Це моя найскладніша стаття, і не лише тому, що при її написанні мені довелось вийти далеко за межі моєї звичної експертизи.
У цьому питанні настільки тісно сплелись інженерний, енергетичний, гідрологічний, агротехнічний та екологічний аспекти, що будь-які спроби дати стисле тезове їх викладення виявились настільки спрощеними, що там втрачався не лише комплекс, а й половина сенсів. Тому від тез я відмовився, і пропоную вам повнотекстовий аналіз – хоча навіть в цій формі він мені видається лише рамковим, а саму цю тематику доведеться розробляти роками. Але хоч базові речі спробую пояснити і заодно подати конструктивну (sic!) критику на численні прекраснодушні мрії «магічно-містичного» відновлення Великого Лугу, якими заповнена стрічка (facebook, прим. ред.).
Так, це Дуже Довга Стаття, яку я поділив на чотири блоки і дві частини.
По-перше, практично вся прочитана мною аналітика на тему Каховської Катастрофи заснована на «контейнуванні події». На мій погляд, це надзвичайно шкідлива і в корені невірна модель аналізу.
Одні статті зосереджуються безпосередньо на наслідках підриву дамби російськими військами. Це добре з точки зору оцінки суто інженерних і в деякій мірі – агротехнологічних наслідків (а також оцінки прямих матеріальних збитків), але вкрай погано з точки зору екологічних і особливо, політичних. Справа в тому, що для Европи повені, причому навіть катастрофічного характеру є звичною справою, тому на європейця опис того, що відбулось в Каховці особливого враження не справить. У якості прикладів катастрофічних повеней можна навести повінь в ФРН в 1962 році, або повінь в Румунії в 2005 році, яку навіть назвали «повінню століття» європейця бо наслідки дійшли аж до Альп та Швейцарії. Швидше за все, саме із тією румунською повінню порівнюють Каховську Катастрофу європейця бо там приблизно співмірні оцінки наслідків (1,5 млрд євро матеріальних збитків, знищено близько 11 тис. житлових будівель, більше 34 тис. га орних земель знищено, і близько 2 тис. га лісів знищено). А всього уже в XXI столітті в Европі відбулось близько 40 тільки масштабних повеней. Саме цим, в тому числі, і пояснюється така млявість реакції світових структур – вони просто не уявляють реального масштабу руйнувань та потужності екологічного удару, бо «контейнування події» переконує їх в тому, що це лише повінь – від яких Европа системно потерпає, і наслідки можна порівняно легко усунути за допомогою «найкращих практик». Що, як ви розумієте, насправді буде лише початком реконструкції.
Інші статті зосереджуються на Великому Лузі, підрив Каховської дамби швидше вважають позитивом (як шанс відновити втрачений Великий Луг), а катастрофою вважають сам факт спорудження Каховського моря. Якщо чесно, я не зміг знайти хорошого аспекту такого контейнування окрім ностальгічно-елегічної рефлексії, міфологізації події і через це – полегшення психологічного стану, який і так у наших громадян дихає на ладан. Образ Великого Лугу пробуджує фантазію, піднімає в уяві потужні міфологічні фігури, а саме відновлення Великого Лугу мислиться як майже містичне чудо (я серйозно читав у одного аналітика, що через рік містичним чином на «відкриті» місцини прилетять перелітні птахи, як в «старі добрі часи»).
На це працює і сама подача – переважна більшість статей цього типу оперує не описом Великого Лугу як реального екологічного біома, а саме спогадово-міфологічним його образом – в формі, наприклад, розповідей діда Розсолоди, наведених Дмитром Яворницьким в книзі «Запоріжжя в залишках старовини та традиціях народу». Не зайве буде нагадати, що цьому діду на момент інтерв’ю було чи то 116, чи то 117 років, а Дмитро Яворницький видав свою книжку в 1888 році (я цю книжку у себе маю – її придбали ще мої батьки по підписці в радянські часи). Тобто, в кращому випадку Іван Розсолода розповідав про те, яким був Великий Луг навіть не в XIX, а в XVIII ст., якщо не раніше (це все одно, що про Великі Рівнини і Великі Озера Північної Америки судити по романах Фенімора Купера). І треба робити сильну скидку на те, що це ностальгічні спогади, а не наукове свідчення – а то серед його розповідей значиться, наприклад, пасаж, що козаки не знали хворіб (ага, і саме тому історія знає принаймні кілька козацьких шпиталів – один із яких знаходився, ви не повірите, в тому самому Межигір’ї, яке колись вкрав під свій маєток Віктор Янукович).
А от негатив від подібних елегічних статей про Великий Луг значний. Він створює враження, що нічого робити не треба, а просто не відновлювати дамбу. І гроші можна зекономити (тут і боротьба з корупцією без зайвих зусиль і шанс перенаправити гроші на інший, більш «перспективний» проект), і отримати потужне «місце сили», причому в найближчому майбутньому. Між тим, відновлення Великого Лугу вимагатиме величезного «посполитого рушення» із плануванням значно довше десяти років та солідним капіталовкладенням. Ви і самі зрозумієте це, коли дочитаєте статтю.
Якщо ж вийти за рамки «контейнування події», ситуація виглядає значно більш похмуро. Каховська катастрофа – це лише останній удар по екології Півдня, а крім неї ще було нанесено їх як мінімум чотири. Давайте разом порахуємо:
– спорудження Дніпровського каскаду, 1927-1932 рр. Сам процес і факт побудови таких монументальних структур сильно б’є по екології, а тоді до того ж екологічна наука була в зародковому стані, і ми не можемо оцінити потужності завданого тоді екологічного удару;
– підрив Дніпрельстану (дамби ДніпроГЕСу) радянськими військами в серпні 1941 р. Знову ж таки, потужності цього екологічного удару ми оцінити не можемо, але відомо, що в результаті підриву утворилась шестиметрова хвиля, яка понеслась по руслу вниз. Приблизно такої самої висоти хвиля досягла Антонівського мосту через 19 годин після підриву Каховської ГЕС. Тобто, підрив 1941 р. був по своїй потужності приблизно еквівалентний нинішньому. Це підтверджує і оціночна кількість жертв – вона сягнула 100 тис. чол., уявіть собі, скільки загинуло тварин і рослин;
– підрив Дніпрельстану німецькими військами в вересні-жовтні 1943 р. Він був менш масштабним, бо вибухнула лише половина вибухівки, але навіть якщо потужність була вдвічі менша за радянський підрив, це все одно значний удар по біосфері;
– спорудження Каховської ГЕС в 1950-1956 рр. (саме так, не в 1954 р. почалось спорудження, а в 1950-му – не дивлячись на протилежні ствердження вітчизняних митців і публіцистів, які «прив’язують» Каховську ГЕС до передачі Україні Криму). Це, як не дивно, найменший з усіх екологічних ударів – так як в процесі побудови закладались екологічні заповідники і заказники, які зберігали біосферне різномаїття, а саме водосховище планувалось швидше як ірригаційна структура, ніж енергетична. Але ця стройка завдала велетенської історико-культурної шкоди, поховавши під хвилями величезну кількість історичної спадщини України, а тому вона мислиться як найбільша;
– Каховська катастрофа 2023 р. Тут, власне, ми всі були свідками, наскільки жахливим може бути акт екологічного тероризму.
Не слід також забувати про головний фактор, який більше року б’є по екології Півдня – а саме війну. І це не лише стосується розпорошення важких металів і отруйних речовин в результаті обстрілів, руйнування біомів побудовою фортифікацій, а й вкрай хижацьке поводження з природою, яке демонструють окупаційні війська. Є відомості про те, що заповідники вони використовують як мисливські угіддя, відстрілюючи тварин буквально з автоматів – принаймні, саме так вони чинили в заповіднику «Джарилгач», а також в Азово-Сиваському національному парку, і у мене немає підстав вважати, що те саме вони не чинили всюди.
Окремо слід зауважити, що чотири із п’яти екологічних ударів було нанесено в межах 25-річного терміну. Це важливий термін, тому що самовідновлення природи має свої межі. Якщо постійно бити по екології, не даючи природі часу на самовідновлення, то після кожного наступного удару необхідно значно більше часу і значно більша допомога людини. Наприклад, на відновлення біосфери Чорнобиля, загалом, знадобилось 30 років і це вважається швидким відновленням, яке стало можливим завдяки перетворенню Чорнобиля на «no human zone» загалом, тобто, звідти вивезли всіх людей і припинили природокористування (і там по екології був всього один удар, хоч і мегапотужний). Для того, щоб в такий же режим перевести всю зону, яка постраждала від Каховської катастрофи, необхідно відселити не менше мільйона людей, а про статус «аграрної супердержави» (як, втім, і про чільну частину вітчизняної індустріальної потужності) Україні доведеться забути.
Думаю, саме так мислили кремлівські стратеги, коли планували підрив – це удар не стільки по контрнаступу української армії, скільки удар по українському майбутньому.
І от якщо підсумувати все це, вийде загальна катастрофа, яка б гарантовано знищила будь-яку античну цивілізацію і перетворила б на пустку будь-який із вузлів історичного землеробства. Я б порівняв її із атомним бомбардуванням, але надто слабке порівняння – як тактична, так і стратегічна ядерна зброя завдала б менших сумарних руйнувань. Я нікого не хочу лякати, але цілком можливо, що межа самовідновлення природи на Півдні, якщо не пройдена, то принаймні ми критично близько від неї. А отже, відновлення не відбудеться саме собою – ситуація потребує неймовірних людських зусиль з порятунку біосфери. А для цього слід чітко розуміти, що ми, власне, рятуємо і що потребуватиме найнагальнішої уваги.
В цьому місці ми переходимо до «по-друге», тому що поки що в жодній статті я не бачив аргументації «від біосфери». Складається враження, що Південь – це величезні аграрні площі (яким, безумовно, буде дуже важко вижити), індустріальні потужності (які, ймовірно, доведеться зупинити до вирішення проблеми доставки води), а також енергетичний вузол (ЗАЕС, само собою). Все це надзвичайно важливо і дуже ґрунтовно висвітлено в аналітичних матеріалах, а от біосфера якось залишилась за кадром. Що і спричинило популярність статей про Великий Луг, адже жива природа – це так близько кожному українцю. І сама собою закрадається думка, що для містичного повернення Лугу можна пожертвувати тим, що живе на величезних просторах українського Півдня.
Між тим, є одне надзвичайно важливе правило – перш ніж повертати мертве, переконайся, що врятував живе. Не сподівайся, а саме переконайся.
Справа в тому, що будь-яке відновлення біосфери – природнє чи антропогенне (тобто, здійснене людиною) – завжди опирається на ядро дикої природи, яке стає центром поширення біорізномаїття. Бажано мати не одне таке ядро, а декілька, тоді відновлення буде йти швидше – просто тому, що тварини не розмножуються в геометричній прогресії, а рослини не поширюються зі швидкістю лісової пожежі. Згідно екологічних паспортів Херсонщини і Запоріжжя, у нас є як мінімум чотири таких ядра – це національні парки і заповідники, які входять до «Смарагдової мережі» Европи – реліктових біомів, які дивом збереглись до наших часів.
Всі чотири, за даними Міністерства Довкілля, Україна може втратити назавжди через зникнення Каховського моря, а також підтоплення складів із хімікатами і бензином (а це 32 об’єкти, на секундочку, за даними Greenpeace).
Один із цих чотирьох – реліктовий біом, який дозволяє зрозуміти, як насправді виглядав Великий Луг. Я не даю його точну локацію тому, що він на даний момент знаходиться на окупованій території – і мені дуже не хочеться, щоб росіяни його додатково замінували чи сплюндрували.
Якщо зникнуть ці чотири біоми (а боюся, що і загибелі одного вистачить), шанси на «природнє відновлення» Великого Лугу впадуть майже до нуля – просто тому, що не буде «дикого ядра». В такому випадку залишиться тільки антропогенне відновлення, і для цього знадобиться біотехнологія класу навіть не «edge» (передній край), а «fringe» – далеко за переднім краєм науки. Я маю на увазі клонування, генетичну реконструкцію видів, біоконструювання біомів тощо – ці технології навіть в більш розвинених суспільствах викликають питання в галузі біоетики, а у нас вони можуть бути взагалі сприйняті в штики. Альтернатива «екстремальному» біотеху – надзвичайно довга програма «традиційної» екологічної реконструкції, причому йдеться не про десятиліття, а про терміни порядка століття (пізніше розповім реальний кейс, із плануванням на 300 років вперед, до речі). І тоді, можливо, через багато років на Півдні природнім чином виникне новий луговий біом, але це буде уже далеко не той Великий Луг, який колись був «країною квітів і звірів», і який описується в спогадах Івана Розсолоди та численних елегійних статтях про відновлення втраченого раю.
Тепер дозвольте мені пояснити, чому я настільки категоричний і чому у мене саме такі оцінки. Насамперед, на мою думку, спорудження Каховської ГЕС не знищило Великий Луг, знову ж таки, попри твердження вітчизняної публіцистики. Його уже тоді не було – мені шкода розбивати красиву казку, але це, ймовірно, правда. Тарас Шевченко написав рядки «Дніпро, брат мій, висихає, // Мене покидає» в 1843 році, задовго до великих гідротехнічних будівництв (кому цікаво, вірш називається «Розрита могила» – колись я його вручну в зошит переписував, бо в радянських антологіях його не було). А Дмитро Яворницький, як нам уже відомо, за описами Великого Лугу звертався до сторічних старожилів типу Івана Розсолоди (якщо можна було на власні очі побачити, такі інтерв’ю були б зайвими). Це дає нам обґрунтовану підозру, що той, козацький Великий Луг відходив в вічність уже на межі XX ст., залишаючи після себе маленькі острівці колишнього біорізномаїття, подібні до Хортиці – природнього заповідника, обгородженого водою – і отих реліктових біомів, про які я згадував вище.
Їх побіжний аналіз дозволяє віднести Великий Луг до плейстоценових біомів, які склались приблизно від мільйона до 40 тис. років тому, задовго до людської цивілізації. Поява людини і активне господарювання на землі стали причиною поступового зникнення плейстоценової біосфери по всьому світу, перш за все через масове мисливство. Така доля очікувала і Великий Луг – наприклад, те, що ми сьогодні називаємо тундрою, іще 40 тис. років тому було велетенським степом із надзвичайно плодючими землями. Достатньо було винищити мегафауну (мамонтів і великих хижаків), яка була основою «дикого ядра», і тепер тундра є одним із найбільш бідних біомів світу. Запорізькі козаки, як могли, зберігали його, висаджували дерева, вели обережне мисливство і тонко продумане сільське господарство (говорячи сучасними термінами, вони були надзвичайно екологічно грамотними – не дарма Френк Герберт писав фріменів Дюни саме з козаків) – але після знищення Січі доля Лугу, в принципі, була вирішена.
А остаточний удар по Лугу нанесли два підриви ДніпроГЕСу. Не спорудження, а саме підриви. Зараз поясню, чому.
Справа в тому, що біом Великого Лугу залежав не стільки від високопродуктивного різнотрав’я (для підтримання якого, до речі, необхідна дуже багато чисельна фауна – а за моїми прикидками, близько половини поголів’я могло загинути), скільки від маленьких річок.
Ви можете побачити на старовинних картах, що зона Великого Лугу просякнута, як капілярами, цілою їх мережею. Ці річки не просто підтримували біом, а жили за особливим циклом. Думаю, багатьом знайома фамілія Бакай. Але не всі знають, що бакай – це маленьке природнє водосховище, яке зберігає річище під час посухи. Переважна більшість маленьких річок Великого Лугу саме так виживали під час посушливих років – вони перетворювались на мережу мікроводосховищ, які підживлювали флору і фауну, зберігали різномаїття риби (а це, за нинішніми оцінками, порядка 56 видів, багато з яких унікальні), а коли знову йшли дощі і погода поверталась до норми, дозволяли річці швидко відновити річище.
Саме тому, до речі, оті проекти заміни Каховської греблі на мережу мікрогребель за “прогресивним європейським досвідом” (це досвід Нідерландів, між іншим, де більша частина країни знаходиться нижче рівня моря і їм не загрожувало опустелювання через демонтаж гіпердамб, якими голландці відвойовували землю у океана) для залишків Великого Лугу будуть смертельними. Коли ви створюєте на маленькій річці мікрогреблю, все, що нижче за неї, буде отримувати значно менше води. Але крім цього, розбивається ключовий для біома цикл «річка – мережа бакаїв». А це відкриває дорогу – правильно, висиханню грунту і опустелюванню. В сучасних умовах подібне опустелення може стати пошестю – тому що в 2020 році «чорні» пилові бурі були зафіксовані не лише на Півдні, а навіть на Житомирщині та Чернігівщині. Так що мікрогреблі – варіант хороший для агротехніки, а от для біосфери – один із найгірших.
Дві величезні техногенні повені, спричинені підривами ДніпроГЕСу спершу радянськими диверсантами, а потім гітлерівцями, знищили природні річища переважної більшості отих маленьких річок. І справа тут не лише в масштабі руйнівних хвиль, а в дуже маленькому проміжку між цими двома катастрофами. Після першої повені річище не встигло відновитись, а по ній уже котиться наступна руйнівна хвиля – от, власне, що стало смертельним пострілом для Великого Лугу. А Каховське водосховище, як не дивно, трохи «затормошило» процеси руйнації біосфери, бо дозволило підживити ті маленькі реліктові річки, які ще залишились після двох кошмарних повеней. Не знаю, правда, чи входило це в цілі «комсомольської стройки» (швидше за все, ні), але один із її побічних результатів був саме такий. Завдяки Каховському водосховищу реліктові біоми, останні залишки справжнього Великого Лугу, змогли дотягти до наших часів.
Тому перш ніж починати будь-які проекти відновлення, необхідно переконатись, що оті реліктові біоми виживуть. Простіше за все відновити Каховську дамбу і поновити систему підживлення заповідників через Каховське море. Але це лише короткострокове рішення, тому що як я уже зазначав вище, пилові бурі уже дійшли до Житомирщини без всяких катастроф – а отже, ми просто таким чином «купимо» собі додатковий час на більш ефективне рішення.
Альтернативного способу «докупити» часу на відновлення, на жаль, не існує. Бо відновлення має бути надзвичайно комплексним і покривати одразу кілька напрямків.
Про це ми поговоримо в другій частині цього аналізу.
(Продовження буде)
Вячеслав ІЛЬЧЕНКО
