Коли на землі утворюється небезпечне місце, те, що люди називають «гарячою точкою», то до нього починають з’їжджатися небайдужі чоловіки, ті, хто розуміється на причинно-наслідкових перевірених історією і часом процесах розвитку людства. Такою «гарячою точкою» стало місто Маріуполь у 2014 році. Тільки зараз усвідомлюю, скільки людських доль воно об’єднало.
Коли за містом, у самому місті пролунали перші постріли, до Маріуполя прибули чоловіки з різних куточків України. Приїхали ті, хто розумів, якщо пролунав перший постріл, то за ним послідують і наступні. З цими міркуваннями приїхав до міста Марії і Михайло Чапля – харків’янин з родини інтелігентів, фанат харківського «Металіста». Перший намір Михайла – швидко приєднатися до військового формування «Слобожанщина» чи «Харків-1», що оперативно утворилися у 2014 році, закінчився чомусь невдачею. Не гаючи часу, хлопець подався прямо до серця Маріуполя, до полку «Азов», куди був зарахований після певної юридичної процедури. І вже у березні 2015 року у Михайла розпочалася справжня військова служба в легендарному полку.
Я з Михайлом познайомилася у вестибюлі п’ятого навчального корпусу Приазовського державного технічного університету у травні 2015 року. (Це той корпус, який був зруйнований частково від першого скиду авіабомби на дитячу лікарню №3 у березні 2022 року, а потім розстріляний іншою ворожою технікою).
Так от, у травні 2015 року воїн полку «Азов» Національної гвардії України Михайло Чапля прийшов вступати на навчання до технічного університету. Застала я його в момент, коли красень у літньому зразку військової форми шикував у вестибюлі чергових студентів і вахтерів, бо ті чітко не могли відповісти, у якій з аудиторій знаходиться приймальна комісія. Як виявилося потім, Михайло не терпить нечіткості у відповідях і діях.
У жовтні 2015 року він став студентом технічного вишу і почав освоювати спеціальність «Менеджмент». Активний, розумний, комунікабельний, впевнений, відвертий – він мав такі моральні основи, на яких повинна була б виховуватися студентська молодь. Воїн «Азову» став постійним гостем у студентських аудиторіях. Його знали викладачі, адміністрація університету, а мені було надприємно, коли у мене запитували: «Як ваш Міша?»
Про ті часи Михайло розповідає: «Маріуполь для мене став другою половиною життя з сенсом. Мені хотілося багато чого змінити у місті, та найбільше хотілося змінити людей, особливо молодь. Тому відгукувався на усі студентські заходи, щоб довести, що існує світ з сенсом і такими життєвими категоріями, як честь, гідність, чоловічий обов’язок, Батьківщина. Мені здавалося, що не всі з мешканців промислового міста розумілися на переліченому. Я вдячний вищезазначеному закладу вищої освіти, я його закінчив, маю диплом магістра. У Донецькій області, під Маріуполем проходило й моє гартування, як військового».
– Михайле, коли розпочався твій бойовий шлях?
– Перший мій бій з ворогом відбувся біля смт Широкине в травні 2015 року.
Досвід другої сутички з росіянами я мав на Світлодарській дузі у червні 2019 року, коли служив у складі третьої роти першого батальйону полку «Азов». У цьому бою я отримав перше поранення. Звістка про повномасштабне вторгнення росіян застала мене в Юріївці – селищі, що розташувалося на самому узбережжі Азовського моря і було одним із пунктів постійної дислокації полку. З Юріївки ми вирушили до Маріуполя на виконання бойового завдання – боронити місто.
Перша бойова позиція мого підрозділу розмістилася на території трамвайно-тролейбусного управління, це центр міста. Протрималися ми там добу. За наказом командира 25 лютого 2022 року вирушили на металургійний комбінат «Азовсталь». Передислокація на металургійний комбінат була зумовлена стратегічною необхідністю. Металургійний комбінат став фортецею для військових і цивільних маріупольців.
86 днів спротиву на комбінаті остаточно виснажило нас, закінчувалося все: патрони для автоматів, в тому числі скінчився запас ліків і матеріалів для перев’язування ран, закінчилась вода і продукти. Головне завдання командування було – врятувати поранених; вони потребували негайної медичної допомоги. Додавався ще один важливий фактор: в бункерах «Азовсталі» переховувалися цивільні, переважно жінки з дітьми. Росіяни стріляли по меткомбінату з усіх видів зброї, що була у них в арсеналі. Людина може витримати артилерійські постріли, мінометні, автоматні, а витримати авіаудари неможливо, людський організм не витримував їх.
«Лише за останній місяць ворог скинув 714 тонн авіабомб в тротиловому еквіваленті на металургійний комбінат «Азовсталь». Це без урахування «Градів», «Смерчів», «Точок-У», снарядів артилерії та ракет з човнів у морі», – повідомляло Укрінформ у травні 2022 року. Ми відчували провину перед цивільними, бо авіабомби скидалися на військових, а страждали й гинули цивільні люди. Дуже сподівалися на підтримку центральної влади, на якесь виважене рішення від неї. Знали, що існував наказ: «З гарнізону не виходити, стояти до кінця». А в кінці травня ми дізналися про другий наказ:«Виходити в почесний полон».
З «Азовсталі» я виходив у числі останніх. Думка проте, що я йду в полон, мені здавалася сама по собі абсурдною. Я багато читав художньої літератури на воєнну тематику. І, раптом, сам став учасником трагічно-драматичних подій.
Після Оленівки, де я перебував чотири місяці, моїм постійним місцем полону стала в’язниця у Таганрозі – СІЗО №2. Два роки разом зі своїми побратимами я був у пеклі, створеному людьми. В’язниця Таганрогу за моїм власним визначенням – це дві дороги з лайна і крові.
Мої спостереження і висновки в цілому щодо тюремних порядків РФ наступні: росіяни, які нами «опікувалися», з якими я контактував, людьми здаються на перший погляд. Більш глибша їхня сутність далека від людської.
– Перепрошую, Михайле! Знаю, що важко, але ж ти загартований воїн. Може детально зупинимося на вчинках росіян стосовно наших військовополонених? Вважаю, що суспільству, людству треба про це знати.
– Згоден. Правила допитів українських військових, їх умови утримання не відповідають жодному пункту Міжнародного права. У росіян своє право, свої закони і вони садистсько-варварські, як і сама історія Росії. Ґрунтуються вони на таких методах:
– повний інформаційний вакуум: щоденне нагадування про те, що про нас забули, Києва вже немає, як і України – діяло гнітюче;
– побиття: щоденне, методичне побиття гумовими палицями, кулаками, ногами по усіх частинах тіла. Завершувалося побиття підключенням до тіла електродротів (від удару струмом людина втрачає свідомість). У такий спосіб мене особисто катував мій земляк із Харкова. «Я вот где, а где ты, посмотри?» – цим питанням він завершував мій допит, коли я приходив до тями, лежачи на підлозі;
– жодному моєму слову віри не було: «Нам нужна правда», – повторював співробітник ФСБ. Знову били. Багато хто з побратимів придумував «правду», щоб уникнути фізичних знущань. Був випадок, коли наш військовий намагався перекусити собі кровоносну судину, щоб покінчити з життям, бо не витримував;
– пересування по території в’язниці дозволялося тільки в позі «дельфінчика». Це коли голова вниз, тулуб нахилений до землі, руки зімкнені за спиною. Такий спосіб пересування передбачається для особливо небезпечних злочинців;
– звертання до так званих начальників тільки за формою «гражданин начальник», не підводячи очей на начальника, інакше знову поб’ють;
– розмовляти дозволялося тільки російською мовою, якщо тобі дозволялося взагалі розмовляти;
– до мене, як офіцера штабу, було прискіпливе ставлення. Я мав розповісти правду, яка була потрібна їм. Я не знав, про яку правду йдеться, тому мене двічі закривали в карцері на довгий термін. У карцері я перебував з гепатитним наркоманом: перший раз – 9 місяців, другий раз мій захід до карцеру тягнувся
8 місяців. Карцер – це холодний, цегляний мішок без сонячного світла;
– ще улюбленою забавкою наглядачів тюрми було цькування нас собаками, а потім оповідання зі сміхом і матом, як він на хохла свого пса спускав.
– Де ти брав сили, щоб вижити в цих умовах?
– Я молився. Я почав молитися ще в Маріуполі за своїх рідних, я розумів, як їм страшно. Я військовий і мені було страшно, а вони цивільні, вони не знають, як треба себе поводити в подібних умовах. У тюрмі я також молився. Звертання до Бога за підтримкою не давали зійти з розуму. Що мені ще допомагало? У мене не було татуювань. У тих, хто мав татуювання, їх просто забивали. Росіяни носять такі ж тату, як і наші воїни, ну окрім тризуба, звичайно. Вони носять таке ж чорне сонце, як і наші військові, тільки трактують цей знак по своєму, у них він «кращий», ніж у нас; у нас він агресивний (так вони вважають). Я був свідком, коли били нашого хлопця, зі словами: «У меня такая же татуировка, как и у тебя, поэтому я не могу ее носить, я должен с этим что то делать, ты испортил смысл моей татуировки, из-за тебя она считается запрещенной».
– Я бачила декілька твоїх інтерв’ю з російськими журналістами. Яку мету вони переслідували, спілкуючись з тобою, з іншими нашими воїнами?
– Мета у них одна – приниження нас як людей, як особистості, як патріота, який став на захист своєї країни. Ми в полоні, ми безправні, ми вимовляємо кожне слово з пересторогою, бо за кожне «неправильне слово» прилетить. Я давав інтерв’ю декільком каналам, усі розмови є у мережах. Була одна журналістка, яку я вважаю військовим злочинцем, бо займалася вона приниженням нас, як людей. З нею ми спілкувалися довго, вона з усіх сил переконувала, що України, як політичного утворення, культурологічного – не існує. Я доводив зворотнє. Наприклад:
– Этого полка уже нет! (мова йшла про полк «Азов»)
– Нет этого – будет другой, – моя відповідь.
Ми говорили з нею про Україну, «Вишневий сад» Чехова, про моїх пращурів, які воювали у Другу світову війну. На її запитання:
– Чтобы сказал твой дед, узнав, что ты в плену?
– Он бы удивился, – моя відповідь.
– Это далеко не Украина, – я обвів очима місце, де ми розмовляли.
– Украина – это вишневый сад, – додав я. І страшенно хотілося розповісти цій журналістці, що Антон Павлович писав свій «Вишневый сад», «Дядю Ваню» в селі Високе, що на Харківщині, і сам він був українцем. На камеру мене змушували сказати, що я підтримую проведення референдуму на окупованих територіях, погодитися отримати російський паспорт. Мої відповіді були – «Ні».
Якось в контексті розмови з офіцером я сказав «Слава Украине!» Речення було сформульоване так: «Ну я же вам не сказал «Слава Украине…», за що був побитий з особливим старанням. Російські журналісти працювали за вказівками ФСБ, створювали на кожного із нас психологічний портрет. Мета – психологічний тиск, аналітика, чи можна цю людину вербувати для подальшої
співпраці, чи не варто витрачати сили. Про себе я потім дізнався: «Вербовке не подлежит».
– Щодо побуту військовополонених. Як він у них влаштований? Зараз багато говорять про це, порівнюють. Бачила відео, де росіянин, перебуваючи в українському полоні, скаржиться, що йому не подають олів’є, яке він дуже полюбляє. При цьому він смокче льодяник прямо на камеру.
– Бачив цей сором! Нехай смокче мовчки свій льодяник! Харчування у в’язниці Таганрогу зводився до критичної нестачі хліба. Хліб тут основна їжа, його тут критична недостача. Я втратив у полоні 47 кг. Морити українців голодом – це одна зі складових російської політики, навіть сьогодні. Зараз я лікую свою підшлункову залозу, шлунок.
– Чим і як заповнювали час?
– У раціональному використанні часу був наш порятунок. Та не всі його дотримувалися. Більшість сиділи без зайвих рухів. Ранкова гігієна була обов’язковою, хоча зубної пасти на всіх не вистачало (зубна паста була страшенним дефіцитом). Гігієнічні набори були й передбачалися, але до нас вони не доходили, їх розкрадали наглядачі в’язниці. Ранкова зарядка для мене була обов’язковою, рятівною. Чіткого розкладу на прийом їжі не було, все залежало від настрою «баландера». Вечеря – це каша, зварена на розмороженій рибі з кістками і лускою. Подряпини у стравоході тобі були забезпечені. Наглядачі любили жартувати: «Живой хохол – это хорошо, здоровый – это плохо». Потім «шмон» у камері: це коли переверталося все догори дригом. У нас відібрали все ще в Оленівці: хрестики, обручки, амулети. Цитую тюремних поліцейських: «Хохол, тебе оно больше не понадобится». Поведінка росіян – це чистий нацизм, вони не сприймають нас, як людей, тим паче як націю.
З дозволеного: можна було читати. У в’язницях РФ є бібліотеки. Це факт. З приводу читання у мене відбувалося багато цікавого, хочу поділитися. Одного дня я замовив роман Олексія Толстого «Хождение по мукам». Я вирішив повторити метод виживання у тюрмі за прикладом головного героя роману Івана Телегіна. Мені принесли романи Льва Толстого. Я намагаюся оспорити
замовлення:
– Гражданин начальник, я просил роман Алексея Толстого.
– Ти что еб..й? Он же Лев!
– Ты что, умный, да? Бери, что дают! – книга Льва Толстого
«влітає» в камеру через віконце у дверях.
– Ну, Лев, так Лев, – погоджусь я.
Про Костянтина Толстого говорити було не варто, хоча дуже хотілося. Ми російську класику знаємо краще за «великий русский народ» І це приємно! І ще висновок: наша обізнаність, акуратність, намагання дотримуватися порядку у всьому викликала агресію у росіян. У своїй більшості росіяни (з тими, що спілкувався я) неосвічені, неакуратні, за матюччям (вони спілкуються мовою мату) не можна зловити змісту того, про що вони говорять.
– На завершення розмови хочеться процитувати, наприклад, Олександра Солженіцина. Завершімо їхньою ж класикою: «Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рожденный в нацистской стране, вскормленный пропагандой нацизма – этот ублюдок никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей-либо холуи, либо враг. Его страна способна только угрожать, уничтожать, убивать. И за сохранение этого статуса Россией рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, лизнями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа. Вотстину: кацапы-звери, лютые, кровожадные, но…смертные».
– Додам, що аналогічні висловлювання можна зустріти у Івана Ільїна, Івана Буніна, Володимира Соловйова (для уточнення – філософа, богослова, поета 1853-1900 рр.), академіка Івана Павлова.
– Дякую за розмову, наш шановний, героїчний воїне! Дякую долі за знайомство з тобою!
Зараз Михайло Чапля – лейтенант легендарного бригади «Азов» – проходить реабілітацію у вітчизняних медичних закладах.
Побажаємо йому швидкого одужання від фізичних і душевних ран.
– А що далі? – запитаєте ви.
А далі, я впевнена, що буде продовження оповідання про Михайла, про його подальшу кар’єру воїна і захисника всього сущого, що є в Україні.
Спілкувалася Тамара ФЕДОРЕНКО
