Оксана Радушинська – письменниця, журналістка, волонтерка, голова громадської організації «Творча сотня «Рух до перемоги». Чи не єдина в Україні людина з інвалідністю, яка послуговується кріслом колісним і яка здійснила 50 поїздок на передову за час АТО/ООС. Нагороджена медаллю Міноборони «За сприяння Збройним Силам України», відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в Антитерористичній операції». Її прозові й поетичні твори включено до шкільних програм, відзначено понад 20 літературними преміями. Кавалер ордену княгині Ольги ІІІ ст.
– Оксано, в умовах жорстокої російсько-української війни, що триває і виснажує нас усіх, найперше, про що прошу Вас розповісти, ‒ про волонтерську діяльність, якою Ви опікуєтеся фактично десять років.
– Від квітня 2015 року, коли я з командою вперше поїхала на схід ми здійснили 50 волонтерсько-мистецьких поїздок на передову, які частково або повністю організовувала я. Тобто, кожні місяць-півтора наша волонтерська команда на 4‒5 днів виїздили на війну.
Ми везли, окрім їжі, одягу, води, буржуйок (чого тільки не доводилося возити у 2015‒2017 роках!), найцінніший вантаж – емоції. Свій перший концерт для військових я організувала й провела на Старокостянтинівському аеродромі. І від того часу дотепер наздоганяють репліки диванних експертів про «кому ті концерти потрібні?» до закарбованих у пам’яті слів армійців: «Ви найкраще, що тут у нас було», «Після вашого концерту хлопці рватимуть ворогів на шмаття», «Дякую! На якийсь час я забув, де я…»
ГО «Творча сотня «Рух до перемоги» офіційно зареєстрована в жовтні 2015 року. Основна мета – культурно-мистецька діяльність, спрямована на моральну та психологічну підтримку захисників. Місія, яку ми виконуємо, чимось подібна до сеансу психотерапії, проповіді священника чи розмови за чашкою (чаркою) із близьким другом/подругою: торкнутися заборонених, запечених війною тем, вийняти їх на-гора, емоційно пропрацювати, щоб звільнитися від тягаря, а потім – наснажитися світлом, сміхом, лірикою, вірою у перемогу, в людей, у життя. Усе це – за допомогою пісень, поезії, слів подяки.
До складу колективу входять люди різних професій, різного віку. Це ‒ професійні співаки, музиканти, освітяни, науковці, бібліотекарі, військові. Свою діяльність упроваджуємо за тісної взаємодії з Головним управлінням морально-психологічного забезпечення ЗСУ. Без будь-якої фінансової підтримки з боку держави.
– Чи є різниця між волонтерською діяльністю на початку цього Вашого шляху у 2014 р. і тепер ‒ у 2024 р.?
Це – як порівнювати армію зразка 2014-го і 2024-го років. Різниця – Космос! Зараз Україні допомагає увесь світ, гуманітарні вантажі надходять промисловими партіями. А коли ми розпочинали, то не було ні знань, ні контактів, ні таких можливостей. Просто була потреба. У всьому.
Ми збирали гроші під час мистецьких акцій, потім передавали ті гроші іншим людям, які майже контрабандою привозили з-за кордону бронежилети для військових. Почали плести маскувальні сітки – цей процес триває досі. Тепер своєрідним підрозділом нашої організації є волонтерський актив Огіївського старостинського округу Старокостянтинівської територіальної громади. Від березня 2022 року зграйки тамтешніх жінок тричі на тиждень збираються, щоб плести маскувальні сітки. У холод, у спеку, залишаючи городи, худобу, домашні клопоти – приходять, як на роботу. Ще й примудряються скидатися грішми, щоб купувати основу для сіток. Зате їхні вироби високо оцінили на фронті – підрозділи готові почекати, аби їм надіслали маскувальні полотнища саме Огіївського виробництва – бо випробувані!
Сільські люди, попри невеликі статки, щоразу долучаються до допомоги – є такі небайдужі активи в Самчиках, Волиці-Керекешиній, Пеньках, Миролюбненській сільській тергромаді. Чи інша когорта жінок зі Старокостянтинова, які сотнями пар в’яжуть теплі шкарпетки для військових. Про таких людей варто говорити й саме їх потрібно показувати в телемарафонах!
За роки діяльності до нашої волонтерської спільноти долучалося чимало людей. З кимось рухаємося пліч-о-пліч від самого початку, хтось із різних причин відійшов убік, хтось доєднався відносно недавно. Станом на тепер сформувався творчий кістяк зі співаків, музикантів, людей мистецтва, які разом зі мною регулярно беруться до втілення волонтерських заходів: Олександр Петрук, Павло Михальчишин, Сергій Скоп, Олег Круторогий, Тетяна Повар, Алла й Олександр Коропові, Марія Голюк, Юрій Старчевод, Наталія Фурман, Валентина Клепач, Андріана Коноваленко, Майя Онищук, Валентина Черноус, Олена Цісарук, Яна Гарманюк, Ольга Безносюк, Сергій Грищук, Оксана Якимчук, Руслан, Анна й Владислав Гжегожевські, Євген Блискун, Сергій Корня. Також мої батьки – Петро Онуфрійович і Ніна Василівна Радушинські.
А ще серед волонтерів Сотні – настоятель храму Святого Андрія Первозванного ПЦУ архімандрит Єрмоген. Він не лише підтримує фінансово діяльність нашої (і не тільки нашої) волонтерської спільноти, а й оберігає своєю молитвою. Щоразу, коли ми вирушаємо в далеку дорогу до армійців, панотець приходить до місця, де вантажимося звукопідсилювальною апаратурою, маскувальними сітками, гостинцями для бійців, передачами від рідних, власними речами, завжди усміхнений і натхненний, якою пізньою вночі чи ранньою не була б година, за всякої погоди, після ракетних атак… А потім просто в автобусі читає молитву, окроплює святою водою, благословляє на ту справу, яку робимо. І тоді автобус стає Храмом. Тоді все, що ми чинимо далі, набуває зовсім іншого сенсу, бо твориться за підтримки Всевишнього.
– Перебуваючи по 4-5 днів там, де війна, як Вам, людині цілком цивільній, вдавалося прилаштовуватися до побуту військових? Зрештою, у Вас артистичний колектив, і підготовка до концерту передбачає не лише технічні умови, а й певний «райдер» ‒ умови, яких потребують артисти?..
Здебільшого наші «гримерки» – це салон автобуса, яким приїхали. За можливості (якщо концерт у клубі чи іншому відповідному приміщенні), виділяють кімнатку, щоб перевдягнутися. Авжеж, без якихось особливих вигод. А ще «гримерка» – це кімната бійців: з бронежилетами, касками на стінах, військовим взуттям та рюкзаками під ліжками і різноманітною зброєю, з дитячими малюнками на стінах – їх безліч, з прапорами. Часто в таких кімнатах чи наметах нас поселяли на нічліг – хлопці поступаються своїм місцем чи йдуть у наряд. Взагалі виразною особливістю українських захисників є прагнення створити затишок скрізь, де вони перебувають. От наскільки це можливо в умовах війни! А ще – оточити максимальною увагою і комфортом нас, волонтерів. Не було такої зустрічі, щоб нам не запропонували кави-чаю і не намагалися нагодувати. При чому нагодувати – то обов’язковий складник: відмовитеся – образимося. І готують в армії, до слова, завжди смачно. Певно, ніколи не забуду полуницю, якою нас пригощали, буквально, посеред лісу, чи невеличкий слоїк варення з пелюсток троянд – посеред лютневої холоднечі на Приазов’ї.
– Старкон ‒ Старокостянтинів, місто, де Ви мешкаєте, і місто, що нині постійно потерпає від ворожих атак з повітря, бо там розташований військовий аеродром. Чи не подумували про евакуацію?..
О, так, про мій маленький Старокостянтинів тепер знає вся Україна. Уже стали мемами повідомлення в телеграм-каналах на кшталт: «Чекаємо, поки Старкон відіб’ється і лягаємо спати», чи «Зафіксовано пуск «шахедів», напрямок поки невідомий, але Старокостянтинову приготуватися». Попри територіальну віддаленість від лінії фронту, ми – як на передовій. Чи страшно? Так. Чи настільки великий страх, щоб евакуюватися? Ні. Ми з родиною не виїжджали з міста ні на день, навіть на початку повномасштабної війни.
Тоді мене врятувала журналістська робота – мала оперативно подавати інформацію, відшліфовуючи її у потоці фейків, якими у перші дні великої війни захлинувся інфопростір. Саме отаким був наш із колегами з міського радіо «блок-пост». І ще волонтерство. Здебільшого у плані комунікації. Телефон від дзвінків розряджався по кілька разів на день. Про звичне творче волонтерство довелося забути і займатися, буквально, питанням хліба насущного. Для прикладу, ситуація тих днів: телефонує місцевий ресторатор, який взявся закривати питання з харчуванням військових, кількість яких стрімко зросла і попервах критично не вистачало забезпечення. Просить домовитися з птахофабрикою, щоб взяти (купити) у них курей. Знайшла контакти. Домовилася. І про курей, і про яйця. Власник, дізнавшись, що для військових, ніякої оплати не попросив. Мій тато своїм стареньким «ланосом» поїхав на птахофабрику, завантажив, скільки влізло ящиків у салон автівки і в багажник, завіз у село жінкам, аби обскубали і почистили тих курей. Ресторатор телефонує подякувати за співпрацю і жартома кидає: «Тепер шукай коня!». А після нього телефонують ще з одного села – господарі хочуть віддати з хліва корову на харчування захисникам. Уявіть реакцію ресторатора після моїх слів: «Петровичу, коня не знайшла, зате є корова!» Сміялися!
– Ви ‒ людина, що послуговується кріслом колісним. Однак, коли я читаю Ваші твори чи відвідую Ваші заходи, а також чую на концертах слова майора Олександра Петрука: «Керівниця і натхненниця нашого колективу, людина, від якої можна заряджати будь-які батарейки та акумулятори, але вона сама мріє «зарядити» по москві – пані сотник Оксана Радушинська», ‒ то я бачу зовсім іншу жінку. Як Ви даєте собі раду в такій ситуації?
– Давати раду не просто, як і кожній людині з інвалідністю в нашій країні. Попри всі задекларовані на рівні держави зміни, рух до безбар’єрності відбувається занадто повільно, а часто ще й виключно для галочки, бо з-під примусу. Від банальних високих бордюрів обабіч тротуарів, сходів, пандусів, що більше згодяться для занять паркуром, до непристосованого громадського транспорту для людей, зокрема у кріслах колісних, та укриттів, де не враховані потреби тих, хто має складну інвалідність.
Моїми руками, ногами, можливістю пересуватися, їздити й бути активною у соціальному та волонтерському житті є мої батьки. Попри вже немолодий вік (татові Петру Онуфрійовичу – 71, мамі Ніні Василівні – 65 років) і букети набутих хвороб, вони підтримують мою активну діяльність, супроводжують у поїздках ще з 2015 року в АТО і дотепер – куди прямує наша Творча сотня. А ще – колеги по волонтерському колективу: сходи, автобус, якісь перешкоди долаються завдяки надійним рукам близьких по духу побратимів і посестер. І що морально дуже важливо для мене – це робиться не як велика послуга, а – за замовчуванням. Саме такою має стати опція допомоги усім людям з інвалідністю (а таких в Україні, на жаль, більшає щодня через повномасштабну війну) – за замовчуванням, унормальненою. Не жаліти, а подякувати й сприймати нормально. Особливо, якщо йдеться про армійців, які зазнали травмувань на війні.
З певною регулярністю ми їздимо з концертами в реабілітаційний центр, де пацієнти відновлюються після важких поранень. Хлопці – без кінцівок, із залізними конструкціями в руках і ногах, купою іншого медичного приладдя, яке забезпечує функціонування організму, з нейротравмами – не охоче залишають свої кімнати задля якихось там пісень. Але, дізнавшись, що керівниця колективу, як і більшість із них – у кріслі колісному – змінюють своє ставлення. Бо розуміють, що ні я, ні ті, хто приїхали зі мною, не жалітимемо їх, не будемо роздивлятися каліцтва чи якось некоректно реагувати. Мені дуже хочеться, щоб такому ставленню навчилися всі мешканці нашої країни. Бо, більше ніж побутові моменти, людей, що зазнали інвалідності внаслідок війни, лякає реакція суспільства. Тільки вдуматися: вони не боялися ворогів на фронті, але бояться нас із вами, бо ж інвалідність може стати причиною для емоційного удару у найнесподіваніший момент.
Нещодавній випадок: після творчої зустрічі з учнями підбігає до мене у шкільному коридорі хлопченя (1‒2 клас), заходиться сміхом і з дитячою безпосередністю зізнається, що вперше бачить «людину в колясці». Я теж розсміялася і запропонувала йому доторкнутися, аби пересвідчитися, чи я справжня. Хоча насправді було зовсім не смішно…
Щоб змінити ситуацію, працювати у цьому напрямку потрібно щільно та системно, починаючи з дитячого садка і – до клубів за інтересами для пенсіонерів. Бо, як не прикро, наше суспільство досі не є цілком толерантним до людей, які мають певні порушення умовної норми.
– Оксано, Ви ‒ дуже творча натура. У яких іпостасях почуваєтеся найбільш комфортно: поетеса, прозаїкиня, сценаристка, журналістка, радіоведуча, бібліотекарка, ведуча мистецьких заходів?..
Оксана Радушинська завжди рухається вперед і надихає своїм прикладом однодумців на добрі справи заради захисників України
Організаторка волонтерських поїздок до військових, сценаристка і ведуча концертів для армійців! Наразі ці іпостасі, як на мене, найбільш актуальні.
Моя журналістська діяльність і робота радіоведучою – це складники життя, бо ж займаюся професійною діяльністю вже понад 20 років. Від минулого року стала бібліотекаркою Хмельницької обласної бібліотеки для дітей ім. Т. Г. Шевченка і тепер маю приємність працювати як колега з колективом, із яким у попередні роки створили не один творчий захід і мистецький проєкт.
А ось література, на жаль, відкладена на потім. Не вдається абстрагуватися і почати отак легко творити, як було це раніше. Якийсь своєрідний творчий ПТСР, спровокований війною. Спілкуючись із деякими колегами-письменниками, які зараз на війні, знаю, що не мене одну накрили схожі відчуття внутрішнього заціпеніння і неможливості творити на повну силу.
– Ви – авторка 30 книг, збірок поезії і прозових творів, книжок для дітей. Як складається доля Ваших книг?
– Вірші живуть своїм життям – їх декламують, пишуть на них пісні. Окремі прозові твори стають виставами – від шкільної сцени до театральних сцен. Низка творів потрапила до шкільних програм НУШ, і це – така письменницька приємність, яка не може не тішити. Відтепер школярі у різних класах вивчають мої вірші і кілька казок. Рекордсменом стала книга «Щоденник Славка Хоробрика», видана 2012 року – на її основі розроблено найбільше уроків і молодші школярі дуже добре знають цього персонажа. А найпершим твором, який МОНУ спочатку рекомендувало для позакласного читання, а тепер – включило до шкільної програми, стала підліткова повість «Метелики в крижаних панцирах». У книжці йдеться про дівчинку, яка осиротіла та набула інвалідність унаслідок ДТП. На прикладі її стосунків із дядьком і тіткою, братом, однолітками, вчителями сучасні семикласники познайомляться з особливими умовами буття у світі дитини з інвалідністю, зможуть навчитися толерантності у спілкуванні з «іншими». Зараз готується перевидання книги у видавництві «Знання».
– Як людина, що живе творчим і духовно насиченим життям, на яких проблемах нинішнього українського суспільства Ви б акцентували увагу?
– Проблеми завжди були й будуть, а війна лише загострила їх. Я б акцентувала увагу саме на дитячій літературі, на тому, що її має бути багато – якісної, сучасної, доступної за ціною, українсько-європейсько орієнтованої. Ми бачимо, із якою агресією рашисти нищать українські книги на окупованих територіях, як, депортуючи українських дітей, асимілюють їх у власне культурне і ментальне середовище, як зомбують власних дітей, починаючи з дошкільного віку. Саме у несвідомому віці, коли у дитини ще не сформований світогляд та стійке психоемоційне сприймання, коли мозок пластичний і сприйнятливий до насаджування, найлегше виростити відданого «патріота» «вєлікай страни».
Переконана, що якісні українськомовні книжки мають стати основою національної безпеки України. Їх має бути багато, на будь-який смак, вік і гаманець. Тільки перенаситивши український книжковий ринок українськомовною літературою, ми зможемо повноцінно вести боротьбу за мізки і душі дітей.
– А як завзятій українці/патріотці/волонтерці, що Вам хотілося б сказати українцям на 10-му році війни?
– Українцям варто збагнути просту і вже не раз озвучену істину: або ви в ЗСУ, або ви – для ЗСУ. Ніби усі свідомі того, що ця війна і ця країна – наша. Але досі бачимо, що одні допомагають з останніх сил, а інші перечікують, хтось на постійній основі віддає частину своїх (здебільшого невеликих) прибутків, а хтось – безсоромно краде на війні чи відгороджується примітивним: «А що мені ця країна дала?»… Не буде у нас іншого часу, щоб вибороти собі життя і свободу. І країни іншої нашої не буде. Потрібно воювати за свою!
– А як людині, як жінці про що мріється?
– Окрім цілковитого знищення московії і стандартного набору людських/письменницьких/жіночих щасть? Познайомитися з Генералом Залужним, щоб подякувати йому за Україну! Маємо ми з колегами по Творчій сотні «Рух до перемоги» таку мрію. І я переконана, що вона обов’язково збудеться!
Розмовляла Ніна Головченко
