ЧЕРЕЗ ТЕРНИ – ДО ПРАВДИ

Письменник Вадим Пепа – не просто мій земляк, а непохитний духовний побратим за найскрутніших обставин. Навчалися в школі райцентру Драбів Полтавської, короткого періоду Харківської, а з 1954 р. Черкаської області. Відомого тепер автора значущих творів історичної тематики й численних публікацій у пресі на злободенні теми доля зі шкільної парти направляла на журналістську стезю. Старший брат Іван тулив меншому прізвисько «Сковорода». Мав на мислі знаменитого філософа. Сестра Ніна, також старша, заперечувала: не «Сковорода», а «гаряча сковорідка». Бо ж, як водилося в багатодітних сім’ях, а до війни малих було п’ятеро, допікали їй від хлопця, хоч і меншого, всілякі причіпки.

Зі старших класів Вадим без особливих зусиль став редактором шкільної стінної газети. На першій парті дратували вчителів дві жваві подруги – Оля й Марійка: з будь-якого приводу заходилися реготом. Вадим підказав здібному до того однокласнику намалювати звичайну гральну карту. На одній половині – нібито Оля, на другій – начебто Марійка. І роз’яснення: «Як не перевертай карту, масть не міняється – дурносміхи».

Вразлива Оля не на жарт розплакалася: «Побачиш, віділлються тобі мої сльози». І напророчила кривднику на всі майбутні роки розплачуватися за легковажну образу.

Батько навчив сина так грати в шашки, що той на районному змаганні школярів здобув звання чемпіона. До Драбова, де вік вікувала родина потомствених хліборобів, заглянув із виставою драматичний театр із Черкас. Допитливому учневі кортіло поспілкуватися з акторами. У клубі, де митці заздалегідь готувалися до виходу на сцену, запропонував молодшому: «спечемо в шашки?» Чутливий до мови так розчулився, що голосно похвалив нового знайомого за почуте та закликав колег: «Слухайте, як народ говорить!» Відтоді Вадим усвідомлює чарівну силу рідного слова, довіряє йому свої сокровенні помисли.                Ні з ким не ділячись секретом, надіслав до районної газети відгук на спектакль. Як же калатало серце, коли ніс із кіоску на базарі, щоб показати батькам, надруковане за його підписом. Школу закінчив зі срібною медаллю. Не витягнув на «п’ятірку» твір з російської літератури. Не було з чого обрати тему до душі. Мусив розправлятися з романом І. Гончарова «Обломов», ідеї якого за тодішньої ідеології сприймалися, як п’яте колесо до воза.

Одразу поступив на тодішнє відділення журналістики філологічного факультету тепер Київського  національного університету імені Т. Г. Шевченка. Хоча сусід, що працював у райкомі партії, не радив зв’язуватися з непевною професією:

– Яка власть – така й снасть. Не кожному під силу служити пануючій владі.

Як у школі, так і в університеті, допитливий беріг, як зіницю ока, грубіший, ніж звичайні, зошит у коричневих палітурках. Записував почуте від людей, приказки від рідної бабусі Наталки. В студентські роки чомусь захоплювало, насамперед, буремне, бунтівне, як в угорського поета Шандора Петефі в російському перекладі. Назавжди урізалося в його пам’ять:

Такой бы вихрь вдруг начался,

Чтоб розверзнулись небеса

И вышвырнуло шар земной

Сквозь щель вот эту в мир иной!

Один із підозрюваних у співпраці зі спецвідділом в університеті постарався, щоб той зошит потрапив, «куди слід». Судилище почалося на зібранні ректорату. Ректор зі спеціальністю теплофізика не грюкав кулаками об стіл, не кипів з піною на губах. Вірогідно, технар був байдужим до суєти суєт в якихось там гуманітаріїв. Насупротив філологам уперто представляв своє прізвище без м’якого знака наприкінці – Швец. За взірцем єврейського Поц – поширювався тоді анекдот з вуст уславленого поета Максима Рильського.

Головуючий надавав можливість затятим кар’єристам демонструвати, які вони «правовірні». Академіків і докторів наук шокувало, а обвинувачуваного, як вогнем, обпікало закінчення його вірша, присвяченого Т. Шевченку:

А поки що спи, Тарасе.

Прийдемо збудити,

Як почнем кайдани рвати

І волю кропити.

Метав громи й блискавки, захлинаючись, колишній помічник Кагановича в ЦК компартії України Рубан. Уцілював у декана факультету Шестопала, на посаду якого заздрісно зазіхав. Підданий нищівній критиці Матвій Михайлович не накидався з убивчими обвинуваченнями на студента. Понижував високий градус обурливої критики: молоде-зелене не знає життя. Йому б набратися розуму в якомусь трудовому колективі, а протверезівши,  ставати «підручним партії».

За тією порадою Вадим Пепа подався з «вовчим білетом» робітником «другого розряду» на Металургійний завод імені Сталіна в місті Сталіно (тепер Донецьк). Але не довго та «музика грала». Викриття Хрущовим «культу особи Сталіна» розворушило свідомість молоді у вузах тодішнього Радянського Союзу. Невдоволених відраховували без розбору. Міністр оборони Жуков оголосив позачерговий призов виключених студентів на військову службу. Ненадійних з України, Білорусії, Молдавії та з кавказьких республік запроторено на солдатську муштру в Бузулук, куди Катерина ІІ засилала неугодних, і на лихозвісний полігон у Тоцькому, де 1954 р. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. В той же час розумників із Москви й Ленінграда мобілізовано аж на Далекий Схід, туди, де підточувало здоров’я «незгодних з генеральною лінією партії» випромінювання з уранових рудників. Так радянська влада дбала про спадковість поколінь.

Більшість недавніх київських студентів, засланих на службу в Тоцьке, наковталася на злощасному полігоні радіації й уже спокутує гріхи в потойбічному світі. Вадим Іванович дякує долі, що народився на вулиці з давньою назвою – Цибулівка. Вона простягалася вздовж берега річки Золотоноша, яка, колись навіть судноплавна, болотом стала. Після Другої світової війни на тих територія, де не точилися криваві битви, хімія ще не затруювала довкілля. З розквітом весни малеча куштувала рогозу, молоді шпичаки очерету, цвіт акації – білої і жовтої, солодкі підніжки будяків, на яких трималися червоні голови колючого, а ще темно-сині ягоди пасльону, корені й листя кульбаби, кашки із калачиків… Жували без оглядки й висмоктували солодке з усього квітучого, що бачили очі. У розповні літа однолітки із довколишнього кутка налітали, як граки, на старезну шовковицю посеред пепиного городу. А під осінь скроплені чистою росою огірки й помідори ближче до лугу, що прилягав до болота, видавалися такими смачними, як ніщо в світі. Правічна земля, як мати рідна, дбала про довголіття своїх синів і дочок…

У Сталіно вигнанець писав сякі-такі строфи до малюнків у «Комсомольському прожекторі», перед вітриною якого в центрі міста тупцювали перехожі. А в газету Уральського військового округу подавав гуморески із солдатського побуту. На третьому році служби в тамтешній редакції справила враження «Любов с яичницей». На привалі бійці втішаються споминами про подруг. Для одного: яка ж вона гарна! Весела. Струнка. Ставна. Погляд заворожує. Не відвести очей. Як заспіває, серце в’яне. А для другого: такої смачної яєчні, як її руки приготують, ніколи й ніде не пробував…

Світ не без добрих людей. Зацікавився рядовим військовий журналіст у званні полковника, виходець з України. За його клопотанням вдалося поновитися на тому ж факультеті, з якого був витурений. Щодо успіхів у подальшій роботі, то постійно натикався на клеймо, яким хто тільки й дотепер із зловорожих не розкидається наліво й направо – «націоналіст». Сім років маринувався в тодішньому «Радянському письменнику» рукопис – «Скажи мені, соколе», поки 1997 р. не з’явився друком. З не меншими труднощами вдалося 1990 р. пробитися в тому ж видавництві із прихильно зустрінутою читачами книгою «Ключі од вирію».

16 квітня 2009 р. одержав з рук Президента Віктора Ющенка посвідчення “Заслужений журналіст України». Удостоєний Літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького «за високохудожнє втілення в творчості українського характеру» та Літературної премії імені Олеся Гончара «за нариси із сиводавнини «Пам’ять української душі».

Ті й ті письменники хвалилися, що в застійні часи писали «в шухляду». А коли легше дихалося, публікували твори, не оприлюднені вчасно через цензурні заборони. Вадим не мав часу на те, аби писати «в шухдяду». Заробляв на хліб насущний рядовим журналістом. Беріг, так і донині береже, в душі й серці глибокі знання про правічне минуле предків. На його переконання, український рід з першими словами своєї мови зароджувався на березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – ХХІІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери. Здобутки попередників сповна успадковує Трипільська археологічна культура. З розквіту її золотих, як і в еллінів, віків колядки й щедрівки та пісні донині збережених календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння з буття пращурів. Вони десь сім тисяч років тому після збирання дармових плодів земних, риболовлі й полювання на диких звірів заходилися сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю та золоте збирати збіжжя. Український етнос із такої ж «вічності», як і «сини Ізраїля» в Біблії.

З пробудженням української національної свідомості в непохитного правдолюбця відкрилося «друге дихання». До свого вісімдесятип’ятиліття в січні наступного року письменник підходить із плідними творчими здобутками: «Україна в дзеркалі тисячоліть» (2006), «Пам’ять української душі» (2012), «Перед очима істини» (2015), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020).

Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка оприлюднив список творів, представлених на здобуття Національної премії 2021 року. У номінації «Публіцистика, журналістика» – книга «Слово про антського короля Божа». Письменник, зокрема, переконує, що в Слові про похід чернігівського князя Ігоря супроти половців аж ніяк не випадковий зачин: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами?..» «Піснетворець Ігоря» звертався до збереженого в народній пам’яті гіркого спомину про трагічну загибель близько 375 р. у війні проти готів Божа, вождя антів, яких М. Грушевський визнає предками українського народу.

В. Пепа переконливо доводить, що уявний Ходина, як називають його деякі дослідники, – син українського роду. Спадкоємець духовних здобутків Трипільської археологічної культури. З її розквіту колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, не кажучи вже про зажинки, обжинки, доносять до сучасності невмирущі епітети, порівняння та образи з душі й мови саме рільників, хліборобів. Звертання до тієї спадщини надає виняткової чарівності «Слову о полку Ігоревім»:

На Немизі снопи стелять головами,

Молотять ціпами харалужними,

На току життя кладуть,

Віють душу од тіла.

Немиги криваві береги не добром були засіяні –

Засіяні кістьми руських синів.                                                 (Переклад Б. Яценка).

Безіменний «піснетворець Ігоря» зумів воскресити пам’ять про Божа, як і про язичницьких Велеса, Хорса, Даждьбога, Бояна, хоч мусив писати не повнокровною рідною мовою, а нав’язаним Візантійською імперією солунським діалектом болгарської, з якого сарослов’янська й церковнослов’янська, що доступні лише фахівцям. Окрім того, «Слово» дає підстави для висновку, що його творцеві не були чужими здобутки римських і візантійських писемних джерел.

Народнопоетична творчість про Божа та невідомий свідок болючої поразки чернігівського князя Ігоря «на ріці на Каялі» – ось два повноправні автори  невмирущого «Слова». Вони збагатили людство таким же

шедевром, як індійські й іранські епоси, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, карело-фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра», українське «Слово о полку Ігоревім».

За колишніх радянських часів у Москві трактували «Слово» як «пам’ятку трьох братніх народів – російського, українського, білоруського». А вже в 5-томній «Энциклопедии «Слова о полку Игореве», виданій 1995 р. у Санкт-Петербурзі, лізе межи очі «шеде

вр русской литературы». Це при тому, що наприкінці ХІІ ст., коли появилося «Слово», ніхто в Європі ні сном, ні духом не відав ні про яку Росію. Доброї пам’яті авторитетний історик Ярослав Дашкевич указує:

«Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Долгоруким 1147 року. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис Золотої Орди.

При першому переписі (1237-1238 рр.) і другому (1254-1259) поселення – Москва не згадується».

Тривалого періоду язичницького духу «Калевала» гнула спину, як падчерка російської культури. Врешті-решт воскресла як карело-фінська. Хай там що, українська народнопоетична творчість заповідає: «Все,згине, тільки правда зостанеться».

Лідія Орел,  лауреат Премії імені Павла Чубинського,

заслужений працівник культури України