19 грудня Київський національний академічний театр оперети відзначив 90-річчя від дня свого народження. Всі ці роки театр дбайливо зберігає та примножує унікальні традиції світового та національного театрального мистецтва, є осередком культурного життя столиці, не перестає дивувати, завойовує серця публіки, зміцнює український дух.
Про ювілей театру, його непросту історію, послідовність у збереженні театральних традицій, нові культурно-мистецькі проєкти ми розмовляли з генеральним директором – художнім керівником Національної оперети, народним артистом України Богданом Струтинським.
– Богдане Дмитровичу, доля театру чимось схожа на долю людини – є етапи злетів, є етапи невдач. На Вашу думку, які яскраві та які сумні моменти пережив театр за свою майже столітню історію?
– Нам всього лише 90! Хоча це доволі дорослий вік. Якщо оцінювати людину – це підсумок (не всі доживають до такого віку). Життя кидає різні виклики, тому наш театр – не виняток. Наприклад, якщо брати саме будівлю театру, то це – три війни: Перша світова (Українська революція 1917-1921), Друга світова війна, теперішня російсько-українська війна. І ювілей театру ми вже втретє зустрічаємо у воєнний час: 2014, 2019, 2024 роки.
Наша історія багата на події. Звичайно, були часи декадансу, зокрема як жанру, так і театру, але все змінюється. Будь-який відрізок часу, який проживала оперета за свої 90 років, кидав виклики, які формували характер, репутацію. Головне, театр не втратив традицію, яка прийшла ще від нашого музично-драматичного театру: впроваджувалися нові жанри, нові школи – від водевілю до театру корифеїв, передавалися знання від покоління до покоління. Це говорить про безперервність театральних процесів, шанобливе ставлення до творчих надбань попередників. У театрі постійно відбувається зростання, формування та виховання смаків.
Офіційно театр оперети заснований у 1934 році, хоча формування театральної школи в стінах Троїцького народного дому відбувалося набагато раніше. Це були складні часи. Потім, під час Другої світової, колектив був евакуйований до Казахстану, сьогодні знову маємо війну. Ми справляємося з цими непростими викликами, світоглядно утверджуємося. Це основна відмінність, що театр у складні моменти демонструє яскравий приклад виживання й видозмінювання. Колись у Ніцше знайшов таку думку, що змія, яка не скидає шкіру, не оновлюється – приречена на смерть. Мені видається, що саме у таких складних часах яскраво відображені тенденції оновлення українського театру, оновлення українського суспільства. Адже театр – це світоглядне обличчя суспільства. Звісно, не хотілось би такого оновлення – під впливом війни, але це зрештою приведе до якогось іншого стану. Друга половина 2023 року і 2024 рік підтверджують мої слова: аншлаги в українському театрі. 90-ліття театру свідчить про те, що під час війни ми зараховані до плеяди найкращих світових театрів.
– Культура та мистецтво насправді найбільш яскраво проявляються під час соціальних потрясінь. На прикладі нашої країни ми спостерігаємо неабиякий сплеск уваги до культурного матеріалу. Чим Ви поясните популярність театру в цілому та театру оперети зокрема?
– Дійсно, український театр сьогодні дуже затребуваний. Йде війна, а у нас – в театрі оперети – прем’єра за прем’єрою. Це явище можна описати багатьма словами: релакс, відпочинок, віддушина, антидепресант, антистрес, планомірність, можливість побути в іншій реальності. Театр став своєрідним прихистком, де люди знаходять сили жити далі, попри всі негаразди. І те, що це психологічна духовна потреба людини, я переконаний. Це бажання, як зазначав німецький письменник Еріх Марія Ремарк, зберегти гідність навіть у нелюдських умовах. В одному зі своїх творів він писав, що як тільки людина, яка потрапила в концтабір, перестає голитися, це означає, що вона здалася, перестала чинити опір, за цим – найгірший сценарій. Тобто театр навіть у складних умовах – це інтелектуальна підтримка людини людиною, щоб не впасти у «психічний ліфт», не депресувати і не зупинитися у боротьбі за своє майбутнє.
Три роки війни вкрали частину нашого життя, життя наших дітей. У репертуарі театру оперети було сім дитячих вистав. Однак через небезпеку, викликану війною, ми змушені були зупинити цю практику. На початку війни мене охопив страх: як забезпечити безпеку дітей під час повітряної тривоги? Через це ми скоротили репертуар і зараз граємо лише три вистави. Ми робимо це з максимальним урахуванням безпеки для глядачів.
Попри все, навіть на таких малих прикладах ми бачимо, що діти й батьки мають сильну потребу відвідувати театр. Це важливо не лише для дозвілля, але й для виховання естетичного смаку юного глядача. Навіть у найскладніші часи ми не повинні зупиняти цей процес. Чому я це узагальнюю? Бо театр — це не лише про розваги. Це про надію, розвиток і збереження духовності, яка так необхідна нашій нації, особливо нашим дітям.
Крайньою прем`єрою для юних глядачів стала французько-українська вистава з ляльками «Пригоди Орфея» на основі опери «Орфей і Еврідіка» К.В. Глюка.
– Ви, як художній керівник театру, не боїтеся експериментувати, брати до репертуару нові жанри, не притаманні опереті. Розкажіть про найуспішніші, на Вашу думку, проєкти.
– Національна оперета сьогодні – це багатожанровість! Так, ми не боїмося експериментувати. З оперети вийшов такий популярний жанр як мюзикл, музично-драматичний напрям, у нашому репертуарі широко представлені різноманітні концертні програми, втілюються творчі експерименти на малій сцені. Ми бачимо, що всередині суспільства є запит на такий вид театру. Ми беремо найкращі зразки світової музичної культури, представленої у жанрі мюзиклу. Перші бродвейські мюзикли в Україні поставили на сцені Національної оперети: «Звуки музики», «Бал у Савої», «Скрипаль на даху», «Сімейка Адамсів». Вперше на головній сцені театру відбулася прем’єра мюзиклу «Тигролови» за мотивами однойменного роману Івана Багряного.
З великим успіхом відбулася прем’єра легендарного мюзиклу «Чикаго» Джона Кандера. Квитки на виставу розлітаються одразу після відкриття продажу.
Нещодавно відбулася прем’єра сарсуели «Шафранова троянда». Це іспансько-український проєкт, що створений за мотивами відомого твору Лопе де Веги «Собака на сіні». Вперше в Україні і вперше українською мовою! (Сарсуела – іспанський національний музично-драматичний жанр, що наближений до оперети. Прим. – ред.).
Також в Національній опереті України відбулася прем’єра опери Миколи Леонтовича на одну дію «На русалчин Великдень» у постановці відомого українського режисера Івана Уривського.
Усі знають популярний твір «Щедрик» і лише невеликий відсоток людей чули «На русалчин Великдень». Сьогодні потрібно більше звертати увагу на українську музику – і сучасну, і класичну, щоб про неї знав весь світ.
– Богдане Дмитровичу, Ви знаєте історію театру, мабуть, краще, ніж будь-хто. Розкажіть нашим читачам про будівлю, в якій знаходиться театр.
Історія Троїцького народного дому, в якому знаходиться Національна оперета, дуже цікава. Його побудували у 1902 році. Тоді це була околиця Києва. Спочатку у народному домі розмістилося Київське товариство грамотності. Тут влаштовувалися концерти, аматорські вистави, або спектаклі запрошених театральних труп.
У 1907 році під натиском громадськості воєнний комендант Києва дозволив Миколі Садовському відкрити у Троїцькому народному домі перший стаціонарний український театр, заснований на базі його пересувного театру. Одержавши приміщення, Микола Садовський найперше зробив реконструкцію, сформував велику акторську трупу. Це був найдемократичніший театр на теренах тодішньої Малоросії, з доступними цінами на квитки та популярністю як серед знатної публіки, інтелігенції, так і серед робітничого класу та селян.
В театр до Садовського потягнулися талановиті постаті: актори, співаки, музиканти, художники: Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Василь Кричевський та інші.
Саме на сцені Київської оперети свого часу відбулася прем’єра вистави «Наталка Полтавка» видатного українського композитора Миколи Лисенка, як і всі наступні постановки його опер вперше гралися тут – це «Чорноморці», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Енеїда». Тут формувала українську театральну школу Марія Старицька… Видатний хоровий диригент Олександр Кошиць багато років стояв за диригентським пультом театру.
Цікавий період Гетьманату. Симон Петлюра був тоді керівником літературної частини першого стаціонарного українського театру Миколи Садовського.
У 1916 році режисер і драматург Лесь Курбас також починав тут, приїхавши з Галичини до Києва. Згодом він створив студію-театр «Березіль», що стала флагманом модернізму в українському театральному мистецтві.
Друге дихання Троїцькому народному дому давали культурно-просвітницькі осередки національного спрямування, клуби на кшталт модних тоді англійських: «Клуб любителів чаю», «Клуб тверезості». Тут друкувалося понад 1000 журналів в місяць, збиралися літератори… Згадаймо хоча б Остапа Вишню та його оповідання «Мистецькі силуети», в якому він розповідає про атмосферу Троїцького народного дому, артистів, які грали в театрі Миколи Садовського.
Перше звання народної артистки УРСР було присвоєно акторці театру Марії Заньковецькій у 1923 році, яка грала на сцені нашого театру. Можна ще згадати та навести багато цікавих фактів. Ми гордимося цією історією, бо є її частиною.
– Здавна театр як багатоманітний вид мистецтва задовольняв природну потребу людини у видовищах та мав значні можливості культурного впливу на суспільство. Яка Ваша оцінка цих можливостей?
– Сьогодні український театр змінюється й торкається складних тем. На головній сцені Національної оперети України відбувся проєкт «Мати», де закладений код всеосяжної любові до матері-жінки, матері-берегині, матері -України. Цей захід ми присвятили Матері, яка, на жаль, втратила свого сина, Матері, яка народжує під час війни, Матері, яка, на щастя, зустріне свого сина з фронту.
В залі були матері захисників – мати нашого артиста балету Вадима Хлуп’янця, який загинув в боях за батьківщину. Цей проєкт – молитва Матері. Він про розпач, журбу, любов. Один з номерів підготували студенти Київського університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого за мотивами драми Марії Матіос «Мами». У найщемливіші моменти люди від болю виходили з глядацької зали. Сьогодні театр вразливий, як і глядачі.
Знаєте на що реагують наші діти, дивлячись «Пригоди Орфея» за мотивами опери «Орфей і Еврідіка» К. В. Глюка? Юні глядачі сприймають боротьбу Орфея з темними силами, як війну України з рашею. Для них зловісна темна країна – це раша, з якою ми боремося щодень. Такі асоціації.
Ми використовуємо всі можливості бути справжнім українським театром. Ми сміливі, ми експериментатори. Ще до введення квот на використання української мови, коли всі національні театри грали російською, ми стали першим національним театром, який перейшов на український репертуар. Я пам’ятаю ризики, на які я себе наражав. Коли ми поставили оперету Імре Кальмана «Містер Ікс» українською мовою, мені в театрі говорили: «Не робіть цього! Ніхто не прийде в театр!» Було, що на прем’єрі люди вставали й виходити з зали. Як же ж слухати містера Ікс українською мовою, а не російською! Сьогодні це вже історія. А тоді це був мій біль.
Ми поставили на сцені Національної оперети концерт «Україна в піснях і романсах», зіграли вечір української симфонічної музики, «Об’єднані заради перемоги». Німецький державний і політичний діяч Отто фон Бісмарк говорив: «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики». Софія Русова, реформатор української школи дійшла висновку, що тільки той народ буде переможцем, який має сильну національну школу. Про значення мови говорила Леся Українка. Чому це не робилося в країні у перші роки війни – мені не зрозуміло. Якби ми всі разом розпочали ці процеси раніше, у всіх театрах, то ми не дійшли б до цього, що відбувається зараз.
Сьогодні український театр проявляє характер, пише нову драматургію. Ми конкурентоспроможні, особливо коли говоримо про музичний театр, та своїми виставами можемо прикрасити будь-яку сцену світу.
Віримо, що саме в цей складний час формується новий український театр, як і гартується нова українська нація. Сьогодні театр – це рятівне коло в руках нашої влади! Від усього колективу дякую нашим воїнам, які тримають небо над нами і боронять сьогодні нашу країну від ворога!
Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА
