Козак у рясі – «Аляскоман»

    Заява Володимира Путіна про те, що Росія і без України перемогла б Німеччину у Великій Вітчизняній війні, належить до тих, які забуваються важко. Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування – варто згадати, що із чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три – українці. А два наших співвітчизники – Павло Дубин да й Іван Драченко стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами Ордена Слави, всього ж у СPCP таких було тільки четверо. То ж варто було б лідерам сусідньої і начебто дружньої держави визнати принаймні, що вклад українського народу у перемогу в Другій Світовій війні був аж ніяк не менший, аніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Це, між іншим, розумів і визнавав навіть цар Петро Перший, «що розпинав нашу Україну». Так, у своєму виступі в Сенаті Російської імперії він сказав: “Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык…

    Заява Володимира Путіна про те, що Росія і без України перемогла б Німеччину у Великій Вітчизняній війні, належить до тих, які забуваються важко. Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування – варто згадати, що із чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три – українці. А два наших співвітчизники – Павло Дубин да й Іван Драченко стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами Ордена Слави, всього ж у СPCP таких було тільки четверо. То ж варто було б лідерам сусідньої і начебто дружньої держави визнати принаймні, що вклад українського народу у перемогу в Другій Світовій війні був аж ніяк не менший, аніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Це, між іншим, розумів і визнавав навіть цар Петро Перший, «що розпинав нашу Україну». Так, у своєму виступі в Сенаті Російської імперії він сказав: “Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останеться не в авантаже”.
Ризикну зауважити, що без внеску українців у процес державотворення Російська імперія мала би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.
    Ось що пише відомий сучасний російський письменник, вчений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» /«Дар Божий», Москва, 2005 г., ст. 159/. Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця адмірала Завойка, котрий організував її оборону і врятував від окупації ще всередині дев’ятнадцятого століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу /зокрема, Хабаровськ/, якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, котрий заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі – до Аляски включно, яку проводили починаючи з сімнадцятого століття переважно українці – випускники Києво-Могилянської Академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь усю Сибір аж до американського континенту.
    Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски. Більше того, вони навіть теоретично забезпечували, обґрунтовували цей процес. Так, випускник Києво-Могилянської Академії Михайло Антоновський, який народився 30 вересня 1759 року в містечку Борз на Ніжинського полку, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, добровольно переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі українських коза-ків. За цю працю він одержав «височайшее благоволение» звання майора й посаду секретаря Адміралтейської Колегії. Поліглот, що досконало володів багатьма мовами, став одним з найпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книг.
Михайло Антоновський вніс свій вклад і в розвиток тогочасної військово-морської науки. Утвердившись як один з найвпливовіших журналістів Російської імперії, супроводжував царедворців у закордонних поїздках, зокрема графа Чернишова. 1787року він супроводжував імператрицю Катерину II в поїздці по Україні й Криму, вів щоденник цієї подорожі. Року 1789 Антоновський призначений управителем похідної канцелярії командуючого російським флотом адмірала Чичалова, він брав участь у морських битвах, вів історичний журнал з описом морських кампаній – згодом цей твір був визнаний як “драгоценный запас для истории российского флота” і виданий міністром освіти Шишковим 1826 року під назвою: “Военные действия российского флота против шведского в 1788, 89 и 90 годах…” – ця книга становить неабияку цінність і нині, колись же вона була посібником для військово-морських навчальних закладів імперії. Цей твір – вагомий внесок козацького сина України у військово-морську історичну науку.
    1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю “Новейшее повествовательное землеописание…”, яку 1796 року цариця Катерина II заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували /правда, незабаром звільнили/, бо в ній були надруковані його дослідження “История Малой Руси” та “Малороссийские козаки”, Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської /великороської/ історі народ, який має свій етнопсихічний склад, особливості релігійного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян – з Московського царства за часів Івана І. Він писав: “Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой рес-публикански”.
    Українці і росіяни, вважав Антоновський, хоч і близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці “подрывные сочинения”, “возмутительные места” та висловлений “сепаратизм” /так тоді називали український патріотизм/ Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість та був репресований.
1810 року був відправлений у відставку “без награждения чином и пенсиона” і доживав свій вік ”між відставними галерними матросами в галерному селищі”, де й помер 1816 року. Та сповнене пригод життя, діяльність і творчість українського патріота Михайла Антоновського – це вже тема окремої розмови, ми ж повернемося до українців на Алясці.
    Одним з перших відомих дослідників Аляски і Алеутських островів був капітан 1-го рангу Петро Криницин, якого 1764 року призначили начальником Тихоокеанської секретної експедиції. 1768 року корабель під його командуванням обстежив ділянку північного берега Аляски, де перезимував на острові Унімак /згодом ці острови назвали островами Криницина/. Десь у тих краях він і загинув 4 липня 1770 року. Записи і дослідження, які зробив Петро Криницин під час експедиції, мали велике наукове значення. Чималий внесок у освоєння і вивчення цього краю зробив і українець Іван Козиревський, який ще в двадцятих роках XVIII століття склав карти цього регіону – саме ними користува-вся і Вітус Берінг.
    “Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации”. Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, котрого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.
    І одним з таких “мостів до європеїзації” є творчість Тараса Шевченка, популяризатором якої передусім на американському континенті, був Агапій /Андрій/ Гончаренко /Гумницький/. “Піонером англомовної Шевченкіани”,- назвала його Роксолана Зорівчак, професор, доктор філологічних наук.
    145 років тому в англомовному двотижневику “Аляска Геральд” за 1 березня 1868-го його видавець Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривка з поеми “Кавказ” під назвою “Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка”. Це була перша згадка про Шевченка в англомовному світі”. У цьому ж двотижневику вмістив українською мовою уривки з творів “І мертвим і живим…”, “Кавказ”, “Думи мої, думи мої…” – це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу. Таку інформацію подає “Шевченківський словник”, виданий 1978 року в Києві, де в статті про Андрія (Агапія) Гончаренка вказано, що він був першим перекладачем творів Тараса Шевченка англійською мовою на американському континенті, послідовним пропагандистом його творчості – що 1 квітня 1861 року він вмістив у “Колоколе” статтю з приводу смерті
    Великого Кобзаря українською мовою. Там, зокрема, надруковано: ” Від ієродиякона Агапія /Андрія Гончаренка/ -1 без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, – та все була потіха, все-таки була надія. Був у нас вдома Кобзар. Він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї дати, – коли самі не хочем знати… А тепер його немає, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. – На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі… Є вірні діти України, треба правду казати; – та є далебі діти нерозумні, а ще більше перевертнів і недоляшків…” /”Колокол” за квітень 1861-го/. Нині перекладів самого тільки Заповіту на українську мову існує двадцять варіантів.
     Тоді Агапій Гончаренко вже працював у Лондоні складачем “Вільної російської друкарні”, заснованої Олександром Герценом. 1865 року Андрій Гон-чаренко емігрував до Америки, де через пару літ заснував у Сан-Франциско першу на американському континенті слов’янську друкарню. Окрім уже згаданого двотижневика “Аляска Геральд”, що в перекладі означає “Вісник Аляски”, котрий виходив з 1 березня 1868-го року до 1 квітня 1872-го анг-лійською і російською мовами, він видавав також з осені 1872-го до весни 1873-ого українською і російською мовами журнал “Свобода”, – в останньому, п’ятому числі передрукував вже названу статтю з “Колокола” про Тараса Шевченка і уривок з поеми “Кавказ”.
     Цей рік особливий – виповнюється 180-річчя від дня народження А. Гончаренка. Варто вшанувати його світлу пам’ять.
     Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) народився 31 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Найімовірніше народився він в селі Кривині, хоч не виключено, що і в селі Кам’янка поблизу Фастова, звідки походив рід його батька -бо сам Андрій Гончаренко в своїх “Споминках” точного місця народження не подає. Його вдача сформувалася великою мірою під впливом дядька по материній лінії ~ Дмитра Богу на, котрому, коли Андрієві виповнилося 16 років, довелося тікати до Італії, рятуючись від арешту за революційну діяльність. Восьмирічним хлопчиком його віддають на навчання в Київську бурсу, а 1853 року після закінчення курсу навчання в Київській семінарії богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво-Печерської Лаври Агапієм. Там він познайомився з декабристом Сергієм Трубецьким, котрий повернувся після багатолітнього заслання, і це завершує його світогляд, орієнтований на ненависть до будь-якого насильства над людиною Через чотири роки його посилають до Греції ієродияконом Атенської посольської церкви. Розчарувавшись у бо-гословському середовищі, де бачив прикриту лицемірством розпусту і догоджання власть імущим, він прилучився до визвольного руху, став читати лондонські видання “Колокол”, “Полярную звезду”, дописувати до них, вступив у листування з Герценим та Огарьовим. У своїх статтях він, зокрема, вимагав звільнення монастирських селян. Російський посол запрошує ієромонаха пообідати з ним на одному з кораблів, а там його підступно заарештовують. Та дорогою до Росії, де Агапія Гончаренка чекало ув’язнення за революційну діяльність, він втікає з Константинопольської тюрми і 4 березня 1860-го приїздить до Лондона: політичні емігранти сприймають його за однодумця. Там він, як пише дослідниця доктор філологічних наук Роксолана Зорівчак, викладав російську мову, займався нумізматикою у Британському музеї. Винаймав і зі своїх коштів оплачував помешкання для політемігрантів, яких у вільний час збирав у себе.
     Подальше життя цього “козака в рясі”, як він сам себе називав, гідне пригодницького роману. Після Лондона – знову Гоеція, яка піднялася на боротьбу проти тиранії короля Отгона. Царський уряд оголосив Гончаренка “небезпечним злочинцем”, на нього навіть було організовано замах, проте трагічних наслідків йому вдалося уникнути, бо допомогли друзі. Після революційної Гоеції – Ліван, Єрусалим; зиму 1863-го Агапій Гончаренко провів у Єгипті, в Александра, і врешті-решт 1 січня 1865 року він опиняється в Америці, в Бостоні, де на Різдво відправив свою першу православну службу на Новому Континенті. Коли ж Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою діяльністю, гроші на яку зібрав, працюючи, зокрема, й робітником. Він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали “Аляскоманом”. 1967року Гончаренко разом з прибічниками заснував “Російське республіканське добродійне товариство “Декабрист”.
      Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів – алеутів, він вважав їх козаками. В своїх “Споминках”він, зокрема пише: “Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні… Наше общежитійне козацьке джерело – гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці… Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали”. Це можна пояснити хіба що тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів після Камчатки Московією наприкінці 17-го – у 18-му століттях в складі російських загонів було чимало ук-раїнських козаків, котрі, можливо, були домінуючою і керівною силою.
     Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, переселити частину українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував… До таких висновків спонукає більш вивчена історія колонізації і освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним з найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру і далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію і широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням в Сибір, як правило, довічно, але вільним. Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою за кілька років після арешту призначений царським воєводою в Бурятії, в Забайкалля, де увійшов в історію,. як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть пісню склали, досі ‘її там співають. Років зо тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську. Разом з Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину – разом з ним було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний після арешту вже в засланні командував загоном царських військ в Красноярську, став там ледь не царським воєводою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя аж в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експеди-цію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священослужителів, ченців Києво-Печерської Лаври та з інших обителей – першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова. 11705 року митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру – Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Ми кола я Чудотворця. То ж нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації пів-острова, яке започаткували місіонери з далекої України. Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями, і українці (хоча більшість з них -зрусифікувалися) становлять принаймні третину всього населення нинішньої Росії за Уралом, передусім в Сибіру, Далекому Сході. Українські священослужителі, ці “козаки в рясах”, несли за Урал освіту і європейську культуру. Ще 1702 року митрополит Філофей Лещинський звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу з латинською мовою, і така школа була створена – в ній викладали київські монахи. Як пише дослідник Борис Самбор, в одній з чолобитних до царя він просив, що як в Сибіру “знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей, щоб брати йому, митрополитові, в Софіївський діб без перешкод”. Цар дозволяв, але під особисту відповідальність Філофея – так 1704 року в Тобольську з’явився перший церковний хор з українських засланців у Сибіру. Як пише Борис Самбор в журналі “Православний вісник” 7-8 за 2003 рік, С. Заваріхін в своїй праці “В древнем центре Сибири” про сибірське церковне будівництво у XVIII столітті говорить однозначно: “Вообще нужно сказать, что влияние украинского зодчества на архитектуру далекой Сибири проявилось довольно отчетливо, отчасти обьясняется тем, что с 1702 по 1768 год все тобольськие митрополиты были выходцами с Украины”. Докладніше про це – в багатотомному дослідженні К. В. Харламович “Малороссийское влияние на Великорусскую церковную жизнь”, виданому 1914 року в Казані. Українці, переважно козаки (особливо багато з’явилося їх тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 року), освоювали в складі загонів царських Сибір і Камчатку, а потім – і Аляску, рухаючись на схід із заходу.
    А. Гончаренко через сторіччя продовжив цю справу з протилежного боку ~ з Америки. Коло замкнулося. Свій двотижневик “Вісник Аляски”, де так багато уваги було приділено творчості Тараса Шевченка /”Кобзар”, надрукований в Петербурзі 1860 року, він одержав від Огарьова/ з антицарськими статтями він переправляв з Америки в Сибір, в Російську імперію. Революційна за змістом, вона виховувала українську національну свідомість і підривала основи російського самодержавства та допомагала населенню боротися за свої права. Видання, де Гончаренко був і редактором і експедитором, мало читачів у Китаї, Японії й навіть на Гавайських островах. 500 примірників потрапляли на Аляску та в Сибір.
    У першому числі “Вісника Аляски” разом з англомовною статтею про Тараса Шевченка надрукував російський переклад тексту Американської Кон-ституції, а ще статтю “Важноє дєло”, де йшлося про знущання американських вояків з мирного населення Аляски, а також про злиденне існування аме-риканських індіян – господарів своєї землі. До такого інтернаціоналізму Андрій Гончаренко прийшов крізь любов до свого поневоленого народу.
    Двотижневик “Вісник Аляски” існував до квітня 1872 року. “Ті, хто борються за пригноблених, рідко знаходять винагородження в своїй праці”, – писав Гончаренко в одному з останніх номерів, почуваючись виснаженим через постійні конфлікти з американськими урядовцями та матеріальними нестатками. Зрештою він продав англійський друкарський шрифт Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні й зосередився на випуску газети “Свобода” кирилицею, де друкував статі й українською мовою. Вийшло п’ять номерів: у останньому він передруку-вав з “Колокола” некролог по Тарасові Шевченку, при цьому процитувавши слова земляка: “Задзвонили на Україні у всі дзвони – час нам робити поминки по праведному Тарасу”.
    Разом з дружиною Альбіною Чітті, що походила з італійських революційних кіл, він купив ферму в горах біля міста Гайворд у Каліфорнії й відкрив там недільну школу для бідних дітей. На дверях їхнього житла було написано: “Свобода”.
     І то ж таки була людина рідкісної внутрішньої свободи, безстрашна й часом відчайдушна, з загостреним, як це притаманне його пращурам, що боролися під гаслом “ні хлопа ні пана”, чуттям соціальної справедливості та відкритістю світові. Додержуючись строгого посту ціле своє життя, він не боявся вступити в суперечку з православними церковними канонами, вважаючи, що має давати звіт лише Богові, котрий промовля до кожної людини голосом внутрішнього закону, написаного на скрижалях наших душ. Жити по совісті, це, на його думку, і є служити Всевишньому.
В обмеженій за розміром розповіді годі охопити все його бурхливе й подвижницьке життя – краще прочитати його “Споминки”. Але де? Вперше вони надруковані Михайлом Павликом 1894 року в Коломиї, стосунки з яким у Агапія Гончаренка були особливо теплі. “З Гончаренком можна де в чому не годитися, та його мусить поважати усякий, кому дорога воля нашої країни”, – писав Павлик про цього “козака в рясі”, відзначаючи його тяжіння до анархізму. Відтоді в Україні “Споминки” виходили лише раз – у 2006 року в збірнику “Козак у рясі” в серії “Вїйськово-патріотична бібліотечка”, яку наш Фонд видавав для збройних сил України. До цього їх перевидав Яр Славутич в Едмонтоні /Канада/ 1965 року. То ж варто їх видати накладом, доступним для широкого читацького загалу.
Помер Андрій (Агапій) Гончаренко б травня 1916 року в своїй садибі біля міста Гайворд в Каліфорнії – там, у горах, він прожив понад сорок літ, у своїй садибі й похований… На завершення ж варто процитувати слова цього невідомого в Україні діяча, який писав у своїх “Споминках”: “Я втік з московської тюрми, в широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров… Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю”. Ці слова Андрія (Агапія) Гончаренка виявилися пророчими.

Данило Кулиняк