Переді мною лежить цікавий «Кобзар» Тараса Шевченка. Це ювілейне видання, яке було здійснене у 1999 році до 185 річниці від дня народження Тараса Григоровича. Цей незвичайний «Кобзар» є факсимільним відтворенням «Кобзаря» виданого у 1960 році у Вінніпегу Канада з поясненнями і примітками Д-ра Василя Сімовича. Зазначене видання було підготовлено Українською Вільною Академією Наук і Інститутом Шевченкознавства та здійснене Клубом приятелів української книжки (видавець Іван Тиктор).
K O B Z A R
TARAS SHEVCHENKO
Переді мною лежить цікавий «Кобзар» Тараса Шевченка. Це ювілейне видання, яке було здійснене у 1999 році до 185 річниці від дня народження Тараса Григоровича. Цей незвичайний «Кобзар» є факсимільним відтворенням «Кобзаря» виданого у 1960 році у Вінніпегу Канада з поясненнями і примітками Д-ра Василя Сімовича. Зазначене видання було підготовлено Українською Вільною Академією Наук і Інститутом Шевченкознавства та здійснене Клубом приятелів української книжки (видавець Іван Тиктор).
Відкривається «Кобзар» вступним словом:
«Нема чого нам тішитися, що ось, мовляв,
маємо такого великого поета, що його в
кожній хаті розуміють, і що на йому може
виховуватися нарід. Ми, справді, маємо
великого поета, але в селянській хаті його
ще не знають або мало розуміють.
Зробімо ж, щоб люде з тієї хати піднялися духовно
стільки, щоб, справді, могли його зрозуміти»
(Б.Грінченко: Перед широким світом).
Та поки ми можемо зробити так, щоб люде з тієї хати піднялися настільки, щоб самі могли зрозуміти Шевченка, нам треба допомогти народові зрозуміти його. І ось мета цього видання «Кобзаря».
У нас усе ще вперто держиться погляд, що Шевченко поет народній, то й його розуміє всяк, хто тільки візьме в руки його «Кобзарь», прочитаєш що-небудь – слова прості, наче б то все ясно, а вдумаєшся, то й це незрозуміле, й того не розібрав як слід. Бо ж щоб усе зрозуміти, то не тільки треба перенестися думкою в ті часи, коли Шевченко жив, не тільки треба розібратися гаразд у тому, чим жили й дихали тодішні люде, але важно знати їх думки й бажання – бо на все те в Шевченка був свій окремішній погляд. А то ж коли тодішні люде на яких сто років одросли від Шевченка, коли тодішні люде так мало йшли за його словами, дарма що любили вірші Шевченка, й його самого – то що сказати про нас, що живемо зверх вісімдесять років після того, як появився перший «Кобзарь»? Усе ж це потребує великої науки (студій) – бо ж усе, що тоді діялося, все те відбилося в «Кобзар»-і. Та ще й саме життя Шевченка, й його треба добре знати, бо ж воно не було таке, як у всіх иньчих людей, і воно сильне заважило на творах поета – а це теж потрібує науки, бо ж і досі не все ще ясне. У нас багато вже дечого зроблено (Доманицький, Щурат, Зайцев…), та ще куди більше треба ще буде зробити. Тим то більшість читачів «Кобзаря» тільки відчуває, що в ньому щось таке сильне, гаряче, правдиве, щось, що за душу хапає – але на тому й кінець. Та від цього до справжнього зрозуміння «Кобзаря» ще дуже-дуже далеко.
Та й те, що ми кажемо, то відноситься до вченіщих людей (інтелігенції), за простолюддя ми й не балакаємо. Бо ж, правду сказати, наш народ досі не мав свойого «Кобзаря». Хоч видань Шевченкових поезій у нас багацько (правда, далеко не так багато, як би цього треба для понад-трицятимілліонового народу), але ж для народу повного видання «Кобзаря», то так наче й не було. Львівське видання Романчука, дарма що з поясненнями, не зовсім пригідне для народу; не так тим, що не скрізь пояснено все як слід, а тим, що вірші поскладено не за роками, а так собі, – і це дуже втруднює розуміння Шевченка. Був народній «Кобзарь», виданий у Петербурзі Доманицьким у 1908 р., та це видання давним-давно розтоплене, – тай і видання це не таке, як би треба для народу: там тільки слова пороз”яснювані, а думок Доманицький не роз”яснював, може, тому, що треба було тоді на цензуру дивитися…
Думка про таке видання, як оце, здавна мені не давала спокою, бо я ж бачив, що не так то легко дається «Кобзарь» у школі учням, бачив, як то ловить вухами слова і кліпає очима наш селянин, слухаючи поем Шевченка, та не розбіраючись гаразд у сказаному. А ось як моя думка зійшлася з намірами 1) Товариства «Українське Видавництво в Катеринославі», то я й забрався до роботи. Хоча знав, що це справа дуже відповідальна й важка, вже через те, що доводилось її робити далеко на чужині без джерел, без поради. Та початок треба було комусь ізробити – й оце являється перша спроба такого видання «Кобзаря» для народу.
Це видання «Кобзаря» призначене для всіх земель, що їх заселює наш народ: і Наддніпрянщини, й Кубані, й західної України (Поділля, Галичина, Буковина, Холмщина), й Полісся, й Підляшша, й Закарпаття. Через те хай читача не здивує, якщо в поясненнях побачить такі завваги, що, як він, н. пр.., з Київщини, то йому вони видадуться зайві, або що як у Київщині, чи де, яке слово позабулося (а таких слів багато позабувалось), а живе тільки ще на заході України, то для Подоляків, чи Галичан його пояснювати непотрібно. Де тільки думалося, що яке слово чи забулося, чи приняло яке иньче значіння (а те в мові часто буває), чи так що иньче означає, -там усюди зараз подано відповідне пояснення. Від того книжці втрати бути не може, як не може бути втрати від того, що нераз, може, надто розтягнуто пояснювано: адже ж наші брати зпід Ужгорода не так уже привикли читати по-рідному, щоб треба було скупувати зі словами там, де хотілося, щоб справді все було ясне. Через те, що чужинці здавен-давна поробили між нами кордони, що порозділювали нас поміж себе, порозрівнювали нас одних від одних, то між нами таки повиходили деякі ріжниці у словах. Але ж тут досить злагоди (компромісу), і всіх можна погодити. А воно то треба, бо ж необхідно, щоб усі люде з цілої нашої широкої землі рівно знали Шевченка, щоб не було ні найменшої закутини в нашій Україні, де б його не розуміли!
Тяжкі поеми хоч політичні, хоч історичні, хоч иньчі так прилагоджено (зредаговано), що все перед поемою покладено ввід – то на те, що як його читач прочитає, то вже краще саму поему розбере, та ще набере охоти з иньчих книжок іще більше про те довідатися. Як де не так то легко схопити головну думку (провідну), то й її зазначено в такому вводі, а то й зазначено, яке значіння має поема; та ще скрізь, де треба, пояснення з”язано з життям Шевченка, та й життя його, на початку книжки, так написано, щоб зараз же, чого треба, найти все в «Кобзарі». Все ж иньче подано у примітках надолині: чи слова рідче вживані, чи незрозумілі, чи думка ясніще та простіще висловлена, чи як треба б її зрозуміти, пояснено, де ті місцевости, та коли жили й що робили люде, що про них ізгадується в «Кобзарі» (географічні й історичні назви) й т.д. Подекуди ж над словами найдете й наголоси: то на те, щоб улегчити читачеві, яке саме слово мав Шевченко на думці. Та ще це зроблено для тих наших людей із Галичини, Поділля, Полісся, Холмщини, Буковини, Закарпаття, що вони слова трохи не так наголошують; то на те, щоб вони читали «Кобзаря» так, як у Наддніпрянщині читають, бо ж як не так читатимуть, то не буде чути, що це вірш (музика) 2).
За основу цього видання взято видання Доманицького з 1907. р., т”але ж використано всі відміни (варіянти) та видання (редакції), що їх зазначив у свойому великому виданню творів Шевченка д. Богдан Лепкий. А вибірав я такі слова «Кобзаря» (текст) до цього видання, які, на мою думку, найкращі. Я так собі думав, що коли ще вчені люде й дослідники Шевченка не устаткували тексту, не сказали, що оці, мовляв, тільки слова треба класти, не иньчі – то я мав ще право це зробити. Так я собі думав і щодо ладу, як ідуть за собою поезії (хронольогія). Не всі вони йдуть у мене так. Як у иньчих видавців. Деякі непевні щодо часу написання поезії я вмістив там, де вважав, що там їм місце, а не деинде – але ж це я зазначував у примітці (як ось на стор. 346, пом. 3). Та ще я собі думав, що як це видання народнє, то воно не дуже важно, де вперше друкувався який вірш, а важне тільки те, де написаний і коли. Через те я це і пропускав. За те завів ось що: деякі написи над віршами, що їх сам Шевченко не озаголовив, а тільки деякі видавці (Заспів, Косарь, Хатина…), але ж нові видавці їх повикидали. Ото ж я їх завів наново; та щоб знати, що не Шевченко їх поставив над віршами, я давав їх у дужки, тай і друк у них менший, ніж у иньчих заголовках. Для читача все воно краще, як він знає надпис вірша. Нарешті, на прикінці книжки, в «Додатк»-у надруковано деякі цікавіші відміни (варіанти) віршів Шевченка, та ще дещо – теж із поясненнями і примітками.
Дуже приємно, що це видання виходить хоч у шісдесять років після смерти нашого безсмертного Кобзаря, що цей наш народній «Кобзарь» являється ювілейним даром для пам”яти Шевченка. Дай Боже, щоб хоч від цього року Шевченкові писання не тисячками, а сотнями тисяч примірників добіралися під селянські стріхи й між робітничі сім”ї, щоб не було й однієї школярської полички, де б його не доставало, щоб хоч у шісдесяті роковини смерти Поета наш народ у повному розумінню почав ставитись до того, хто такий Тарас для нашого українського народу і для цілої нашої України.
А ця книжка, цей перший «Кобзарь» для народа, хай буде цілющим ліком на поранені та зболілі народні душі, хай він стане за живий пам”ятник для Того, хто наш народ пробудив до власного, самостійного, незалежного життя.
Біркенвердер, у лютому, 1921. р. Др. Василь Сімович.
Пояснення:
1) Справа з виданням малася ось як:
Дня 10. березня 1919. р., з нагоди дня народження Тараса Шевченка, одбулося в Проскурові під проводом Євгена Вирового святочне засідання Культурно-Просвітної Комісії Трудового Конгресу України з участю членів усіх Комісій того ж Конгресу.
Серед ріжних постанов, якими Трудовий Конгрес бажав одзначити нагоду й зі свого боку виявити пошану до славного імени Великого Кобзаря, між иньчим, ухвалено також доручити Культурно-Просвітній Комісії видати популярне видання поезій Т.Шевченка й надіслати його до всіх народніх шкіл, бібліотек і читалень.
З ріжних причин, про які тут не місце говорити, Комісії Трудового Конгресу незабаром взагалі перестали існувати. Справу з виданням «Кобзаря» взявся довести до краю своїми особистими заходами б. голова Культурно-Просвітної Комісії д. Євген Вировий. Жадних коштів із державних джерел тоді, ані потім, увесь час і досі, на це ані шага не було. На початок використано кошти т-ва «Укр. Вид-во в Катеринославі» й иньчі приватні кошти, які вдалося придбати на це. Зладити видання до друку передано дрові Василеві Сімовичеві, і в його редакції перше народнє видання «Кобзаря» Т.Шевченка виходить у Ляйпцігу аж оце тепер – у рік 60-ліття смерти поета.
Видавництво.
2)Та ще ж і в Шевченка буває, що тут наголошене слово так, а деінде знов інакше, раз треба, н. пр., читати: ідучи – то знов: ідучи, раз: чужині – то знов: чужині, раз: ясний, другий раз – ясний, новий і новий, літа й літа, дива й дива, Україна й Україна й т.д. Воно й не диво, бо ж є такі слова, що наш народ і сяк і так наголошує, а в вірші, як ось і в пісні, важно, коли наголосити слово так, а коли інак.
Передмову до цього «Кобзаря» написав Яр. Рудницький:
Щоб відзначити століття появи «Кобзаря» з 1860 року (третє видання) й століття з дня смерти великого Генія України Тараса Шевченка (1861-1961), Інститут Шевченкознавства Української Вільної Академії Наук – УВАН у Канаді і Клюб Приятелів Української Книжки перевидають оцю книжку з метою вдоступнити Шевченкове слово якнайширшим колам української Громадськости в краю й на еміграції. Однотомник «народного видання» Шевченкового «Кобзаря», що появився в Ляйпцігу в 1921 році за редакцією д-ра Василя Сімовича й заходами Євгена Вирового, заслуговує з багатьох оглядів особливої уваги читача.
Насамперед, це найпопулярніше, найприступніше видання Шевченкових поезій для широких мас. Пояснення Сімовича, оперті на історичному матеріялі й естетично-літературній аналізі Шевченкової творчости, в своїй більшості не втратили ще й досі вартости й подані в популярній формі, вони як не мога краще зберігають інтенції автора – уприступнити всьому українському Народові вогненне слово великого Кобзаря.
Подруге, це видання дає національну інтерпретацію творчости Генія, таку інтерпретацію, яка неможлива сьогодні в українській Батьківщині, де Шевченка змальовують як виключно соціяльного бунтаря и подвижника українсько-російського братання. Там ідеологічне обличчя Шевченка змінене, інтерпретації його творів ідуть по лінії партійно-тоталітарних засновників панівної верхівки й у висліді можна ці відносини схарактеризувати Шевченковими словам «і ми – не ми, і я – не я!».
Потретє, однотомник Сімовича – Вирового сьогодні рідкісне видання. Власне незабаром святкуватимемо 40-ліття його появи й – головно на американському континенті – ця книжка належить до бібліографічних раритетів.
Є ще інші причини, що зумовлюють перевидання цього «Кобзаря». Як відомо, УВАН на спілку з В-вом «Тризуб» у Вінніпезі, видала чотиротомник «Кобзаря» за редакцією проф. Л.Білецького й заходами П. й О. Войцєнків в рр. 1952-1954, а видавництво М.Денисюка в Чікаго перевидає тепер 15 томів т. зв. варшавського видання Шевченка. Тоді, коли ці видання мають характер академічних і люксусових публікацій, на книжковому ринкові відчувається велика потреба в наявності однотомного популярного видання «для всіх». І от Сімовичеве видання підходить якнайкраще для заспокоєння цієї потреби.
Це видання – фототипічний передрук Сімовичевої праці. Тільки в декількох місцях змінено, чи скорочено його пояснення відповідно до новіших дослідів. В основу наших змін, доповнень, чи скорочень лягли пояснення проф. Д. Дорошенка, першого Президента УВАН, що їх він подав у празькому виданні «Кобзаря» з 1940 року в співпраці д-ром Ст. Сірополком. З уваги на загострені віровизнаневі відносини на еміграції тут і там вилишено в коментарях Сімовича уваги, що могли б ображати почуття вірян однієї чи другої Церкви.
З технічних причин залишено старий правопис, яким було надруковане Сімовичеве видання, а теж і деякі мовні особливості Сімовичевих пояснень. Зате виправлено місцями наголос, де заслужений видавець Шевченкових поем був надто індивідуальний у його розміщенні (напр. «…пливуть козаки, тілько мріють шапки» в «Гамалії» й подібне).
* * *
Видаючи другим накладом Шевченкового «Кобзаря» за редакцією Сімовича, відзначаємо не тільки Шевченкові ювілеї 1860-1861 рр., але теж відгребуємо з забуття цінну працю самого редактора – неперевершеного популяризатора творів нашого Генія, що залишив свій слід теж і в шевченкознавстві цією та й іншими працями.
Далі в «Кобзарі» публікується матеріал під назвою «Життя Тараса Шевченка» Василя Сімовича:
«Село – неначе писанка», як усюди на Правобережній Україні: зелені гаї довкола, кругом широколисті тополі, а там і ліс, і ліс, і гори… Та «аж страх погано у тім хорошому селі, чорніші чорної землі блукають люде: німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Стара напів-розвалена хата, – і в ній пекло: «там неволя, робота тяжкая, ніколи і помолитись не дадуть». Ціла сім”я: батько, мати, хлопці, дівчата – від ранку до вечора в чорній, мозольній праці…
У такій хаті в селі Моринцях, Звенигородського повіту, на Київщині, побачив світ 25. лютого ст. ст. (9. березня н. ст.) 1814. року Тарас Шевченко……..
Не стану подавати увесь текст цього матеріалу (досить великий), а тільки наведу його кінець:
З початком 1861. р. скрізь забалакали про те, що мають знести панщину, і Шевченко з великою нетерплячкою ждав оголошення царського маніфесту. А тимчасом сам докладав усіх заходів, щоб хоч свою сім”ю викупити з кріпацтва, і, справді, всі вони за стараннями Шевченка стали вільні ще до скасування панщини.
За те самому поетові сильно нездужалось: після Різдва 1860. р. він тяжко захворів, хоч працювати не кидав. У лютому недуга збільшилася. У день своїх народин він іще приймав привітання від своїх приятелів, та вже день пізніше, 26. лютого ст. ст. (10. березня. н. ст.) 1861. р. вранці замкнув на віки свої стомлені очі: водянка підійшла до легких, і його струджене серце перестало бити… Умер у 47. році життя, пробувши 24 роки кріпаком, 10 літ у неволі, 3,5 року під наглядом поліції, і тільки 9 років вільною людиною, – умер, не діждавшись оголошення маніфесту про знесення панщини, проти якої ціле своє життя боровся. Кріпацтво знесено 19. лютого 1861. р., т”але ж маніфест об”явлено аж тиждень після смерти поета…
Шевченка поховали зпочатку в Петербурзі, але тільки тимчасово, бо ж зараз-таки після його смерти всі приятелі поклялися «соблюсти» (як казав тоді Куліш), виповнити його заповіт і перевезти його тіло на Україну та сховати його
на могилі,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як тільки весною одержано дозвіл на перевіз тіла, зараз відкопано домовину, тіло вкладено в нову металеву труну, покрито, по старому звичаю, червоною китайкою, а почерез Москву, Тулу перевезено до Київа, а звідтіля пароплавом на Чернечу Гору, недалеко Канева, що її собі поет придбав був на проживання. Скрізь по дорозі стрічали тіло незабутнього Кобзаря з почестями. Скрізь виголошували промови. Тільки як у Київі заборонено промовляти над домовиною, то одна паня поклала на труну терновий вінок – це було для всіх за промову…
На Чернечу гору під Каневом посходилося багато людей, було там і багато селян, що прийшли оддати честь тому, що «писав волю». Поки на могилі копали гріб студенти, в канівському соборі правлено панахиду, і протєрей Мацкевич виголосив гарну промову, що ось як кінчалася: «Минуть віки, й далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав Ти, брате, жити в Каневі, – то й живи до кінця віку! А ти, Україно, шануй наше місто, бо в нас покояться кости Тараса Шевченка. Тут найвищій горі Дніпровій лежатиме прах його, і як на горі Голгофі видно було хрест Господень із цілого Єрусалима й Юдеї. Таксамо видно буде хрест його й по цей, і по той бік нашого славного Дніпра!» Після того понесено тіло на гору, спущено у гріб, насипано високу могилу й поставлено дубового хреста…
Згодом могилу відновлено, поставлено новий хрест із чугуну, пороблено східці нагору, збудовано хату коло неї, заведено садок, і сторож коло неї ходить. Із хати дивиться на нас портрет Шевченка в рушниках. На столі лежить розгорнута книжка: то для тих, що приїздять навідуватися на могилу Поета, щоб свої ймена там записували.
А ходять туди з цілої великої України не сотнями – тисячами ходять туди люде, рік-річно ходять віддати честь Тому, що збудив зі сну Рідну Землю, що за неї стілько вистраждав, стілько натерпівся горя й муки…
То так люде ходять іще тільки на прощу.
А кожного року, як настане місяць лютий, чи березень, ціла свідома Україна справляє свято Шевченка: як знає, так справляє. Таких свят не знає для своїх поетів ні один народ на цілому світі.
Та бо й на цілому широкому світі немає такого поета, щоб йому народ стілько завдячував, як ми завдячуємо Шевченкові.
В.С.
А закінчується «Кобзар» додатком під назвою «Тарас Шевченко: духовна реалізація пророцтва». Його автор Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України. Не буду наводити увесь текст (він досить чималий), а тільки приведу його закінчення:
Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови Української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах. Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненароджених земляків його в Україні і не в Україні, він благав у Господа:
Ридаю,
Молю ридаючи; пошли
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
На сам кінець хочу подякувати усім, хто видав цей чудовий KOBZAR, за чудовий подарунок. Ця книга ще і ще раз підтверджує невмирущість нашого дорого Батька Тараса.
Є на світі така країна,
Вона, як мати, рідна для нас.
І вічно буде жити Україна,
І вічно буде жити наш Тарас.
Підготував: Заслужений працівник культури України Володимир ПОРТЯНКО
Leave a Reply