Чи був Кий перевізником? Роздуми письменника

Накручено не настільки хитро, як можна було сподіватися. А туману напущено, що й не проглянути. Імовірно, розраховано на нетямущих у майбутньому. Бо хто ж автори? «Попи корсунські» та їхні спадкоємці. Їх привів із Криму, де був охрещений Василем, князь Володимир Великий, проголошений згодом Рівноапостольним. Прислужники всевладного володаря гнули спини, мудрували лукаво при свічках у тьмяних келіях. Вони – ревні послушники християнської віри. Їхні руки й помисли сковувала «візантійська ортодоксія». Мусили неухильно дотримуватися принципів нової релігії, яка непримиренно проклинала й викорінювала попередні «язичницькі» уявлення про довколишню природу й світобудову.

Коли апостол Андрій «став під горами на березі», на Дніпровому, то нібито не побачив довкруж жодної живої душі. Кругом цілковите безлюддя. Ті ж самі писці начебто заблудилися, як мовиться по-народному, між трьома соснами: «бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм». Сказали. Та не доказали. З якого ж давнього давня «існували поляни»?

Безперечно, літописцям і вві сні не могло привидітися, що предки українського роду успадковували матеріальні й духовні здобутки Мізинської, вікування якої – понад ХХІІ – ХІУ тисячоліття до нової ери, й Трипільської археологічних культур. За розквіту наступниці одні з найперших хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті після неміряних тисячоліть збирання дармових плодів земних, риболовлі та полювання на диких звірів десь сім тисяч років тому заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю.

Видатний французький письменник Оноре де Бальзак п’ять разів навідувався до Києва. Конкретно, до Евеліни Ганської. Вона мала особняк на Печерську, неподалік вулиці з теперішньою назвою Липки. Поєднані взаємною симпатією двадцять років чекали, поки помре законний престарілий чоловік обраниці всесвітньо відомого майстра слова. Наскільки нерозлучній парі пощастило, кожний може судити з того, що подружжя прожило в шлюбі всього-на-всього рік. Тільки й утіхи, що польська графиня погасила дивовижні борги жадібного до розкошів француза із золотою палицею для захисту від кредиторів, а сама насолоджувалася всеєвропейською славою. А почасти й усесвітньою, бо того часу французи заселяли провінцію Квебек на північному континенті Америки. Кому ж, як не їм, цікавитися життям і творчістю земляка, автора знаменитої «Людської комедії»?

У своєму щоденнику Бальзак записав: «Після того, як я побачив католицький Рим, я відчув живе бажання бачити Рим православний. Петербург – це ще місто-дитя, Москва щойно вступила в поважний вік, але Київ – це вічне місто Півночі… Я побачив північний Рим, православне місто з трьомастами церков, багатства Лаври, Софії…»

За легендами, приречених на погибель новонароджених Ромула й Рема вигодувала своїм молоком вовчиця. Ромул не благородно позбувся брата. Внаслідок цього ім’я удачливішого – в назві «вічного міста». При всьому при тому перший голосний звук у топонімі позначає мінлива, як у калейдоскопі, так звана літера «омега». Через те в Італії співають «Аріведерче, Рома!» А в ряді інших країн у вжитку Рим.

Та це між іншим. Головне ж у тому, що у виданій 2020 р. книзі обсягом 238 сторінок з назвою «Володар Грому», доводжу в міру своїх можливостей, що Кий з братами й сестрою – не понижені «візантійською ортодоксією» до рівня князів, а божества астрального культу українських предків. Посилаюся на визнаного візантійського історика Прокопія Кесарійського. Він із УІ ст. провіщає: «…племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин».

«Батько історії» – таку характеристику знаменитому увічнив Марк Туллій Цицерон – подав моду не називати чужих богів, а винятково своїх. Це припало до душі і римським, і візантійським та особливо арабським, для яких великий аллах – понад усе, авторам писемних джерел. Ще об одне спотикаюся, звертаючись до Прокопія. Десь сім тисяч років тому одні з перших на земній кулі хлібороби українського роду заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Всюдисущі елліни, побачивши працелюбів за тим заняттям, найменували їх – «скави». Копачі. Георгос – землероби.

На лихо, не так воно сталося, як від первини складалося. Всередині УІ ст. якийсь непевний так званий Псевдо-Кесарій, мабуть же, зі злим умислом, уставив у «скави» одну-єдину буковку – «л». Вийшло «склави». А це по-грецькому – раби. Піддався на провокативне й Прокопій Кесарійський. З-під його стила не первинне «скави», а – Sclaveni. За великим рахунком, історія з географією міцно тримають людську свідомість. Усілякого перекрученого, перевернутого з ніг на голову скільки завгодно. З цим тупо погоджуються вже не мільйони, а мільярди наче ж вищих створінь на третій від сонця життєдайній планеті. Коли придивитися, то на те виходить, що технічний прогрес семимильними кроками випереджає духовний розвиток людства. До якого виходу із усе більших вселенських загроз наявна суперечливість приведе, покаже майбутнє. Не дай Боже опинитися в пеклі ядерної війни. Хоч-не-хоч, прислуховуйся до літописного: «Недовідомі путі Господні».

Світові проблеми покликана вирішувати ООН, хоч на сесіях – слів море, а діла… Рука не піднімається написати, а язик не повертається сказати, що на найвищих рівнях владні одноголосно дбають про порятунок людства. Як вирішувалося споконвіків нещадними війнами, так і далі діється. Які ж сили небесні благословляють на самознищення? Хіба що технічний прогрес знайде в космічному безмежжі придатну для переселення планету, як це вже було з відкриттям північного й південного континентів Америки…

Як говорив славетний гетьман Богдан Хмельницький: «Буде те, що буде, а буде те, що Бог дасть». Поки омріяне пощастить комусь побачити, учинити б посильне – вивести б на світ Божий заявлене в заголовку. Насамперед звернімося до літописного:
«Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, – котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди]» (Літопис руський. – С. 5-6).

Слід у слід за Геродотом: «як кажуть», «є й другий переказ»… Відмінність лише в тому, що «батько історії» не боявся написати: «але я тому не вірю». Літописець же ні в якому разі не смів ухилитися од «візантійської ортодоксії». А вона в буквальному значенні цього слова виривала зі свідомості українського роду предковічну пам’ять, особливо ж прадавні, осуджені, як «язичницькі», осмислення довколишньої природи й світобудови.

Упорядник «Літопису руського» Л Махновець до літописної плутанини про те, що Кий «ходив до цесаря», подає примітку: «Можливо, до Юстініана І, візантійського імператора, що зійшов на трон 527 р.» Якраз із 527 р. Прокопій Кесарійський був радником полководця Велізарія, якого цінував Юстиніан. Майбутній історик брав участь у походах проти персів, вандалів і остготів. Природно, що він – автор «Історії війн Юстиніана» (8 книг). Окрім того, Флавій Петро Савватій Юстиніан, що походив з Македонії, титулував себе Цезарем. Здобув славу як «Великий переможець Аламанський, Готський, Франкський, Німецький, Антський, Аланський, Вандальський, Африканський». Приєднав усе довкруж, скільки очі бачили, до Східної Римської імперії, яка відділилася од могутньої Римської після того, як на її трон посадив свого сина германський полководець Одоакр . Готи, франки, алемани, анти визнавали себе васалами Великого імператора.

Не було б потреби все це деталізувати, якби в числі підданих не згадувалися анти. Саме на них видатний історик Михайло Грушевський без тіні сумніву вказував як на предків українського народу. Понад те. 1848 р. козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького здобуло гучні перемоги над польською шляхтою під Жовтими Водами і в Різаному Яру під Корсунем. Ставши табором у Білій Церкві, «Зиновій Богдан Хмельницький, Гетьман славного війська Реєстрового, Запорозького і всієї по обох сторонах Дніпра сущої України» вважав за потрібне заявити: «шляхетним і посполитим, більшого і меншого чину людям, а особливо шляхетно уродженим козакам і всій братії нашій сим універсалом нашим ознаймуємо»…

Не наважуюся відтворювати текст, не минаючи ані тили, ніже тії коми, тому, що по ньому пройшлася потоптом церковнослов’янська мова та ще й покалічили пізніше на свій розсуд цензори німецького виплоду. Тож цитую головне із знаменитого Білоцерківського універсалу видатного гетьмана Богдана Хмельницького за тим взірцем, який поданий в «Історії Русів» автора, котрий не назвав себе з огляду на загрозливі тогочасні обставини:

«Навіть стародавній Рим, що може називатися матір’ю усіх європейських міст і пишався колись своїми шістьмастами сорокап’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького або й німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, – сталося це в році 470 після Різдва Господнього, отож ми ідемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу».

І на похороні славетного гетьмана його секретар Самійло Зорка звеличував покійного: «До тебе звертаю добру мову, милий наш вождю, державний руський Одонацерю, славний Шкандербеку, гетьмане славного всього Запорозького війська і цілої великоруської України, Хмельницький Богдане, до тебе мова, скутого зараз між чотирма дошками і мовчазного, вимови й розпоряджень якого незадовго перед тим слухало нас сто тисяч, і ми готові ставали на всякий твій кивок».

Дослідники в Україні не привертають до цього, як годилося б, належну увагу. За інерцією вони вдовольняються подачками зі столів законодавців історичної моди в Санкт-Петербурзі – Петербурзі – Петрограді – Санкт-Петербурзі й Москві. Не наважуються глянути в очі істини й заявити на повний голос, що українські предки – одні з повноправних творців європейської цивілізації. Та хай там що, рано чи пізно мусить збуватися проголошене українською народнопоетичною мудрістю: «Все згине – тільки правда зостанеться».

За легендою, імператор Юстиніан Перший побачив уві сні ангела, котрий підказав вінценосному, яким має бути головний храм у столиці золотосяйної «цариці світу». Прокопій Кесарійський у праці «Про будови» відзначає: «Цей храм являє собою чудесне видовище… Він піднімається вгору до самого неба, виділяючись серед інших будівель, як човен у бурхливих хвилях відкритого моря… він весь сповнений сонячного світла, і здається, ніби храм сам випромінює світло».

Шедевр архітектурної думки. Взірець монументального мистецтва періоду Македонської династії. Символ тисячолітньої Візантійської імперії як «цариці світу». Занесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. На поручнях верхньої галереї храму охоронялися, прикриті прозорими плівками, графіті набагато ранішої появи, ніж у Володимирському соборі в Києві. Вражають розміри величної будівлі. До будівництва протягом 506-626 років Собору Святого Петра в Римі то був найбільший храм у християнському світі. Його висота – 55 метрів. Діаметр куполу – майже 32 м. Він мовби піднятий увись і плаває в повітрі. Таку ілюзію створюють 40 вікон, через які ллється світло. Для виготовлення дорогоцінного престолу, як засвідчив один з очевидців, майстри використали «злато, срібло, мідь, електр, залізо, скло камені чесні багато, яхонти, смарагд, бісер, касідер, магніт, оніксій, алмази й інше до сімдесяти двох різних речей».

1453 р. після тривалої облоги та розтрощення захисних мурів тристапудовими кам’яними ядрами з гармат на суднах у добре відомій київським князям затоці з назвою Суд, новоявлені османи вдерлися до протягом десяти віків золотосяйного міста. Остання літургія розпочалася ввечері 28 травня 1453 р. і тривала всю ніч. Вранці увірвалися яничари, перебили усіх, хто молився. Проповідника, розступившись, заховала стіна. Прислухавшись, можна й тепер почути голос захованого й увічненого в такий спосіб. Султан, який зарікався не спокушатися ніякими розвагами, поки не заволодіє Константинополем, в’їхав до святині на коні. Не злазив із сідла, але замочив сап’янці, бо занадто високо плюскотіла кров убієнних.

Завойовники прибудували на всі сторони світу чотири мінарети. Мусульмани товпилися до мечеті Ая-Софія. Минали століття. 1934 р. за наказом Мустафи Камаля Ататюрка збудоване 537 р. чи ж не закономірно було перетворено на музей. Одначе 2020 р. відбулася ще одна кардинальна переміна: зі статусу музею – на мечеть. Проти цього виступив Вселенський патріарх Варфоломій: «перетворення Святої Софії на мечеть розчарує мільйони християн у всьому світі». Музей є «життєво важливим центром, де Схід приймає Захід». Зміна статусу на мечеть «розірве ці два світи». Варфоломія підтримав Перший предстоятель Православної Церкви України Епіфаній. Папа Римський заявив, що ситуація із собором Святої Софії в Туреччині «завдає великої скорботи».

Департамент США назвав собор у Стамбулі рідкісним місцем, потрібним усьому людству.
Рішення про перетворення музею на мечеть засудили Кіпр, Греція та Австрія. Влада в Україні й Росії мовчить.
А кіт Васька, як мовиться у байці Езопа, відтвореній І. Криловим, «слухає та їсть». 24 липня того ж року після вісімдесятишестирічної перерви у храмі, яким пишалася тисячолітня Візантія, здійснено намаз. Його удостоїв своєю присутністю президент Туреччини.

За християнською традицією вівтар у соборі зорієнтований на схід. Османи утворили міхраб – нішу з двома колонами й аркою – повернутою в бік Мекки, де понад усе вшановується головна святиня мусульманської релігії – Кааба. Сліди османського панування в храмі – чотири величезні круглі щити з верблюжої шкіри, підвішені під куполом. Написи на них – виведені каліграфічним почерком цитати з Корана й імена перших халіфів – духовних очільників віри в Аллаха. Майже півторатисячного віку фрески та мозаїки в храмі майже перебудовники закрили товстим шаром штукатурки. А на покритті виписано настанови з Корану.

За переказом, саме в соборі Святої Софії посланці київського князя Володимира споглядали відправу християнської віри. 16 липня 1054 р. у соборі на святому вівтарі під час богослужіння легат папи Римського вручив константинопольському патріарху грамоту про відлучення від церкви. Саме цей чин вважається датою розколу християнської церкви на католицьку й православну.
Генна пам’ять незглибима. Підсвідомість кожного вищого створіння береже щось із пережитого його родом за неміряні тисячоліття – «від сотворіння світу», як сказано в Біблії. Озвучують вікопомне генії та видатні особистості. Чи треба доказувати, що хоча б і та ж «візантійська ортодоксія» дотепер справляє колосальний влив на християнський світ. Так само й у всьому іншому. Прадавнє не лише може приснитися, а й озивається хоча і в картинах Народних художників України Марії Приймаченко, Катерини Білокур… І не тільки в творах живопису, а й у пророчих словах поетів з Божої ласки чи Божого благословення…

Що ж стосується Прокопія Кесарійського, то він найбільше потішив обивателів памфлетом «Таємна історія» супроти Юстиніана та його дружини Феодори, такої ж ненаситної в блуді, як і Катерина ІІ. Від прозірливого ока історика й письменника ніщо із таємного, а тим паче явного, не могло приховатися. Чому ж тоді з-під його стила немає не те, що жодного слова, а й найменшого натяку на відвідини Києм з Русі Візантії, як це, хоч і невпевнено, припускає упорядник «Літопису руського» Л. Махновець? «У рік 6496 [988]» єпископ корсунський зцілив Володимира, згодом Рівноапостольного, від сліпоти. Київський князь запевнив візантійських цесарів Василія і Костянтина, беручи шлюб із їхньою сестрою на ймення Анна, що прийме хрещення разом «з усім своїм народом». Далекі, здавалося б, арабські історики не проминули зауважити: «а то народ великий». «Шила в мішку не утаїти» – бозна з якої давнини проголошує українська народна приказка. То що ж криється за літописним – «інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником»?

Мій земляк Володимир Ятченко із недавнього Драбівського району на Черкащині, тепер професор Державного університету телекомунікацій у Києві, підказує імовірну розгадку. Як доктор філософських наук він працював у вищому навчальному закладі в Улан-Баторі. Автор книги про монгольських шаманів та загалом шаманство. До таких у Бурятію їздив лікуватися, певно, згадавши, якого він роду-племні, екс-президент-зек Янукович, нікчемний утікач з України.

За ще давніших радянських часів молодий український письменник Микола Трублаїні здійснив двомісячну подорож на Далекий Схід, а потім на криголамі відвідав острів Врангеля. Десь у старших класах школи мені випало прочитати його повість «Крила рожевої чайки». Почувався тоді ні в сих, ні в тих. У дусі позавчорашньої комуністичної ідеології автор знущався з чужих вірувань. На його переконання, тамтешні люди помирали від голоду через те, що згідно давнього повір’я не можна було їсти рожевих чайок. Приїжджий атеїст просвіщає, що можна, й рятує багатьох «одурманених» від смерті.

Нині цілком довіряю написаному давньогрецьким поетом-ліриком Піндаром: «Звичай – цар над усіма». А тоді почувався розгубленим. Мене ж змалку навчали, що боронь Боже кривдити ластівку. Та ні в якому разі не зобижай лелеку, бо розгніваний принесе в дзьобі вогонь і підпалить хату. Усе це таке ж святе, як і повчання від рідної матері: не зоставляй на столі ні крихти хліба, бо вночі покинуте ганятиметься за тобою і не дасть заснути.

Що ж стосується Кия-перевізника, то разом із земляком, автором ще й видань про відображення прадавніх уявлень українського роду в казках, дійшли висновку: літописець не зі стелі взяв, що «й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм». Це ж усупереч «візантійській ортодоксії». А бач, змигнуло. Ніщо й ніяке явище чи подія не залишаються поза увагою допитливих.

Ми ж із моїм земляком обоє озброєні знаннями про Мізинську та її спадкоємицю Трипільську археологічні культури, а заодно й про правічні осмислення довколишньої природи й світобудови предками й ще давнішими пращурами українського роду. Якщо «Кий був перевізником», то, мабуть, за віруваннями родів, які жили «на своїх місцях». Чом би й ні? «Творець блискавки», як провіщає із УІ ст. Прокопій Кесарійський, або в моєму виданні 2020 р. «Володар Грому» – не хто інший, як Кий. Він – рівнозначний божествам олімпійської сім’ї на найвищі горі в Греції. Отож не лише страхає, примушує кожного здригатися, затамувавши подих. А може й відібрати життя. Переправляє покійників, не піднімається рука написати – через Дніпро так, як Харон давньогрецької міфології через річку Стікс у царство мертвих. Похмурому старцю в лахмітті, за уявленнями еллінів, належалася плата – якась копійка під язиком мерця. Цього звичаю дехто дотримується й «до сьогодні» – запозичую вираз із літописів. Колись під язик клали якийсь гріш для перевозу. Осуджень «візантійською ортодоксією» цього звичаю в тих же літописах – предостатньо. Тепер же, так би мовити сповідники «старосвітського», про всяк випадок кладуть монету в труну. Вірують, що гріш може знадобитися для оплати за перевіз на той світ. Так само, як і Харон, Кий – «перевізник» винятково в один бік. Назад ніякого повернення немає і не може бути. Суголосного з еллінським, як пізніше з християнським, в українських звичаях – сила-силенна. Є надія, що проникливий розум здатний воскресити правду про таке далеке минуле, що й не помислити. Було б лише бажання вченої еліти в Україні!

Наостанку ще раз про автора «Людської комедії». Царському послу в Парижі не дано було збагнути духовну велич видатного письменника: «Передо мной предстал маленький человечек, толстый и жирный, физиономия булочника, внешность башмачника, объем бочара, манеры шляпочника, одежда кабатчика». Такого ж рівня висловлювання й статті Путіна про Україну. З його вуст – настільки неприйнятне, що «ласкает слух» хіба що позавчорашніх комуністів. Та чи ж не ріже вуха освічених з нових поколінь?
«Русские и украинцы – это один народ. Как мордва, где есть мокша и эрьзя». Сам же претендент на довічну владу – вепс. Давньоруська назва того племені – чудь. Компактно оселялися в Карелії. Антропологічно відносяться до монголоїдної раси. Не слов’янського походження в президентській команді Путіна – міністри закордонних справ, оборони і «патриарх всея Руси» мордвин Гундяєв. Відкинули збанкрутілу комуністичну ідеологію. Запроваджують православ’я. Не лише проповідують, а й розширюють, єлико мога, «русский мир» і «славянское единство». Святая святих для скутих одним ланцюгом – «единоначалие».

В один голос підспівують великодержавнику Путіну: «Я пою русские песни. Они мелодичные и содержательные».
Доле праведна! Науковці в Україні не можуть дійти згоди, яке ж неоглядне море народнопісенного багатства успадковує з давнього давня український народ – двісті тисяч чи значно більше текстів, окрилених мелодіями? Мова одного з найбільших європейських етносів на міжнародних оглядинах визнається однією з найрозвиненіших у світі й другою за милозвучністю після італійської. «Розпрягайте, хлопці, коні» чи то «Всюди квітне черемшина» розлягалося та й тепер чи ж не звучить усупереч задушливій політиці «от Москвы до самых до окраин». А до чийого ж слуху долітали коли-небудь пісні тих, які мокша, мордва, ерзя, вепси?.. Хто ж їх заглушив? Чи не царат і його послідовники або спадкоємці – комуністи-інтернаціоналісти? Не так давно, як на історичні виміри, О. Пушкін нарікав: «Присвоили себе насильственной лозой И труд, и собственность, и время земледельца». Додати б ще: і пісню, і пам’ять, і неміряні тисячоліття перебутого й пережитого кожним родом на білому світі. Коли попалися в лабети царської і комуністичної імперій, стали безрідними. «Гол как сокол». Якщо й прикриваються якимось лахміттям, то хіба що шовінізмом з чужого плеча.

Не приведи, Господи, до безпам’ятства, до втрати національної ідентичності, до затуманення української національної свідомості. Хто з майбутніх поколінь може погодитися на таку ж глухоту й безмовність та безпам’ятство, на які приречені в РФ мокша, мордва, ерзя?.. Було вже, було в неволі, в ярмі. Виривав із горла відчайдушні слова пекучий відчай:

Кобзо ж моя, дружино вірная,
Де ж мені тебе діти?
А чи у чистому полі спалити
І попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?

За моїм здогадом, «Господин Великий Новгород» – не щось інше, як відгалуження від Трипільської, а може й від її попередниці – Мізинської археологічної культури. Саме через це цар Іван Лютий зі звірячою ненавистю розправлявся з новгородцями. За його дикими наказами опричники із притороченими до сідел собачими головами вигубили, винищили масу безневинних душ. Річка Волхов наситилася кров’ю настільки, що не замерзала навіть у люті морози. Дощенту розорений край був доведений до того, що, як і під час Голодомору-Геноциду 1932-1933 років в Україні, люди поїдали своїх майже бездиханних дітей, а то й викопували із сяких-таких поховань тіла мерців, щоб, божеволіючи, насититися…

Великий князь Московський Василь ІІІ обвинуватив молоду першу дружину в тому, що не може народити й заслав у монастир. Узяв шлюб із монгольського походження Оленою Глинською. Міг виконувати подружні обов’язки лише за умови, що до пари приєднуватиметься роздягнутим – у чому мати народила – один із стражників. Олена противилася не стільки з моральних міркувань, як через те, що гулятимуть плітки про незаконнонароджених дітей. Первісток виявився слаборозвинутим. А після нього – «Грозний». А ще більше – біснуватий. Якраз тоді Філофей із Трьохсвятительського монастиря в Пскові проголосив Русь Третім Римом, «а четвертому не бывати». Він же умоляв правлячого князя «искоренить из своего православного царства горький плевел содомии».

Посівши трон, Лютий «не знал предела разврату: постоянные ночные оргии, сопровождающиеся пьянством и обжорством». Одружувався не менше семи разів. Англійський комерсант Джером Гарсей не наражався, як будь-хто інший, на нестямний гнів тирана. Залишив спомин про те, як сластолюбний хвастався, що «розбестив тисячу дів і жон незчисленно». Князь Курбський урятувався від вихваток сатрапа втечею в Литву. В посланнях звідти звинувачував нелюда «за разврат с Федькой Басмановым». Інший князь не втримався прямо у вічі дорікати Басманову: «Предки мои и я всегда служили государю достойным образом, а ты служишь ему содомией». Поплатився життям.

Схильний до віршування посланець у складі дипломатичної місії відвідав 1568 р. Москву. Засвоїв слово «мужик». Про норови в осередді розпусти написав поетично, коли його подати в російському перекладі: «Хоть есть у мужика достойная супруга, Он ей предпочитает мужеложца-друга». Хорватський священик Юрій Крижанич перебував у Росії протягом 1659-1677 років. Зафіксував побачене й почуте: «тут, у Росії, з такого відворотного злочину просто кепкують, і нічого не буває частіше, ніж публічно в жартівливих розмовах один похваляється гріхом, інший звинувачує другого, третій запрошує до гріха, не вистачає лише, щоб при всьому народові учиняли це неподобство». Дещо пізніше історик С. Соловйов, академік Петербурзької АН, а пізніше ректор Московського університету, констатував: «Нигде, ни на Востоке, ни на Западе, не смотрели так легко, как в России, на этот гнусный, противоестественный грех».

З різних джерел виставляє роги осудливе: «В 15-17 веках Московия являлась подлинной обителью содомии». «Содомии был подвержен даже тогда глава русской православной церкви митрополит Зосима». Огидним, мерзенним не було б потреби колоти чужі очі. Та куди ж подітися? На 101кілометрі по дорозі до російського міста Володимира перед входом до Музею-заповідника «Александровская Слобода» зустрічає відвідувачів напис: «Резиденция Ивана Грозного. Гордость России». Саме в тій «обителі» сатрап убив свого сина ударом у висок важким посохом, з яким не розлучався ні на мить. Спадкоємець престолу спробував заступитися за свою дружину, коли його батько накинувся на неї зі звинуваченнями за не той одяг, що його освячував «Домострой». Почесного титулу – «Гордость Росии» – тиранозавр удостоївся на всенародному опитуванні, що його провело московське телебачення.

Випередив у цій, так би мовити, «номінації» «беснующегося зверя» Петра І, якого Лев Толстой припечатав до ганебного стовпа – «мужеложствует». А як саме, написав польський історик Валишевський: «За відсутності жінки, Петро неодмінно укладав на її місце кого-небудь зі своїх денщиків… Якщо в бідолахи бурчало в животі, цар зіскакував і немилосердно бив його». Чому б почилій у бозі «Гордости России» й не предентувати в імперії на «всенародне» визнання? Ще б пак! Д. Лихачов, «совесть русского народа» зі слів екс-президента М. Горбачова, якому надала притулок Німеччина, просвіщав темні маси простолюду: «Грозный» – «ярчайший публицист» і «композитор того времени».

Нехай би потішалися собі ті, яким – Бог судія. Так ні ж. Не лише пропагується деспотичне на всі заставки, а й утягується в непролазне болото й Україна з її ще донедавна населенням понад 50 мільйонів, а нині тридцятивосьмимільйонним – за показаннями обізнаних демографів, бо ж на перепис влада ніяк не збереться. А може, й не вважає доцільним виставляти на показ не тільки невигідне, а й загрозливе.

Більш-менш обізнаний із таїнами компартійних вождів український поет у вірші «Тифліський недоуч» провістив: «Аж глядь но, Джуга в Пєтєрбург утік До Леніна. Не у курінь, де Каменев в усі солодкі янь та інь, Ульянова ласкав». Утікачі з «комуністичного раю» поширювали в «загниваючому капіталістичному світі» копії листів до Леніна його любовників Зинов’єва й Троцького. Ульянов підставлявся як пасивний, а ревнива парочка – активні. Переховуючись у Розливі неподалік від Петрограда, Ульянов спав із Зинов’євим – не розлий вода – на скошеному чухонцем сіні. Через те мені довелося запитати поважного поета: чи він не помилився, доточивши ще й Каменева? Почув у відповідь: «Ні. Усі вони…» Махнув мислячий письменник рукою, не бажаючи вдаватися в подробиці…

Згадаймо, скільки було всесвітнього дзвону про «світле комуністичне майбутнє». Марксистсько-ленінська пропаганда тиражувалася на всіх континентах земної кулі нечуваними накладами – куди там до тієї масовості Біблії й Корану чи повчанням від давньокитайського мислителя Конфуція або великого індійця Махатма Ганді… На сяке-таке виправдання скороминущого напрошується лише те, що жодне суспільне, так само, як і утворення імперське, не зійшло зі світової арени з гордо піднятою головою. Од Римської відділилася тисячолітня Візантійська, розпадалося на окремі шматки скроєне Олександром Македонським, «бичем Європи» Чингісханом, «руйнівником Європи» Аттилою…

В незнищенній пам’яті українського народу Петро І – «скажений сват». Божевільна в розпутстві Катерина ІІ – «вража баба, клята сука край веселий занапастила». У нинішньому Санкт-Петербурзі до пам’ятника «беснующемуся зверю», за присудом Л. Толстого, товпляться засліплені імперською величчю. В Одесі до ніг кам’яної подоби блудливої гольштинки німецького замісу отетерілі шанувальники покладають букети квітів. Бог з ними, з підсліпуватими обивателями. Небезпечним є те, що молоді обличчя із запозиченою від Сталіна назвою – «слуги народу», наслідують Катерину ІІ. «Вража баба», щоб послабити український народ, наліво й направо роздавала землю переселенцям з Європи. Й «молоді обличчя» бездумно утворюють в Україні чужорідні анклави. До чого ж така політика докотиться? Недоброзичливці вже «качають» свої права. А що ж буде далі?..

З пекучим відчуттям гіркої долі рідного народу Іван Петрович Котляревський застерігав:

Готовте шиї до ярма.
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне, що волом:
І будеш в плузі похожати,
До броваря дрова таскати…

Які тільки світлі розуми не просвіщали жити доброчесно. Ну й що з того? Як горохом об стіну! Чи ж не б’є не в брову, а в око теперішній політиці в Україні прозірливе від автора «перелицьованої» «Енеїди» римського поета Вергілія?

Чи довго будете казитись
І стид Олімпові робити?
Щодень поміж себе сваритись,
Смертних з смертними травить?..

У 1930-х роках Сталін узявся «зачищати» соратників Леніна. Троцький вчасно накивав п’ятами, щоб йому аж у Мексиці проламав череп альпіністським льодорубом агент НКВС, удостоєний високих нагород і звання Героя Радянського Союзу. А так би мовити «залишенці» в країні Рад після незносних мордувань підписували все, що їм підсовували слідчі, сплоджені скоріше в пеклі, ніж на землі. Зинов’єв відзначився як нестямний розпалювач «красного террора». За його наказами, як засвідчують ті й ті історики, вигублено чи не сто тисяч петроградців. З подачі Леніна очолював Третій Інтернаціонал. А коли дійшло до мордувань, валявся в ногах катів, вимолюючи прощення. Закривавлений Каменев навіть видушив із себе: «Да оставьте, Григорий, умрем достойно».

На судилищі Інквізиції Джордано Бруно заявив: «Якщо я не покаюся, то втрачу життя. А коли покаюся – втратить людство». Про яке «людство» міг думати-гадати Зинов’єв, якщо він у записці до тоді ще Ульянова писав: «Целую тебя в твою марксистскую попочку. Твой Гершеле». До такого цинізму не опускалися навіть римські правителі, біографії яких на видноті в доступному й тепер виданні давньоримського науковця-енциклопедиста «De vita Caesarum» – «Життя дванадцяти цезарів». Особистий секретар імператора Аріана Гай Светоній Транквілл, не оглядаючись, вивернув внутрішній світ миропомазаних від Гая Юлія Цезаря (100-44 рр. до н. е) до Доміціана (51-96 рр. н. е). З’ясовував: людські пороки вроджені чи набуті? У тому проміжку в півтораста років усевладні що тільки не витворяли. Калігула увів у сенат свого любимого коня. Нерон зловтішався, споглядаючи, як горить Рим. Веспасіан повчав сина, що «гроші не пахнуть»…

Зі всесвітнього досвіду виходить, що ідеологія комуністів-інтернаціоналістів, вірних слуг міжнародного капіталу, використовувалася лише для самоутвердження й самозбереження. По-народному кажучи, ішлося про особисті шкурницькі інтереси. Російський письменник І. Соколов написав про Леніна коротко: «кат і звичайний педераст». А незліченні маси поклонялися, як ніякому іншому божеству!..

Мільйони обивателів куплялися на пропаганду, яка роздувала велич «вождя світового пролетаріату» стократ гучніше, ніж нагадувала про страждання розіп’ятого на хресті Ісуса Христа. Допоки ж людство заплющуватиме очі на неабияку загрозу? Прірва між технічним прогресом і свідомістю вищих створінь поглиблюється не по днях, а по годинах. Не приведи Господи докотитися до самознищення…

До місця аутодафе на Площі Квітів у Римі Джордано Бруно доправляли на убогому повозі з кляпом у роті, щоб не звертався до люду на узбіччях, не «богохульствував». Зинов’єва до місця розстрілу «вірні ленінці» несли на носилках. Кулі, якими були прошиті тіла Каменева й Зинов’єва, забрав, як сувеніри, генеральний секретар держбезпеки Єжов, «злочинець і наркоман» за характеристикою М. Хрущова. Далі «цінне» присвоїв наступник Єжова, на якого чигав такий же вирок, як і попереднику. Чи ж варто новим поколінням незалежної Української Держави повертатися в пекло, до якого силується затягти волелюбний український народ президент загребущого північного сусіда?

У прямому ефірі перед масою телеглядачів Путін провіщає: «Евреи в Израиль приезжают из Африки, из Европы, из других стран мира. Из Африки вообще черненькие приезжают. Из Европы приезжают, говорят на идише, а не на иврите. Вроде не похожи друг на друга, а все равно еврейский народ дорожит своим единством». Той же Радянський Союз, розпад якого не дає спокою Путіну, хіба ж як посприяв укоріненню євреїв у державі Ізраїль. А в Москві євреї примножували «русский мир». Переварювалися, як у киплячому казані, на «единый народ» разом з тими, які – мордва, мокша, ерзя, вепси. Щоправда, лауреат Ленінської і Сталінської премій С. Образцов, народний артист СРСР, головний режисер театру ляльок у Москві, заявляв: «Я – украинец».

З якої ж причини спостерігалася масова еміграція в Ізраїль? Хоч було, що й назад поверталися визнані в Москві найбільш знаменитими. Бо в невеликій країні заробітки – не ті, які вони привикли охехелювати в неозорій імперії. Шлунок диктує своє. Втім, є й інші приклади. Польський просвітитель М. Стрийковський зізнавався: «Жив не для того, щоб їсти, а їв, щоб жити». Не додав – «і мислити». Залишені ним вагомі історичні праці переконливо промовляють за нього, одухотвореного.
Друга світова війна забрала мільйони українських життів. Незрівнянно більше заковтнув царат і комунізм – імперії убивць. Українці ніколи не тероризували росіян і не знищували, як «единый народ» чи то «братский». Натомість з боку північного сусіда дотепер учиняється те ж саме, що 1708 р. у Батурині й 1709 р. під Полтавою. Тарас Шевченко в поезії «Осії глава ХІУ» [15 січня 1860, С.-Петербург] застерігає майбутні покоління:

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…

«В добрі і розкоші!» Хто ж з учених та друкованих пояснить «і мертвим, і живим і ненародженим землякам», коли ж це могло бути? Чи не за таких же, як і в еллінів, золотих віків Трипільської археологічної культури? Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні донині збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Покрову, коли перший сніг припорошує грішну землю, не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших хліборобів на третій від життєдайного сонця планеті:

– Ой пане, пане, ходіть із нами
В чистеє поле немірянеє і неоранеє.
А ми його поміряємо й пооремо.

Який же титанічний спротив загрозливому необхідно вивулканювати сучасникам, аби не збулося найгірше, від чого за лічені місяці до останнього подиху застерігав Великий Кобзар, котрий за втіленням у пам’ятниках на земній кулі – другий після Будди:

Бо довго довготерпеливий
Дивився мовчки на твою,
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють,
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Мов недолежані курчата!..

Від пережитого за неміряні тисячоліття нікуди не подітися. Та чи й треба, як воно на віки-вічні в підсвідомості, в душі й серці кожного й, понад усе – в генній пам’яті. Шлях до світлішого майбутнього указують прозірливі Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… Названа донькою Прометея провіщає: «Буду жити! Геть, думи сумні!» Вказує на потужний стимул для життя: «Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить!»

«Недовідомі путі Господні» – бідкаються літописи. Доле праведна, відведи й заступи від згубної напасті.

Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара

На фото: картина відомого українського художника Олександра Мельника.