Це Редич Олександр Володимирович. Його незвичне прізвище, очевидно, має балканське походження, звідки свого часу слов’ян запрошували освоювати південні українські степи. Воно зустрічається й у «Велесовій книзі» – історії прадавніх слов’ян дохристиянської епохи.
А народився Олександр у селі Маркуші Бердичівського району на Житомирщині.
Батько й мати Олександра – вчителі місцевої школи. Праця вчителя на селі – це щоденна високовольтна напруга. Люди старшого віку, які навчалися в школі у минулому столітті, бачили своїх учителів на городі й біля худоби, на польових роботах і в господарстві. Але кожного ранку, у визначений час учнів зустрічали на порозі школи ошатно одягнені, усміхнені, зосереджені працівники школи та вчителі.
Малий Сашко виростав у цій атмосфері. Тому ще змалечку був звиклим до обов’язків старшого сина, відповідального і за господарство, і за молодшого брата Юрія. У домі часто лунала пісня, звучала музика. Адже батько гарно співав, грав на багатьох інструментах.
Сашкові вдавалося все. Він добре вчився (по-іншому бути не могло – адже син вчителів). Мав багато друзів, захоплювався математикою, спортом, музикою, грав у духовому оркестрі. Також батько навчав гри на баяні, а потім час вніс свої корективи, і гітара стала кумиром, інструментом музичного натхнення. Вона була не лише символом покоління, вона стала духовною потребою. Вже у старших класах був незамінним акомпаніатором у шкільних, та районних культурних заходах.
Вдома ж – добрі поради, підтримка і ні найменшого шансу на розслаблення, на зниження рівня знань. Але Сашко цього не помічав. Музика йому допомагала у навчанні, надихала, рвійно кликала до творчості.
Батьків і радувало, і тривожило захоплення Сашка музикою, оскільки знали, що він не планує вступати до навчальних закладів мистецького напряму. Адже зачитувався статтями у журналі «Техніка молоді», зокрема «Леонардо Да Вінчі і комп’ютер», де технології синергетично поєднувались з мистецтвом, творчістю, що й визначило його мету – Київський політехнічний інститут, інформаційні технології.
У сім’ї панував спокій, взаємопідтримка творчих планів і їх реалізація. Життєвий досвід, любов батька до свого краю концентрувалися у бажанні залишити важливі події села й регіону в пам’яті прийдешніх поколінь. Батько написав книгу «Історія рідного краю. Східна Волинь, Бердичівщина, с. Маркуші». Педагогічний колектив Маркушівської школи під керівництвом Людмили Михальченко ініціював створення при школі музею історії, значна частка експозицій якого базувалась на матеріалах автора виданої книги.
А мати жила пам’яттю про свій рай на берегах і заплавах Дніпра, де пройшло дитинство, хутір, що сьогодні лежить на дні Кременчуцького водосховища, і невмирущою залишилася лише пам’ять. До кінця своїх днів вона згадувала село, рідні вулиці, сусідів. Ба більше! Вона ці спогади не тільки носила в серці, а й почала їх описувати. Результатом стала публікація «Мій хуторок» у Віснику Золотоніщини.
Олександр часто подумки повертається до джерел своєї творчості, своїх наукових надбань і справедливо віддає шану своїм батькам. Гітару, яку подарував йому батько, береже, пам’ятає радість зустрічі з нею, її запах, перші акорди. Працелюбність, здатність докопатися до істини, до суті, дозволили Олександрові успішно закінчити Київський політехнічний інститут, здобути професію інженера електронних технологій. Романтик, творча особистість, приємний голос, комунікабельність – виділяли його буквально від першого курсу. Олександр завжди був у колі подібних собі. А вірна подруга – гітара, в унісон озвучувала настрої й бажання молоді, яка чекала і вже вимагала змін.
І хоча Олександр абсолютно сухопутна людина, йому пощастило познайомитися з безкрайніми просторами північних морів, портами Сєвєроморська, Заполяр’я… Як інженер, він довгий час працював над розробкою комп’ютерних систем виявлення підводних човнів, як заведено говорити, диджиталізував військово-морські сили. Як не дивно, на сьогодні в інтернеті є відкрита інформація про той абсолютно засекречений проєкт «Зірка», який тоді був унікальним і відкривав у військовій гідроакустиці нові перспективи (http://surl.li/pszsqp/ ).
Під час цієї важливої та складної наукової діяльності мозок працював над виконанням поставлених завдань, а душа рвалася до пісні, до рідного дому, до України. Саме в НДІ гідроприладів інженер електронної техніки Олександр Редич, на хвилинку … стає лідер-гітаристом рок-гурту «Полюс».
Так і до сьогодні йде по життю двома паралельними шляхами-світами. «Полюс» відрізнявся від інших своєю неординарністю, поєднанням різних жанрів, включаючи театральні елементи, авторську пісню, що і привело гурт до першого місця на конкурсі Залізничного району м. Києва. А далі «Полюс» – дипломант першого Київського фестивалю антивоєнної пісні, безліч концертів, конкурсів, спілкування з рок-гуртами, музикантами.
А на вулицях Києва вже була епоха перебудови. Тому природно, що Олександр не міг бути осторонь подій, які відбувалися в Україні, і зразу ж поринув у революційний вир. Формував настрої, підтримував патріотичні сили, на мітингах спілкувався з Дмитром Павличком, Володимиром Яворівським, захоплювався їх запальними поетичними виступами.
У той час він вже працював в Ірпінському індустріальному технікумі, де обіймав посаду завідувача відділення електронних систем програмного управління в автоматизованому виробництві.
Керівництво сприяло всім, хто мав сили й натхнення перекваліфікуватись у новій реальності: стати економістами, юристами, фінансистами. Серед них – Олександр, який виконав у Київському національному економічному університеті ім. В. Гетьмана магістерську програму «Фінанси та кредит», а згодом захистив дисертацію кандидата економічних наук. Цим розпочався новий етап життя, можна сказати, міждисциплінарного характеру, де поєднуються вже ІТ технології та економіка.
Незважаючи на роботу у закладі, який асоціювався з протилежними ідеологічними силами, став членом партійного осередку Руху, декілька років очолював міську організацію.
Отже, сумніви не для нього. Організаторські здібності й наполегливість дозволили під’єднати університет до міжнародної освітньої програми Oracle Academy (2017); зовсім недавно – у 2024 – до міжнародної освітньої платформи Amazon Web Serviсes Academy. Всі названі академії – це освітні структури відомих світових ІТ гігантів, що розробляють і виготовляють обладнання для комп’ютерних мереж (Cisco), програмне забезпечення для баз і сховищ даних (Oracle), хмарних сервісів (Amazon), якими всі ми зараз користуємось на своїх гаджетах.
Цікаво, що спостерігаючи напружену працю своїх батьків-педагогів, Олександр ще з юних літ зарікався не ступати на педагогічну ниву. Бог тільки посміявся з Олександрових планів. Як бачимо, навчати нове покоління – це сімейна традиція Редичів. На сьогодні Олександр Володимирович – викладач університету, якого поважають і колеги, і студенти. Запорукою їхніх знань і навичок слугує комп’ютерна лабораторія Cisco, досвід Олександра, як акредитованого інструктора міжнародних освітніх програм. Однак, ви запитаєте, а де тут музика і гітара – інструмент натхнення?
Гітара завжди була поруч, і хоча публічних виступів у дев’яностих було мало, приходили часи натхнення, коли відкривав посібник В. Манілова та В. Молоткова «Техніка джазового акомпанементу на гітарі», придбаного ще у студентські часи. Цей посібник він називав своїм учителем, який перемикав його світ в інший вимір, де була її величність Музика! Відтак народжувалися нові мелодії, освоювались нові музичні жанри. Проте справжнє повернення у творчий процес відбулось при створенні на базі Ірпінського міського будинку культури мистецького центру «Камертон», який обʼєднав багато самодіяльних і професійних митців та творчих колективів.
Ініціатором такого формату була креативна директорка будинку культури Юлія Бережко-Камінська, яка у співпраці з Євгенією Антонюк – начальником Ірпінського відділу культури та громадськими активістами значно розширили спектр культурного життя. Співзасновником «Камертону» була і ГО «Українська народна рада», яку очолював Олександр Редич. Творче життя в місті завирувало цілим водоспадом цікавих заходів.
У 2012 році був створений клуб авторської пісні «Ключ», координатором якого став Олександр, і до відкриття якого він підготував нові пісні на слова місцевих поетів та свій, вже багатьом знайомий, Ірпінський блюз, який є його візитівкою у творчих мандрівках. Свої твори Олександр так і називає – пісні з ірпінським присмаком.
З конкурсного фестивалю «Мі-Сі-Соль» (Житомир, Дениші, 2014) повертається лауреатом як автор музики та виконавець композиції на слова поета Мар’яна Рачицького «Сумую за вами». Далі ще декілька фестивалів, з яких також повертається з нагородами: «Булат» (Суми, 2014) – спеціальний приз за кращу пісню українською мовою «Не вигадуй нічого, йди…» на слова Ю. Бережко-Камінської; здобуває лауреатство на фестивалі «Літературний Олімп» за текст «Ірпінського блюзу» (Ірпінь, 2017).
Нині у доробку Олександра близько 50 пісень на свої тексти та на слова інших поетів: Ніли Висоцької, Мар’яна Рачицького, Григорія Кочура, Юлії Бережко-Камінської, Максима Рильського, Володимира Симоненка, Миколи Жданова, Наталії Вареник, Володимира Гутковського, Сергія Мартинюка тощо.
Є перекладені й адаптовані до нашого сьогодення рок-балади й блюзи зарубіжних рок-гуртів українською. Серед них сонети Шекспіра, композиція «Приречені перемагати», з якою став лауреатом V Міжнародного культурно-мистецького фестивалю «Козацькій славі жити у віках» на запрошення ГО «Чорноморське Козацьке Військо» у м. Огре (Латвія (2024). Поезія та переклади Олександра ввійшли до антології «Римований Ірпінь».
Читач може резонно запитати, а як же особисте життя, кохання, сім’я? У справжніх митців і кохання справжнє, велике. З Тетяною, вірною дружиною, живуть душа в душу вже 32 роки. Його сім’я – це його тил і окопи. Всі вони – Олександр, Тетяна, донечка Наталя, онучка Софійка розуміють одне одного, підтримують, допомагають.
Познайомилися Саша і Таня у туристичній поїздці до Таллінна. Виділили одне одного із натовпу, та й так і йдуть по життю. Таня з головою пірнула у волонтерську діяльність, згуртовує навколо себе однодумців (переважно жінок) і наближають перемогу, по-жіночому, по-материнськи розуміючи, що найбільш необхідне нашим воїнам там, у бою, у запеклому протистоянні. Починаючи від плетення сіток (а перед тим ще треба мати, з чого їх плести) і до випічки, до закруток.
Як справжня подруга, Таня розуміє й допомагає чоловікові, сприяє створенню комфорту і спокою в науковій діяльності, творчості, побуті. Любов, злагода і музика панують у їхній родині, як колись у батьківській хаті, а до неї плавно, як річечка все те перетекло ще від прадіда Феофана, який був регентом церковного хору. На той час це був високий соціальний і творчий рівень.
Прогулюється вулицями Ірпеня щирий українець – науковець, музикант, пісняр, поет. Це Олександр Редич – син Володимира Редича, внук Леоніда Редича, правнук Феофана Редича. Його зустрічають вдячні випускники та допитливі, спраглі до знань, студенти університету.
А в душі народжується її Величність музика. Це два крила, які підіймають його до злету творчості, наукових відкриттів, безмежної любові до рідної землі.
Надія ПУКАС, голова ГО «МУЗА», член НСПУ
Фото з відкритих джерел
