Коли у дискусії про важливість знань з історії один молодий чоловік сказав, що герої національних змагань минулого молоді не цікаві тому, що є герої нашого часу, я отетеріла: звідки це невігластво? Адже історія, як мова і література, має величезний вплив на розвиток будь-якого суспільства, його буття, національної культури, особливо для молодого покоління. Не розуміти цього – іспанський сором!
А навздогін днями суспільство сколихнула новина від Міністерства освіти і науки щодо узгодженої МОН, комітетом ВРУ з питань освіти, науки та інновацій і УЦОЯО моделі вступу до закладів вищої освіти у 2023 році. Цьогоріч абітурієнти складатимуть національний мультимедійний тест, який складатиметься з двох предметів (українська мова та математика) та одного додаткового предмета за вибором вступника з переліку: історія України, іноземна (англійська, французька, німецька, іспанська) мова, фізика, хімія, біологія.
Що можемо сказати ми – жінки-матері – з такого надважливого питання? Жінки народжують дітей на радість собі та світові, для продовження роду, народу, нації. Вони народжують дітей не для війни, а для життя – щасливого, творчого, де живе пам’ять поколінь, де у нерозривному поєднанні живе історія сім’ї та історія держави, де причини і наслідки тих чи інших подій передаються з покоління в покоління, щоб не повторювалися помилки, а тішили звитяги.
Нагадаю аксіономічне: народ, який не вчить свою історію, вчитиме чужу. Так і є, зараз по світах вчимо чужу мову, складаємо іспити на знання не своєї, а чужої історії, щоб отримати роботу, якось інтегруватися в чуже суспільство. Московія століттями спотворювала українську ментальність, крала й фальшувала нашу історію, приховувала від нас сторінки мужнього спротиву й боротьби українців за свободу.
Для сучасної молоді знання правдивої історії – це духовна основа майбутнього життя справжнього господаря на своїй землі, міцний фундамент держави Україна. На жаль, спостерігаємо посилення деукраїнізації. Прикладом є невтішна новина від МОН. Наступ на національні цінності не припиняється навіть у період світоглядної війни, яку веде росія з метою денацифікації та знищення всього українського.
Наші діти повинні чітко знати: ми будуємо україноцентричну державу – Українську Україну! І це має бути державницька політика. Мабуть, не випадково ворог на всіх окупованих територіях відкриває центри підготовки вчителів історії та російської мови. Заволодіти пам’яттю, захопити свідомість дітей – таке антигуманне, антилюдське завдання ставить він перед собою. Там, де заходить окупант, силою запроваджують вивчення так званої російської історії. Вчителям видають спеціальні методички, як говорити про війну в історичному контексті! Очевидно, під час війни загарбники відкрили другий не менш потужний ідеологічно-інформаційний фронт, витрачають на його «боєздатність» величезні ресурси.
Людина без знання історії, як дерево без коріння. Про цю ментальну катастрофу писав Юрій Іллєнко у 2005 році у праці-посланні «За Українську Україну. Відкритий лист українцям». Він з розпачем зазначав: «Українську історію взагалі обкарнали до пня. Правильніше, всіма силами її намагаються подати як всохлу, вже неплодючу гілку на пишному дереві з руського імперського саду. Петровська анафема Мазепі — сьогодні все ще робочий інструмент російських піарщиків в інформпросторі щодо історії України».
За роки незалежності ми не спромоглися розгледіти ворога (будьмо чесними з собою). Коли війна дряпалася сталевими пазурами у двері нашого українського дому, ми не чули чи не хотіли чути й вірити, і продовжували розмови про можливе замирення у «сім’ї», братерство і дружбу з сусідом. Чому? Тому, що не знали правдивої історії, а ковтали полову з врожаю, зібраного ворогом на нашому багатому історичному полі. Часи були такі, жили наче з зав’язаними очима. Хворе суспільство народжувало покручів, етнічних маргіналів, манкуртів, як результат – пожинаємо війну.
Тому мусимо вийти зі світоглядної темряви, припинити руйнацію духовних цінностей. Як це зробити? Перестати роздвоюватися! Свого часу В’ячеслав Липинський цю історичну хворобу назвав «хворобою бездержавності, хворобою многовіковою, хронічною» і сумно передбачав, що її треба буде «ізживати» ще довгі десятиліття.
Сьогодні на захист історії потрібно стати українським освітянам та науковцям разом з батьками та небайдужою громадськістю. Мусимо пильнувати стан здоров’я нашого молодого покоління: безпам’ятство, незнання історії травмує психіку, перетворює людей на безвольних покірних істот, на об’єкти для будь-яких маніпулювань.
Щоб не було повернення назад, потрібна державна підтримка національної ідеології, спрямованої на формування суспільної свідомості, об’єднання та консолідацію української нації. Наукою доведено, що джерелом розбіжностей між людьми у поглядах і переконаннях, антагонізму та протистояння у 9 із 10 випадків є мізерні або спотворені знання про минуле. Пам’ятаймо: незнання історії не захищає нас від її помилок!
Тамара МАРКЕЛОВА
