, чиновників, науковців, освітян, митців…
На фронті б’ються й гинуть найкращі сини та доньки України, а в тилу, у затишних кабінетах і на літературних вечорах, ми бачимо іншу реальність. Літератори пишуть книжку за книжкою, просякнуті патріотичним пафосом, але варто вийти за межі презентаційних зал, як бачимо, що студенти і школярі у містах і навіть селах, а що вже казати про чиновників у владних коридорах, продовжують розмовляти московською. Ця мова, яка є мовою агресора, мовою окупанта, звучить як ознака дивного, невикорінного ментального колоніалізму. Хіба це не є кричущим дисонансом? Хіба це не свідчення того, що патріотизм часто залишається лише на словах, а у повсякденному житті домінують старі, «совкові» звички?
Здається, мало що змінилося з часів, коли замовчували геній Івана Марчука, коли не віталися з Василем Симоненком, коли не друкували твори Ліни Костенко, коли принижували Сергія Параджанова… Тоді, за радянських часів, це було прямим наслідком репресивної політики системи. Але сьогодні? Сьогодні це виглядає як добровільне продовження колоніальної спадщини, як небажання чи неспроможність повністю відірватися від імперського впливу.
Чи змінилося колоніальне мислення народу? Чи є надія на прозріння? Це вічне питання, що стоїть перед нами, яке я задаю собі щодня. Досі діячі від культури, науковці продовжують вживати термін «росіяни», в той час, як давно вже пора розвінчати цей міф. Немає й не існувало в природі такого народу.
Як слушно зауважив Юрій Береза, звертаючись нещодавно в прямому ефірі до ведучих та глядачів: «Не називайте московитів руськими, росіянами чи рашистами – це для них велика честь; це московити, кремлівці, імперці, хто завгодно, тільки не росіяни».
Історична правда полягає в тому, що нинішня Російська Федерація є спадкоємицею Московії та Московського царства. Термін «росія» й похідні від нього були присвоєні цим державним утворенням порівняно недавно, у XVIII столітті, під час правління Петра I. Це був свідомий акт, спрямований на узурпацію історичної спадщини Давньої Русі та легітимізацію імперських претензій, а не просто зміна назви. Це дозволяє агресору маніпулювати історією, виправдовуючи свої загарбницькі дії «відновленням історичної справедливості» або «збиранням земель».
Русь зі столицею в Києві – це наш фундамент, наша спадщина, і вона не має нічого спільного з утворенням, що нині називається Росією.
Отже, вічне питання: що робити? Перш за все, необхідно усвідомити глибину проблеми. Це не просто питання мови чи термінології. Це питання деколонізації нашої свідомості, відмови від нав’язаних імперією стереотипів та уявлень.
Необхідно звернутися до світової спільноти, використовуючи всі доступні дипломатичні та наукові інструменти, щоб розпочати справедливий історичний процес по відновленню фактів. Світ має дізнатися правду: Русь – це Україна, це фундамент нашої державності та культури, а не міфічна «колиска трьох братніх народів», як це намагалася представити імперська історіографія.
Ще не пізно взятися за безкомпромісну українізацію. Але це не може бути поверхневим процесом. Українізація повинна стати фундаментальною державною політикою, що охоплює всі сфери життя: освіту, науку, культуру, медіа. Це не означає заборону чи утиск інших мов, але це означає всебічну підтримку та розвиток української мови як державної та консолідуючої сили. Чиновники, науковці, освітяни мають бути взірцем у дотриманні мовного законодавства, а не винятком з нього.
Війна дала нам унікальний шанс – шанс на справжнє прозріння, на повне звільнення від імперського тягаря. Але цей шанс не буде реалізований, якщо ми не подолаємо власні внутрішні суперечності, якщо не викриємо й не знешкодимо фарисейство у власних лавах. Лише тоді, коли слова збігатимуться з діями, а патріотизм стане глибоким і всеосяжним, ми зможемо збудувати справді незалежну, процвітаючу та самодостатню Україну. Час діяти, а не лише говорити.
Для українського суспільства вкрай важливо усвідомити цей нюанс і почати послідовно вживати коректну термінологію. Це частина нашої інформаційної війни, інструмент для утвердження власної ідентичності та спростування ворожої пропаганди. Зміна термінології – це крок до ментальної деколонізації, до повного звільнення від імперського впливу на нашу свідомість.
Тамара МАРКЕЛОВА
