Цьогорічний Міжнародний одеський кінофестиваль порадував кіноглядачів чудовими кінопрем’єрами повнометражних кінострічок та короткого метру. Редакційна колегія вирішила, що на сторінках «Жінки» варто частіше розповідати про новини вітчизняної кіноіндустрії – цієї вкрай важливої галузі культури (як тут не згадати вислів ідеолога більшовиків Леніна, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно…). Сьогодні справжнє (не колоніальне) українське кіно робить перші кроки: дуже боязко, спроквола, але все ж наближається до висвітлення заборонених тем, які замовчувалися й приховувалися довгі роки совєцького тоталітаризму. Справедливості ради зазначу, що й досі наш кінематограф не поспішає знайомити глядача з правдивими сторінками української історії.
Про одну з таких сторінок йдеться у фільмі «БожеВільні». Фільм заснований на реальних подіях, досліджує жахливе використання кримінальної психіатрії в Радянському Союзі. Сценарій написала Ксенія Заставська, авторка відомого фільму «Щедрик» – надзвичайно талановита й не менш смілива жінка. Вона не побоялася і першою підняла на кінозагал цю страшну моторошну тему, яка замовчувалася (як багато чого у часи союзу) і написала сценарій першого ігрового кіно про каральну психіатрію: фільму неймовірного за емоційним напруженням, складного, жорстокого, де людська природа межує зі звірячою…
Ксенія Заставська
Про те, як народжуються такі сміливі ідеї та про шлях до екранізації фільму говорили при зустрічі зі сценаристкою Ксенією Заставською. Дуже хочу поділитися з читачами «Жінки» цією розмовою.
– Пані Ксеніє, ми з Вами ще пам’ятаємо часи «залізної завіси», коли відбувалося тотальне блокування інформаційного та культурного простору, придушувалися будь-які зв’язки з вільним західним світом. Коли вперше дізналися про страшні методи й наслідки каральної психіатрії?
– Мені було 15 років, коли ми з батьками переїхали до нового будинку. Тоді серед сусідів помітила дивну людину – чоловіка років п’ятдесяти. Він постійно оглядався, боявся бути поміченим. Двері його квартири були трохи причинені. Коли я проходила повз його квартиру, то помітила, що посеред кімнати стоїть великий гумовий човен. Цього чоловіка часто забирала швидка. Ми з друзями називали його божевільним і, зізнаюся чесно, навіть трохи боялися. Пізніше його брат розповів сусідці, з донькою якої я дружила, що цей «божевільний» колись був військовим, а потім «трохи захворів». Ми тоді не повірили в це. Пам’ятаю ще одну пригоду. Напевно сусід побачив у вікно, що за ним приїхала «швидка допомога», і встиг віддати сусідці якийсь зошит і просив заховати. Ми з подружкою потім подивилися – там були якісь цифри, тобто, всі сторінки в цифрах. У той самий день ми з подружкою їхали до нас на дачу, а по дорозі вона викинула зошит разом зі сміттям. Що цікаво, коли нікого не було в їхній квартирі, хтось там побував, бо мама подруги була обурена, що в шафах речі складено не так, як вона це робила. Вона подумала на доньку і насварила її. Подруга тоді навіть образилася на маму, бо нічого не чіпала. Зараз я розумію, що в тому зошиті було щось таке, що КДБ його розшукувало. Це було на початку вісімдесятих років.
Вже в дев’яностих я добре пам’ятаю, як зустріла сусіда на вулиці – він був одягнений у форму полковника, його груди прикрашали медалі. Він тримав у руках квіти. Напевно повертався з ходи ветеранів, які влаштовували в ті роки в Одесі. Тоді я зрозуміла, що його брат розповідав правду. Коли цей сусід помер, його брат вже розповів сусідці всю правду. Як виявилося, наш сусід служив у КДБ і зробив спробу переплисти на човні до Туреччини.
Його затримали й запроторили до психіатричної лікарні. Тоді я вперше зацікавилася цими лікарнями, бо вже з’явилася перша література на цю тему.
Я написала коротенько цю історію і запропонувала одній кінокомпанії синопсис (небезпечного) сценарію. Тоді мені відмовили. Було це десь у 2000 році.
– А що було далі?
– Відмова мене не зупинила і я ще більше цікавилася цією темою. Прочитала багато спогадів дисидентів, які пройшли катівні каральної психіатрії. Я вже знала, що психіатричні лікарні ділилися на два типи: спеціальні й загальні. У лікарнях спеціального типу все було наче у в’язниці. Вони навіть були обнесені колючим дротом. Саме там ставили діагноз, якого не існувало в медицині – «уповільнена шизофренія». Особливою жорстокістю відрізнялася Дніпропетровська спеціалізована лікарня: там людей катували, «лікували» психотропними препаратами у неприпустимих дозах.
Основний діагноз дисидентів – шизофренія повільного протікання, яка буцім мала легшу форму за звичайну шизофренію і, на відміну від інших видів хвороби, не розвивалась. Оскільки немає особливого прояву симптомів, лікарі мали змогу маніпулювати таким діагнозом. Загалом поставити діагноз «шизофренія» означало в другій половині ХХ століття – позбавити людину засобів захисту на суді, адже таких громадян могли судити без їхньої присутності. Іноді таких «пацієнтів» переводили до лікарень загального плану. Там теж «лікували», але звідти могли вже виписати. Збиралася спеціальна комісія і розв’язувала це питання.
Коли я писала перші свої синопсиси сценаріїв і романів, то описувала саме психіатричні лікарні спеціального типу. Це лякало всіх. Мені відмовляли та навіть радили заради моєї ж безпеки облишити цю тему.
– Пройшло понад двадцять років поки мрія екранізувати заборонену тему здійснилася. Як Вам це вдалося?
– Цей період у моєму творчому житті був досить плідним. Я писала й видавала романи, кіносценарії… Якось доля звела мене (мабуть, невипадково) з Оленою Нужною – директоркою видавничого дому «Простір», де я друкувала кілька своїх романів. Після нашого знайомства ми обговорювали плани майбутньої співпраці, торкнулися у розмові й моєї давньої мрії – написати про каральну психіатрію. Олена не побоялася такої теми, навіть подарувала книгу спогадів генерала Петра Григоренка – дисидента, одного з засновників Української Гельсінської спілки. Генерал Григоренко став найвідомішою жертвою каральної психіатрії. Він був помітною постаттю правозахисного руху, а тому інакодумство радянського генерала намагалися пояснити божевіллям. У підсумку в психіатричних лікарнях генерал перебував упродовж шести з половиною років.
Тоді я поділилася своїм сміливим задумом (який ніяк не відпускав мене) з легендарною українською актрисою Галиною Сулимою. Вона підтримала мене і розповіла цікаву історію. Коли Галина знімалася у фільмі Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь», то познайомилася з лікарем-психіатром, який працював у лікарні загального типу. Ця лікарня знаходилася у Чорториї. Саме там проходили зйомки фільму – на батьківщині великого режисера і актора. Був епізод, коли дідусь героїні, яку грала Галина, потрапив до звичайної лікарні. Миколайчук вибрав для локації саме лікарню-божевільню. Чому? Напевно, тому, що вона знаходилася у будівлі старовинного палацу, який мав свою цікаву й загадкову історію. Крім того, в середині цього медичного закладу все було обладнано так, що нагадувало звичайну лікарню. А ще на території знаходився дуже гарний парк.
Так от, той молодий лікар-психіатр розповів Галині Сулимі та Івану Миколайчуку багато неординарних історій своїх «пацієнтів». Він розповів і про себе. Пані Галина згадала, як Іван Миколайчук сказав їй, що про це треба колись зняти фільм і показати всю правду про цей заклад. Коли я це почула, то зрозуміла, що хочу втілити в життя мрію великого майстра. І замість роману, написала сценарій. Я вдячна легендарній актрисі Галин Сулимі за пораду і за допомогу. Саме вона порадила не писати про лікарні спеціального типу, а написати історію, яка буде зрозуміла всім. Наприклад, історію кохання, яке зруйнує каральна психіатрія.
– Як народжувалися герої, хто з професійних фахівців консультував процес написання сценарію?
– Коли я писала сценарій, то згадувала не тільки те, про що вдалося дізнатися з мемуарів дисидентів, а й розповідь Галини. Прообразом головного героя став той самий лікар, який працював у Чорториї. Я вивчила історію закладу, який знаходився там, передивилася багато фотографій. Мені шкода, що під час зйомок було вирішено показати іншу лікарню. На всі професійні запитання при написанні сценарію відповідав лікар-дисидент, професор психіатрії й відомий письменник Борис Херсонський.
Коли сценарій був готовий, я запропонувала його продюсерам, з якими вже йшла робота над фільмом «Щедрик». Один з них – Максим Лещенко несподівано виказав побажання прибрати каральну психіатрію і написати історію кохання, яка відбувається у нашому часі. Мені прийшлося відстоювати свою думку та відмовитися від запропонованих змін
– Який шлях пройшов сценарій з моменту подання до екранізації?
– Не знаю чому саме, можливо й через те, що тема не всім подобалася, але продюсери передали цей сценарій іншій компанії, директоркою якої є Валерія Іваненко. З’ясувалося, що пані Валерія теж давно мріяла зняти фільм про каральну психіатрію. Таким чином у мене з’явилася однодумниця.
У головних ролях повинні були знятися Римма Зюбіна та Олексій Горбунов. До речі, пан Олексій першим прочитав синопсис, дав добро і побажав наснаги.
У 2019 році сценарій було подано на пітчинг Держкіно під назвою «Межа забуття». Ця назва мені не дуже подобалася, але ніхто не міг запропонувати іншу, тому вирішили змінити, якщо отримаємо фінансування. Отримати фінансування завжди важко, а того року було особливо важко, бо сталося скорочення бюджету. Тоді у категорії «дебюти» гроші на зйомки отримали два проєкти – «Бачення метелика» (на пітчингу сценарій теж був під іншою назвою), режисер Максим Наконечний, сценаристка Ірина Цілик. І мій проєкт «Межа забуття», який тепер є фільмом «БожеВільні».
Як відомо, пітчинг проходить у два етапи. На першому етапі оцінюють сценарій. Пам’ятаю, як десь через деякий час мені розповідали (кіносвіт дуже тісний), що я вразила одного відомого режисера, який оцінював той сценарій в якості експерта. Він назвав мене найсміливішою жінкою-сценаристкою, яка нічого не боїться. Чи то з його легкої руки, чи то через інші обставини, продюсери, актори, режисери тепер так і називають мене – найсміливіша сценаристка, яка нічого не боїться і піднімає теми, які раніше не висвітлювалися. До речі, в одному відгуку мені такі самі слова написав американський експерт, але вже з приводу сценарію «Актриса», де я вперше підняла тему ДіПі.
Але я відволіклася від теми пітчингу Держкіно. На другому етапі проєкт захищають продюсер і режисер. Я добре пам’ятаю, як допомагала Денису Тарасову. Хоча він вже був доволі досвідченим режисером, але знімав до цього тільки серіали. Це був його дебют в ігровому кіно і він дуже хвилювався. За ніч під його бачення я переписала перший акт сценарію. Потім розповідала про каральну психіатрію. Він молода людина і, Богу дякувати, не застав ті страшні часи. Денис навіть засумнівався і запитав: «Ви вважаєте, що це буде комусь цікаво?». Я твердо відповіла, що буде! Хоча не поділилася сумнівами, що журі може нас не зрозуміти, бо цієї теми чомусь намагаються уникати й замовчувати.
Ми з Денисом перед другим туром десь 24 години поспіль писали й переписували те, що він повинен говорити та змонтувати у презентаційному ролику. Потім я написала промову, яку майстерно записав Олексій Горбунов, перебуваючи у той час десь на зйомках, за що йому безмежно дякую. На захист проєкту прийшла Римма Зюбіна. Вона дуже переконливо та щиро сказала все, що думає і про радянську систему, і про каральну психіатрію, і про інше. Я безмежно дякую великим акторам, які повірили в мій сценарій.
Валерія Іваненко розповіла, що дружила з Валерією Новодворською, яка пройшла катування у тих спеціальних психіатричних лікарнях, і теж мріяла про те, щоби про це дізнався світ, про дружбу з іншими дисидентами, від яких їй відомі подробиці того, що відбувалося у тих «лікарнях».
Нашій команді повірили. І нарешті моя мрія – розповісти світові про каральну психіатрію була підтримана, тобто профінансована державою.
Фільм «БожеВільні» – про каральну психіатрію, методами якої була фізична й моральна наруга над людиною, про боротьбу за свободу, яка велася за зачиненими дверима радянських психлікарень… Також фільм спрямовує глядача до витоків нинішньої російсько-української війни і в суворій формі показує долю українців, які тоді хотіли бути по-справжньому вільними і ніякі тортури й знущання не могли примусити їх мовчати. Сьогодні наші воїни борються за те, щоб не відбулося повернення до тоталітарного минулого. Історія «БожеВільних» – це про мужність героїв, яка не знає меж…
31 жовтня фільм виходить в український прокат. Не пропустіть!
Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА
