Назар ЛЕВШИН
26 липня 2023 року, захищаючи незалежність та територіальну цілісність України, загинув сержант Назар Левшин, який мешкав у передмісті столиці. Свій останній бій зустрів в районі населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області.
Військовий народився 20 травня 1999 року в селі Гороховатка Борівського району Харківської області. Навчався в Гороховатській загальноосвітній школі, а потім закінчив Купʼянський автотранспортний коледж за спеціальністю “Ремонт та обслуговування автомобілів і двигунів”.
Після навчання добровільно пішов на строкову службу, а згодом за власним бажанням підписав контракт. Вже під час служби познайомився з майбутньою дружиною.
Назар ЛЕВШИН
Аліна Левшина вдовою стала в дев’ятнадцять. Аліна і Назар одружилися в жовтні 2021 року. Тоді їй було 18 років, йому – 21. Познайомилися вони у соцмережах. Аліна в цей час навчалася на четвертому курсі Куп’янського медичного коледжу, Назар в ЗСУ вже мав посаду командира кулеметного взводу. Не закохатися у Назара Левшина було неможливо. На мій погляд, він був «продвинутим» юнаком-красенем. Стати військовим – це його мрія дитинства. І не просто військовим, а суперсучасним. У Німеччині він закінчив курси управління переносним зенітно-ракетним комплексом, призначення якого – ураження танків, вертольотів і літаків противника. Завдяки своїй наполегливості Назар незабаром став інструктором з військової справи і вже сам навчав молодих військових на українських полігонах.
Впевнений оптиміст в пошуках власної формули щастя і щастя для країни – так про чоловіка розповідає Аліна. Від своїх батьків шлюб вона приховувала не через те, що боялася «наганяю» за самостійно прийняте рішення, а через те, що Назар був кадровим військовим ЗСУ. Після одруження у Куп’янську в жовтні 2020 року, дівчина опинилася між двох світів: батьки Назара, які мешкали на Харківщині, радо зустріли молоду невістку, а ось її батьки, які мешкали у Сватовому Луганської області, у місті, що стало пограниччям між Україною і так званою «ЛНР», говорити про одруження з військовим означало підписати собі і батькам смертний вирок.
Аліна розповідає: «Батьківський будинок стояв на роздоріжжі Старобельськ-Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ. Місце розташування нашого помешкання було сумнозвісне ще з 2014 року – поруч знаходився склад з боєприпасами, які вибухнули, ще й поруч залізничне полотно. Родичі мого батька жили в центрі Сватового, там було безпечніше, тому мама з молодшою сестрою перебралися до них. Я спробувала також доєднатися до рідні, та де там! Наші родичі – це люди, м’яко кажучи, без базового інтелекту, брали на себе сміливість впевнено пропагувати те, що України ніколи не було, що путін – президент світу. Навіть, хлопчина 12 років, який школу відвідував не регулярно, більше час від часу, вигукував, що росія і її президент – це і є майбутнє всієї України. Я вже не говорю про якусь логіку і змістовність інших розмов. Я покинула маму і сестру, зібравшись швидко, бо відчувала, що стримувати себе більше не зможу. Мама не заперечувала – вона зрозуміла поспішність мого від’їзду. Я повернулася до Куп’янська. Тут була інша, зрозуміла для мене атмосфера. Розповідати про те, що у Куп’янську були лише патріоти, я не можу, але тут були однодумці, в колі яких можна сміливо висловлювати свої думки, були й ті, серед яких не можна було висловлюватися вільно.
У лютому 2022 року і цей мій світ розколовся навпіл. Я жила у гуртожитку медичного коледжу. Вранці 24 лютого прокинулася від нехарактерного для маленького міста шуму-гаму. Місто було окуповане російськими військами. У гуртожитку з’явилися класні керівники, які пропонували швидко всім студентам збиратися і йти разом з ними по домівках викладачів. Нас «розібрали» по 5-6 осіб. Я і ще п’ять студенток відправилися додому до нашого класного керівника Костянтина Володимировича, він викладав у нас анатомію і офтальмологію. Його родина вже облаштувалася у погребі – їх було шестеро і нас стільки ж, з собакою – вівчаркою нас було тринадцять у маленькому погребі власного помешкання нашого класного керівника. Про нього хочу і мушу сказати наступне: учасник АТО, лікар, людина досвідчена і добра. Він передбачував вторгнення, про це він говорив не нам, а у колі своїх друзів.Чому він не виїхав з міста, я не знаю. Ще мені стало відомо, що рідний брат мого класного керівника обіймав високу військову посаду у Харкові.
Знаю тільки, що до приходу окупантів підготувався, спаливши всі фото з військової служби, його матір закопала в городі всі його речі, що свідчили про участь в Антитерористичній операції. Він був впевнений, що до розправи справа не дійде – він же лікар.
Ще він мені наказував у жодному разі не розповідати і не згадувати ім’я Назара навіть у колі однодумців – віри не було нікому. У погребі ми пересиджували два тижні. Було враження, що тут сидіти треба було, поки росіяни не скинуть і не вистріляють все, що привезли з собою: бомби з літаків, кулеметні черги з вертольотів, міномети, танкові снаряди, я вже не згадую автоматні черги.
Короткі перерви між атаками ми використовували, щоб приготувати якусь їжу, збігати до туалету, вмитися і знову в погріб. Через два тижні все стихло. Виникла пауза і мої однокурсниці змогли виїхати з міста, їх забрали батьки. Виїхали й батьки Костянтина Володимировича. Мені їхати було нікуди. Я лишилася у Куп’янську. Намагалася зайняти себе господарськими справами, готувала їжу, доглядала собаку. Я весь час була одна. Класний керівник навідувався рідко, у нього була квартира у місті, він, в основному, жив там.
Прийшла весна, потім літо 2022 року. Я поралася на городі, на врожай була велика надія, з городу ми харчувалися, базар був, але ціни на ньому були кусючими. З’явилися місцеві комерсанти, які міняли гривні на рублі з великими відсотками. Наприклад, я переводила йому на карту 1000 гривень, а готівки отримувала 750 гривень, ну а потім вже можна було обмінювати на рублі. В магазинах продукти можна було купити і за гривні, і за рублі.
Я намагалася в місто не виходити, тільки при гострій потребі. Костянтин Володимирович виходив частіше: він то з’являвся, то знову зникав.
Одного разу у металеві ворота домівки постукали, дуже гучно постукали. Я відчинила: переді мною стояли кремезні чоловіки в чорному без розпізнавальних знаків, з автоматами. Вдалося упізнати одного з них. Це був наш спільний з Назаром знайомий, який до вторгнення окупантів працював в українській поліції, тепер він працював в поліції росії. Вважаю, щоб вислужитися перед новою владою, він і привів поліцію до дому мого класного керівника і до мене. Криво посміхався, мовляв: «Що поробиш, нова влада…». Обшукали будинок, подвір’я. Нічого не знайшли. Добре, що я була вдома одна. Пішли.
Ближче до вересня треба було вирішувати – чи продовжувати навчання в коледжі? А Костянтину Володимировича – чи продовжити викладацьку роботу? Директорка коледжу «прийняла» нову владу, обвішавши прапорами росії і, так званих, «ДНР», «ЛНР» корпуси коледжу. До речі, набір студентів на 2022-2023 навчальний рік був повністю закритим. Більшість студентів були пофігістами – яка там влада, якою мовою розмовляти – вони цим не переймалися.
Інколи телефонувала моя дванадцятирічна сестра зі Сватового – просила забрати до себе, бо в родині родичів життя було нестерпним. З сестрою ми не бачились вже два роки.
З Назаром ми переписувалися в телефоні без імен, без назви місць перебування, обмінювалися короткими фразами, щоб знати, що він живий і я жива. Місто, в якому я провела свою юність, яке пов’язане з Назаром і нашим коханням ставало чужим, навіть зловіщим. Стрижень, на якому тримався мій дух, перетворювався на м’яку пружину. З’явилися думки про переїзд до Сватового – там же мама, сестра… Та мама заборонила мені їхати до них, сказала, що тут небезпечно.
Важкий вибір стояв і перед Костянтином Володимировичем: не виходити на роботу – значить стати ворогом російській владі, на нього донесуть і заарештують, виїхати з міста – неможливо. Педагог і я тягли час…
На початку вересня вирішили навідати квартиру в місті. Біля парадного сиділа бабуся, повідомила, що в під’їзд зайшло аж семеро військових: «Мабуть, до вас», – прошепотіла вона. Ми почекали біля години. Нічого не відбувалося, і ми вирішили піднятися до квартири. Але вони були більш терплячими, ніж ми – вони, дійсно, прийшли за нами. Штовханина, біль, грубі чоловічі руки, обшук. Поступила команда взяти з собою гроші, коштовності, очі не підіймати, на них не дивитися, наручники, авто. Привезли до відділку Куп’янської поліції. Нас розділили. Я лишилася у металевій клітці без даху, місце це називали «дворик», одягнена я була у футболку і джинси. Звечора почалася перша осіння злива. Ніхто до мене не приходив. Цокаючи зубами, вирішила: «Я все одно звідси виберусь!»
Нарешті ранок. До «дворика» зайшли двоє, скрутили руки за спиною, на голову натягнули смердючу чорну шапку, штовхаючи, вели коридором. Зрозуміла, що я в кімнаті, чую російську мову: «Ну, рассказывай». Слідчий на позивний «Кот» (так він відрекомендувався) запитував навіщо я сфотографувала і тримала в себе в телефоні банер, що висів у центрі міста: «Мы с Россией один народ», потім допитувався з ким я переписувалася, хто цей юнак і де він зараз? Він мав на увазі нашу переписку з Назаром. Там ми зізнавалися з ним у коханні один одному.
Після допиту відвели до камери, де було вісім жінок, одна вагітна. У вересні темніло рано, разом з сутінками вимикали світло в камерах. Розмовляти заборонялося. Та все ж мені встигли провести інструктаж: коли вночі зайде до камери конвой, треба швидко встати, повернутися обличчям до стіни, не дивитися на тих, хто зайшов, руки на стіну, ноги на ширину плечей. Все це мені пригодилося, бо вже в першу ніч конвой навідався до камери, серед них була жінка з Луганська, вона страшенно лаялася і била нас всіх битою, мені діставалося найбільше. Вона переходила на страшенний крик, промовляючи:
«Якби не такі, як ви, як ти, молода с…ка, ми б уже давно були в Маріуполі, Харкові, в Києві. Це ви заважаєте нам!»
Удари приходилися по ногах, спині, очікувала удару по голові… не послідувало. Била спочатку вона, потім гумовими палицями били чоловіки. Так відбувалося хвилин 15, потім вони виходили, гучно грюкнувши дверима. Жінки мовчали, ніхто не плакав, я хвилювалася за вагітну жінку, але її не чіпали. Наступного ранку її відпустили, ми з полегшенням зітхнули. Вранці мене знову викликали на допит: смердюча шапка, штурханці, той же голос слідчого на позивний «Кот», тільки цього разу багато лайки і звинувачення мене в тому, що саме я передала координати ЗСУ, коли у Куп’янську проходила ротація окупантів. Я знала, що в’їзд і виїзд росіян відбувається біля приміщення таможні, і знала, що перед самим моїм арештом туди «прилетіло», багато росіян загинуло. Я для їхніх слідчих стала громовідводом, вони мстилися нашим ЗСУ через мене: шапка, стіна, два електропроводи на нирки і страшенний крик: «Пой гимн Украини!» Я розповідала гімн, як вірш. Знову окрик: «Громче!» Я намагалася на півтону голосніше, але два електропроводи вже висіли у мене на шиї, я втрачала свідомість… Мене тягли до камери, кидали на підлогу. Потім чекали візиту луганчанки з битою. Так було п’ять днів поспіль.
Одного разу, коли мене штурханами повертали в камеру, я побачила в одному з кабінетів мера міста Куп’янська, на мене забули одягти смердючу шапку, мер щось жваво обговорював з окупантами. Вже потім мої припущення підтвердилися. Голова Харківської ОВА Олег Синєгубов в інтерв’ю для РБК-Україна, опублікованому 15 квітня 2022 року, сказав: «Є зрадники, відносно яких ведуться кримінальні провадження і які з першого дня почали співпрацювати з Росією. Якщо говорити про Куп’янськ, очільник цього міста був першим зрадником. Його повідомили про підозру. І, за нашою інформацією, він уже зі своєю сім’єю виїхав на територію РФ».
Про Костянтина Володимировича я нічого не знала, тільки могла здогадуватися і страшенно боялася почути сумну звістку. І раптом… На одному з допитів на мене шапку не одягли і до кабінету «Кота» занесли мого вчителя – це вже була напівжива людина… Живого місця на ньому не було. Допитували мене, потім при мені взялися добивати його. Звірствували служаки так званої «ЛНР», говорили, що їм гроші за службу не платили, вони мали їх заробляти у нової влади, от вони й «заробляли». Росіяни ж поводилися зверхньо – демонстрували гидливість, кривилися.
В голові паморочилося, я не розуміла, що від мене вимагали, які папери я мала підписати, я бачила тільки знівечене тіло мого класного керівника.
На шостий день перебування тут забули вимкнути світло, світло в камері було. Ми почали здогадуватися, що щось змінюється, щось має статися. Пролунали вибухи, але далеко від нас. Стихли кроки, гамір у в’язниці стих. Ми з жінками причаїлися. Десь близько 19:00 нашу камеру відімкнули, на порозі стояли два чоловіки, одягнені в цивільне, серед тих, хто увійшов до камери, я впізнала друга Костянтина Володимировича. Де він сам ніхто не знав. Сказали: «Виходьте». Це були чоловіки, які розібрали цеглу у пошкодженому вікні, знайшли залишені росіянами ключі від камер і всіх ув’язнених випустили. Росіян у місті не було, вони покинули Куп’янськ. Дії були несвідомі, пролунало: «Давайте спалимо все, що тут є, папери перш за все, бо через папери нас знову знайдуть. А де росіяни? – хтось запитав». Ніхто не розумів, куди вони поділися, приміщення порожнє. Я кинулася шукати Костянтина Володимировича, знайшла, він був прикутий кайданками до батареї в самому кінці довгого коридору. Я кинулася шукати щось залізне, щоб зірвати ті кляті кайданки, нічого… Приміщення горіло, горіли папери. Мене хтось виштовхав на вулицю, схопив за руку, ми бігли, знайшли густі кущі, заховалися за ними і тільки тоді я розгледіла друга мого вчителя. Він був вірмен, вся родина його мешкала у Куп’янську. Дякую доземно батькам цього чоловіка – саме вони приводили мене до тями, повертали до життя. Я нічого не могла ні думати, ні рухатися. Чоловіки навідували лікарню декілька разів на день, в цей же день ми дізналися, що Костянтин Володимирович живий і він в міській лікарні. Я, звичайно, подалась туди. Він був ще живий, фіолетово-жовто-синій, але живий… Йому надавали допомогу всі медики лікарні. Сталося так, що Куп’янськ розділився по течії річки Оскіл: з одного боку – це центр міста, вже був звільнений українськими військами, інший берег річки був окупований ворогом. Більшість лікарів проживали на окупованій частині міста, потрапити додому вони не могли, тільки страшенно хвилювалися за свої родини. Тому лікарі всі були на місці, приймали мешканців, які йшли і йшли. Я бачила жінку, яка прийшла сама до лікарні з розтрощеним черепом, звисаючою нижньою щелепою… і вона розмовляла.
Надвечір почався обстріл – вікна вилітали, двері виривало, світла пропало. Я не покидала вчителя, він почав задихатися, зрозуміла, що потрібна вентиляція легень. Та де ж взяти генератор, як і хто його підключить? Костянтин Володимирович помер…
10 вересня 2022 року ЗСУ увійшли до міста, здійснюючи контрнаступ на Харків. Я діяла, ніби уві сні. У вірменській родині трішечки відійшла, що буде далі – ніхто не знав. Всі намагалися покинути місто. Я також вирішила виїхати. Вийшла просто на дорогу, повз проїжджало авто, водій запитав:
– Ви хочете виїхати?
– Так, – відповіла. Він довіз мене до пропускного пункту в Чугуєві, там вже ходив транспорт до Харкова, з Харкова поїхала до Києва, з Києва до Ірпеня, де Назар винаймав квартиру.
Назар Левшин з дружиною Аліною в Ірпені
Нарешті я почула його голос в телефоні, нарешті я могла з ним вільно розмовляти. Я плакала і сміялася одночасно.
Після довгого розлучення він приїхав до мене з букетом білих хризантем – мої улюблені квіти. Ця сцена в нашому подружньому житті лишається для мене найщемливішою. Ірпінь став містом нашого короткого небаченого щастя! Разом ми були майже рік з урахуванням його відряджень на полігони, на навчання, на війну.
Тут, в Ірпені я шукала свою справу, навчалася.
26 липня 2023 року знову удар, руйнівний, болючий, нестерпний – Назара не стало… Він загинув у селі Діброва Луганської області. Мій коханий похований в Ірпені на Алеї Пам’яті Захисників України. З цього міста я не поїду вже нікуди, бо ми тут з ним разом, нарешті. Де мій Назар – там маю бути і я. Місто Куп’янськ буду оминати десятою дорогою, як, мабуть, і Сватове».
Матеріал підготувала Тамара ФЕДОРЕНКО
