Перед тим, як писати це інтерв’ю, я перечитала силу текстів та переглянула не одне відео з Ксенією Заставською – відомою сценаристкою, письменницею, авторкою таких романів як «Галатея по-новому», «Veto на щастя», «Анна для дона Хуана», «Шанс для двох голосів», «Заломлення» тощо. Цікаво, що роман «Бурштинова сага» було перекладено литовською мовою та видано під назвою «Талісман кохання». Згодом книга вийшла у перекладі угорською та словацькою мовами. 2015 року Ксенія представила цей роман На Вільнюському міжнародному книжковому ярмарку, де стала єдиним представником від України. Цей Книжковий ярмарок завжди відкриває Президент Литви. Того року Президентка Даля Грибаускайте відразу після урочистого відкриття підійшла до стенда литовського видавництва «Homo Liber», щоби українську письменницю. Ксенія Заставська подякувала за підтримку України та подарувала Далі Грибаускайте роман «Талісман кохання». Презентацію цього роману провів Посол України у Литві Валерій Жовтенко. У 2016 році Литві вийшов ще один роман «Мережа життя». Цей твір теж було презентовано на Міжнародному книжковому ярмарку у Вільнюсі. І що цікаво, він вперше вийшов литовською мовою, а потім вже українською.
Та все ж славу Ксенії Заставській приніс фільм «Щедрик», сценарій до якого вона написала на початку російсько-української війни – у 2014 році. На широкі екрани фільм вийшов у січні 2023 року. Дорога до успіху виявилася нелегкою, сценарій довелося переписувати понад 30 разів. Нарешті у 2021 році історичну драму про трагічні долі сімей українців, поляків, німців та євреїв, які жили по сусідству в одному будинку міста Станіслав (нині Івано-Франківськ) під час Другої світової війни, зняла режисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко. Фінансування проєкту здійснене у рівних частинах українською та польською сторонами. Українську частку профінансувало Міністерство Культури. Прикро, що фільм досі недоступний для вільного безкоштовного перегляду на Ютюбі українською мовою. Зате росіяни, за словами Ксенії Заставської, без жодних на те прав, зробили переклад і демонструють на всіх Інтернет платформах.
Популярність фільму «Щедрик» та вдячні відгуки глядачів спонукали Ксенію Заставську написати книгу «Щедрик. Моя сповідь», яку авторка презентувала у різних містах України та Європи, а всі кошти від її продажу вона передала 88 окремому батальйону морської піхоти, який бере участь у боях на Херсонському, Авдіївському, Запорізькому напрямках.
– Пані Ксеніє, після «Щедрика» Ви написали сценарій художнього фільму «Стефа», який став найтитулованішим сценарієм в історії українського кінематографу. Звідки взявся сюжет фільму? В чому його секрет?
– Сценарій фільму «Стефа», написаний навесні 2022 року, викликав бурхливу реакцію у професійному кінематографічному середовищі. Мабуть, тому, що цього сценарію не мало бути, як і цієї Великої війни, яку я зустріла в рідній Одесі. Залишаючись у місті, я розуміла всю небезпеку такого рішення для себе і своєї доньки. Мій зять з перших днів пішов у ЗСУ добровольцем. Він телефонував, що хлопцям потрібна допомога, бо вони не укомплектовані. Хоча було лячно, але я думала – треба не виїжджати, а допомагати нашим військовим.
На початку вторгнення ворог стрімко просувався суходолом до Одеси, і вже за 200 кілометрів від міста точилися запеклі бої. З іншого боку на окупованій частині Молдови, так званого Придністров’я, стояли напоготові російські війська, щоби допомогти взяти в кільце моє місто. А з моря 13 великих десантних кораблів очікували свого часу, щоб висадити морський десант. Одеса готувалася до облоги і могла повторити долю Маріуполя. Тоді вся моя увага була прикута до страшних подій у цьому місті.
Саме в той момент в новинах я побачила дівчинку Амелію, яка співала в київському метро під час повітряної тривоги. Моя уява намалювала дівчинку, яка співає для мешканців оточеного міста, і я вирішила писати. Задля чого? Я розуміла, що якщо росіяни увірвуться до Одеси, вони заарештують мене серед перших за проукраїнську позицію. Поки цього не сталося, мені потрібно було написати правду про злочини армії рф і якимось чином передати цю правду на Захід.
Я уявляла себе на місті мами, а мою доньку на місті головної героїні – маленької дівчинки. В цьому сценарії мої переживання, мої страхи, навіть діалоги мої і моєї донечки.
Ксенія Заставська (Оксани Присяжнюк)
Цей твір про мене. Як би могло статися, коли б… Мабуть, в цьому секрет.
Писала я за подіями, що коїлися в Маріуполі, Харкові, Миколаєві, про які дізнавалася з новин. Потім всі ми дізналися про Бучу, Бородянку та інші міста Київської області. А в цей час росіяни намагалися прорватися до Одеси. Тому я поспішала. Поспішала, поки жива. Я розуміла, що це міг бути мій останній сценарій. Він повинен бути правдивим і привернути увагу всіх людей світу до жахів, які чинить росія.
– Що було потім?
– По закінченні роботи, я передала сценарій фільму «Стефа» до Канади своїй співавторці по інших творах Анні Смолій. До речі, Анна – чудова режисерка, не тільки сценаристка. Вона розповідала, що не змогла прочитати весь сценарій, бо сльози заважали. Прочитав її колега – режисер українського походження, який з дитинства мешкає у Торонто, та знає українську мову. Він також плакав і перепитував Аню, чи дійсно таке відбувається в Україні. Саме він зробив переклад на англійську і запропонував подати роботу на фестивалі й конкурси. Але зовсім не для того, щоби отримати славу, а щоби таким чином світ дізнався гірку правду про нашу війну.
На багатьох фестивалях і конкурсах сценарій отримав нагороди та відзнаки. Але це не головне. Головне, що судді та експерти писали у своїх висновках, що вони вражені. Навіть було таке, що й вони плакали.
Одесу, яку так жадав захопити путін, відстояли наші славетні Збройні Сили. Я вклоняюсь і дякую кожному захиснику за те, що жива. Але війна триває і загарбницькі цілі росії не змінилися. А тим часом, на жаль, у деяких громадян світу виникла втома від нашої війни. Смерті наших громадян сприймають вже, як сумну статистику. За цією статистикою горе і біль цілої нації.
Саме тому, я вважаю, що цей фільм актуальний саме зараз. Цього фільму не мало бути, як і цієї війни. Але тепер він повинен бути!
– Розкажіть детальніше про перемоги «Стефи».
– Мій сценарій отримав 31 міжнародну нагороду та відзнаку (серед яких 10 вищих) зокрема в Америці, Канаді, Європі, Японії, Австралії. Трапляються й несподіванки. Коли мене запросили для участі у престижному італійському конкурсі Prizma Film Awards, який мав відбутися у Римі, я не наважувалась подавати свій сценарій, боялася, що італійське журі не зрозуміє всього драматизму подій, описаних у тексті. Адже Італія дуже прохолодно тоді реагувала на російсько-українську війну. Та все ж дослухалася до порад італійських друзів і ризикнула. Тому перемоги на цьому кінофестивалі мене і схвилювали, і здивували. За кіносценарій «Steph» («Стефа») я удостоєна двох вищих нагород на цьому фестивалі.
До величезної кількості перемог сценарію «Стефа» ставлюся неоднозначно. Я досі не стримую хвилювання, коли хочу внести якісь виправлення, плачу. Коли я писала цю роботу, у мене було бажання достукатися до світу і показати йому всі жахи нашої війни. Іноді мені здається, що світ глухий і сліпий, і там не бачать жорстокості нашої війни. Цей сценарій – мій біль, бо він про мене, про мою подругу, про багатьох з нас… Я кілька разів намагалася розпочати писати роман за цим сценарієм, але емоції заважають, і я не можу.
Вже понад рік я не подаю сценарій «Стефи» на міжнародні конкурси і фестивалі, бо за умовами конкурсів не маю права брати участь, якщо авторські права на сценарій передані компанії, і якщо почався період препродакшну фільму. Хоча запрошення все надходять і надходять. Понад десять тільки за останній місяць. Дякую за таку увагу міжнародним кіномитцям. Це підтримує і надихає, хоча всім відмовляю і сповіщаю, що робота над фільмом вже розпочалася. Крім того, вважаю, що цей сценарій вже отримав багато нагород і треба працювати над новими творами та подавати їх на нові фестивалі та конкурси.
– Тож як просувається екранізація сценарію «Стефи»?
– Знімати кіно в наш час важко. Потрібно знайти кошти хоча б на перший етап. Я отримала дуже багато пропозицій не тільки від українських продюсерів, а й від американських, французьких і англійських. Маючи негативний досвід співпраці з деякими українськими кінокомпаніями, я довго і прискіпливо вибирала кому передати права на екранізацію цього сценарію. Радилася з друзями і кіномитцями. Нарешті вибрала кінокомпанію «КалинаФільм, яку створила доволі досвідчена продюсерка Галина Храпко. Можу сказати, що не помилилася у своєму виборі. Там працюють фахові й чесні люди. Панує атмосфера поваги і взаєморозуміння. Наприклад, під час кастингу акторів, я брала участь в обговоренні. Мене постійно запрошують на зустрічі. Хочу сказати, що цього не було при роботі над іншими фільмами. Наприклад, продюсери «Щедрика» «забули» запросити не тільки на перший знімальний день, а й на прем’єрні покази фільму «Щедрик» та на творчі зустрічі глядачів з групою. Хоча саме цей фільм приніс славу і їм. Зневага до авторів, на жаль, часто зустрічається в нашому кіносередовищі.
На сьогодні компанія «КалинаФільм» завершила підготовчу роботу і творча група готова заходити у знімальний процес. Вже затверджені всі герої на основні й другорядні ролі. Для нас велика честь, що одну з ключових ролей погодилася зіграти легенда українського кіно Галина Сулима. Фільм «Стефа» довірили знімати талановитій режисерці Катерині Молокопєєвій, яка отримала на франко-українському фестивалі молодого кіно «Міст» спеціальну відзнаку журі за фільм «Сяйво». Вона розуміє ідею фільму, має бачення втілення мого задуму на екрані, вносить багато цікавих пропозицій. Мені легко і приємно працювати з Катериною.
Є у «Стефи» свої таємниці. Наприклад у стрічці планує зніматися зірка Голлівуду українського походження – вона вже дала згоду. Не хочу відкривати її імені задля збереження інтриги.
Тепер нам залишилося дочекатися фінансування від Держкіно. Тому сьогодні я не можу чітко сказати, яким довгим чи коротким буде шлях фільму за сценарієм «Стефа» до глядача, але знаю напевно, що він буде.
– Український глядач знайомий зі сценаристкою Ксенією Заставською за фільмами «Щедрик» та «Божевільні». Отже, робимо висновок, що Ваш улюблений кіножанр – це історичне кіно?
– З дитинства цікавилася історією. Пам’ятаю, як я запитала у вчительки історії, чому вітчизняна війна, а не Друга світова. З того часу вчителька змінила ставлення до мене. Коли я вирішила йти творчим шляхом, то дійсно стала писати історичні сценарії, при цьому усвідомлюючи, що відкривати українцям невідомі сторінки нашої історії – це велика відповідальність.
Раніше сценарії про історичні події в Україні не віталися, краще ж знімати комедійні серіали – вони успішно продавалися в росію і за них добре платили. Але з часом все змінюється.
– Розкажіть про долю кіносценарію «Актриса», який також, як відомо, здобув немало міжнародних нагород та відзнак.
– Після того, як я почала отримувати нагороди за сценарій «Стефа», майбутня режисерка проєкту «Актриса» Оксана Тараненко, з якою, я до речі, удосконалювала цей сценарій, запропонувала подати і його на міжнародні конкурси. Вона самостійно зробила переклад на англійську мову, після чого я подала сценарій на невелику кількість конкурсів. Я дуже хотіла подати цей сценарій у співавторстві з Оксаною, але авторські права були зареєстровані ще у 2018 році тільки на моє ім’я (з Оксаною ми ще не були знайомі), а всі фестивалі перевіряють наявність авторських прав і дані, що там вказані. Сценарій отримав шість перемог і один раз став фіналістом престижного конкурсу, крім того, проходив кілька разів офіційні відбори на міжнародних кінофестивалях. Всі ці нагороди були отримані у США.
Історія його написання непроста. Він про Ді-Пі (з англ. Displaced Persons – переміщені особи). «Актриса» – прообраз української актриси Віри Левицької, яка з 1945 року перебувала в еміграції в Німеччині, зокрема мешкала в таборі для біженців, що існували на території Західної Німеччини, зайнятої американськими військами. У 1948 році Левицька емігрувала у США. Я не мала можливості зв’язатися з прямим нащадком Левицької, тому зробила збірний образ всіх людей, яких радянська влада зробила вимушеними вигнанцями. Їх вважали зрадниками батьківщини, не дозволяли спілкуватися з родичами… Але ж вони не зрадники. Ці люди просто втекли від війни так, як зробили це сьогодні мільйони українців.
Я розповідаю, як у таборах Ді-Пі українці гуртувалися, створювали українські школи, театри, видавали газети й журнали. У період з 1945 по 1950 рік було засновано 500 періодичних видань! Так ці люди берегли свою українську ідентичність. Мені наші продюсери закидали – знову ти зі своєю історією. Кому це цікаво? У Держкіно відмовилися фінансувати цей фільм.
Вважаю, історичне кіно як кіножанр ніколи не втратить своєї актуальності. Шкода, що чиновники від кіно не завжди це розуміють. Адже фільми за мотивами реальних подій вчать не повторювати помилок минулого, аналізувати сьогодення й прогнозувати майбутнє.
Є в мене ще один сценарій про маловідомі події Другої світової війни, а саме про операцію «Френтік». Головна ідея спільної радянсько-американської операції полягала в тому, щоб бомбардувати інфраструктуру фашистів (залізничні станції, нафтопереробні заводи, військові бази, промислові об’єкти тощо) з військових аеродромів Полтави, Миргорода та Пирятина. Саме поєднання історичного контексту з історіями людських почуттів і є композиційним стрижнем кіносценарію. Ідею сценарію мені подарували на презентації моїх романів у Червонограді. Я розповіла про це продюсерам. Вони замовили сценарій. Я вивчила дуже багато історичного матеріалу, зверталася до документальних джерел, до музеїв. Важливу роль у сюжеті відіграє розуміння суті тих історичних подій. Тоді союзники стояли на позиціях «Стратегічне бомбардування противника – ключ до перемоги». Чи не нагадують події 1944 року те, що нас хвилює у 2024 році? На жаль сьогодні добитися такої підтримки від американців Україні поки що не вдається.
Повернусь до сценарію «Операція Френтік». Поки писала сценарій, про ці події Едуард Тополь написав роман. Але я не взяла в нього жодного слова і написала іншу історію, яка повністю відрізняється від книги Тополя. Вклала багато сил і часу, а потім продюсери відмовилися від цього твору, бо вирішили, що він неактуальний. Тому цей сценарій теж чекає свого часу.
– Пані Ксеніє, як сценаристка, яка виписала не одну людську долю, знаєте, що у житті кожного є людина, яка тією чи іншою мірою допомогла нам відкрити двері у великий світ. Кому дякуєте Ви?
Своїми успіхами я завдячую Дмитру Костроменку – українському кінодраматургу і викладачу, в якого я навчалася сценарної майстерності. Він вміє навчати гарно, критикувати правильно. Я дякую своїй донечці, яка є моєю порадницею і критиком всіх творчих задумів. Вона завжди першою читає всі мої твори. Хоча за спеціальністю вона юристка, але дуже тонко відчуває те, про що я пишу.
– Пані Ксеніє, прошу пролити світло на питання про появу Вашого творчого псевдоніма. Оксана Присяжнюк – це Ваше офіційне ім’я та прізвище. А що спонукало брати псевдонім?
– Ще навчаючись в Одеському інституті народного господарства на факультеті банківської справи я вже відвідувала курси журналістики при редакції газети «Вечірня Одеса». Після закінчення інституту була думка навчатися в аспірантурі, хоча відчувала – це не моє. Математику любила. Навіть зараз, коли я пишу, вибудовую фабулу чітко, як в математиці. Особливо коли довгий роман чи сценарій виписую кожен персонаж, щоб його доля не загубилася, а мала закінчення. Потім були курси сценаристів, конкурси… Я кругом встигала. Але початок моєї творчої кар’єри пов’язаний зі створення текстів дитячих пісень у співпраці з композиторкою та співачкою Лілією Остапенко. Писала багато пісень на замовлення. Одного разу Руслан Квінта – український композитор і музичний продюсер сказав: «У тебе кожна пісня наче роман. Напиши роман». Так я написала свій перший роман. Потім другий, третій, але тоді вони друкувалися в Москві. Четвертий роман, який вони чекали від мене, виявився для них неприйнятним, бо я висвітила там злочини НКВС. Тоді з успіхом цей роман вийшов у київському видавництві «ВД Простір».
Саме у той період виникла потреба мати творчий псевдонім. Це була цікава історія. Мені в один день потрібно було придумати псевдонім, що буде мелодійним і співзвучним з піснею, текст до якої я написала. Мене підганяли – давайте швидко. Моє ім’я Оксана тотожне з іменем Ксенія, яке мені надали при хрещенні. Заставська – це дівоче прізвище моєї мами. Я люблю це прізвище. Моя мама – співачка. Цим прізвищем ми пишаємося, бо свого часу мама саме під цим прізвищем завойовувала нагороди на українських пісенних конкурсах. Так виник псевдонім. Зараз постало питання повернутися до свого офіційного прізвища, хоча воно всім відоме, бо я завжди вказувала його в дужках. Річ у тім, що на всіх міжнародних конкурсах є заборона на псевдоніми – подаватися можна тільки під власним іменем. Часом виникає якась спірна ситуація, і потрібно подати офіційний документ, наприклад, щоб засвідчити авторське право. Письменникам у цьому плані простіше, ніж сценаристам. Ось така проста історія Оксани Присяжнюк.
Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА
