До Міжнародного дня музеїв
Ірина ДРОБОТ
Коли я прийшла працювати до музею у 1988 році, не мріяла про керівництво. Я просто хотіла бути екскурсоводом. Захоплювалася театром, любила мистецтво і прагнула ділитися цим із людьми. Але життя – мудрий сценарист. Воно скерувало мене іншим шляхом. Після 20 років наукової праці мене помітила жінка, яка назавжди залишиться для мене символом мудрості й професіоналізму – Нестеренко Любов Михайлівна. Вона була видатною музейницею, яка створила не один музей, працювала у Міністерстві культури, а згодом на кілька місяців очолила й наш та запропонувала прийняти його у «спадок». Саме вона повірила в мене – не через амбіції, не через кар’єру, а, тому що відчула: я можу вести за собою.
Коли я прийшла працювати до музею у 1988 році, не мріяла про керівництво. Я просто хотіла бути екскурсоводом. Захоплювалася театром, любила мистецтво і прагнула ділитися цим із людьми. Але життя – мудрий сценарист. Воно скерувало мене іншим шляхом. Після 20 років наукової праці мене помітила жінка, яка назавжди залишиться для мене символом мудрості й професіоналізму – Нестеренко Любов Михайлівна. Вона була видатною музейницею, яка створила не один музей, працювала у Міністерстві культури, а згодом на кілька місяців очолила й наш та запропонувала прийняти його у «спадок». Саме вона повірила в мене – не через амбіції, не через кар’єру, а, тому що відчула: я можу вести за собою.
Так я стала директоркою. Вже понад 16 років я маю честь очолювати колектив Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Це не просто установа – це дім для всіх, хто зберігає пам’ять про геніїв української сцени. Це музей, біля витоків якого стояв Лесь Курбас – реформатор і візіонер, який змінив саме уявлення про театр.
У колективі для мене важливий баланс між вимогливістю і людяністю, між професійною відповідальністю та теплим ставленням до людей. Я не керую командою як «посадовець», я – частина колективу. Тактовність, повага, взаємна підтримка – ось що створює справжню атмосферу. Бо музей – живий організм. Музей – це не просто експонати. Це – пам’ять, душа і серце поколінь, яке б’ється в унісон з сьогоденням.
Мене завжди надихали й надихають жінки, які не бояться сказати правду, чи то в житті, чи то зі сцени! Вільні, незалежні, з перчинкою! З минулого сторіччя – це Марія Заньковецька, Леся Українка та Соломія Крушельницька. А на сьогодні – Ліна Костенко. В наш час, коли, слава Богу, до жінки ставляться з повагою, де гендерна нерівність потроху вирівнюється, вплив жінки стає вагомим. Жінка дуже чутлива, ніжна, а водночас сильна й смілива. Зараз у світі мистецтва теж відбуваються зміни, і знову жінка відіграє свою роль – головну, і це є гарним кроком до нових мистецьких досягнень.
Музейні працівники здебільшого працюють не за славу. В роки Другої світової війни вони зберігали артефакти у підвалах, на горищах, рятували безцінні документи в 60–70 роках, коли це могло коштувати кар’єри, а інколи й свободи. Сьогодні, коли Україна знову у вогні війни, ми також розуміємо, як важливо зберегти музейні скарби для нащадків. Ми маємо понад 250 тисяч одиниць експонатів: від сценічних костюмів і театральних афіш до листів, музичних інструментів, ескізів, фотографій. І кожна річ потребує пильної уваги, адже це чиясь історія, чийсь талант, чиясь боротьба. Символічно, що саме Марія Заньковецька, перша народна артистка України, подарувавши своє сценічне вбрання, поклала початок нашій колекції костюмів.
Відкриття виставки «Сергій Параджанов. Автентика свободи» в Музеї театрального та кіномистецтва України
Моє найбільше натхнення – віра: вірю в те, що музейна галузь колись перестане фінансуватися за залишковим принципом; вірю, що моя мрія про велику, масштабну виставку, де ми покажемо наші скарби вільній Україні, здійсниться. Мрію про нове приміщення, гідне нашої колекції, про статус Національного музею – адже ми єдині у своєму роді в Україні. І найголовніше – про Перемогу, щоб усе, що ми зберігаємо, змогли побачити наші діти й онуки.
Переконана: музеї – це не минуле. Це – простір, де формується майбутнє. Вони виховують, надихають, навчають. Вони дають опору. У світі, що динамічно змінюється, музей стає точкою опори – для дітей, для молоді, для нації. І, можливо, саме в музеї жінка знаходить ту силу, з якою здатна змінити світ. Тому що в кожній із нас – і мудрість Заньковецької, і глибина Костенко, і політ Курбаса.
Ірина ДРОБОТ, директорка Музею театрального, музичного
та кіномистецтва України
