Чому в Києві немає Вашингтонського проспекту? Чи хоча б вулиці?
Хіба американці не заслужили нашої поваги? Адже вони першими більш-менш виразно відреагували на ті неподобства, які Путін творить на нашій землі. І зізнаємося собі щиро: хіба не з нашими заокеанськими друзями пов’язуємо ми надії на мирне і демократичне майбутнє?
Так чому ж у нас досі немає вулиці, площі або проспекту, названих на честь Вашингтона?
Комусь така пропозиція сподобається. Вашингтонська площа в Києві – якось смішно звучить.
А Ленінградська – хіба не смішно? Ленінграда давно немає (у самій Росії), а в Україні площа – є. Топонімічний нонсенс.
Чому в Києві немає Вашингтонського проспекту? Чи хоча б вулиці?
Хіба американці не заслужили нашої поваги? Адже вони першими більш-менш виразно відреагували на ті неподобства, які Путін творить на нашій землі. І зізнаємося собі щиро: хіба не з нашими заокеанськими друзями пов’язуємо ми надії на мирне і демократичне майбутнє?
Так чому ж у нас досі немає вулиці, площі або проспекту, названих на честь Вашингтона?
Комусь така пропозиція сподобається. Вашингтонська площа в Києві – якось смішно звучить.
А Ленінградська – хіба не смішно? Ленінграда давно немає (у самій Росії), а в Україні площа – є. Топонімічний нонсенс.
А хіба не смішно, що у нас окрім Московського моста є ще Московський проспект, Московська площа і вулиця Московська? Хоча, який тут сміх… Чи не гидко чути ці назви при оголошенні зупинок в тролейбусі? Москва нас вбиває, а ми її шануємо в назвах нашого міста, яке народило Майдан. Хіба не парадокс?
Чи назва вулиці: «Новоросійська» в Києві… Зрозуміло, що це на честь міста, біля берегів якого колись мало не потонув генсек Брежнєв. Але якось тремтіння проймає.
Недалеко від місця, де живе один із авторів цих рядків, – уздовж лісу тягнеться вулиця Ростовська. Як жити на ній, знаючи, що в Ростові збираються банди найманців для війни на Донбасі? Трохи далі – Саратовська, Ставропольська, Кустанайська. А є ще Якутська, Казанська, Кронштадтська, Мурманська, Муромська, Курська, і навіть Майкопська. Це в Києві. А в Дніпропетровську або Запоріжжі – так там на карті повний парад усіх обласних центрів Російської Федерації, включаючи національні автономні округи…
Читач, зрозумій, не йдеться просто про перейменування тих чи інших вулиць. Для цього у нас існує Міністерство культури, відповідні комісії в містах. Тут – інше: топонімія міста – це дзеркало його душі, суми світоглядів його жителів, їх цивілізаційного вибору. Те, що нав’язану свого часу імперією топонімію сприймаємо як свою, означає лише одне: ми і понині не видерлися з бездонного котловану «Руського міру».
Але найобразливіше, що ми досі не сприймаємо як свою цивілізацію, яку називають Західною. Почуваємо себе незатишно у світовому контексті. Як дитина, що намагається зробити перший крок, і в страху чіпляється за батьківську штанину.
Що в наших містах є від світу? Американські і німецькі авто, голлівудські фільми, макдональдс? Вулиці Кіото і Тампере, площа Сантъяго де Чилі в Києві – пойменовані на честь міст-побратимів ще радянського часу?
Фото: static.panoramio.com
Але за два з лишком десятиліття, прожитих нами на шляху в Європу, ми не додумалися назвати один із бульварів Лондонським. А хоч одну з площ – Берлінською. Чи хоч би вулицю.
Вулиця Максима Берлінського – є, а Берлінської немає!
Не знайшли ми на карті столиці вулиці Варшавської (у Львові є, а в Києві – ні). Соромно – адже поляки сьогодні чи не найсамовідданіші наші захисники в Європі. І вулиці Польської теж не знайшли. Є Краснопільська, і колись, в 60-і роки вважалося, що її назвали на честь деяких «червоних» поляків, на противагу «білополякам» Пілсудського. Виявилось, це від слова «червоне поле».
Є вулиця Вільнюська, але десь на околиці Києва, і вказана на ній лише одна адреса: будинок № 33. Є поганенько впорядкований Литовський провулок. Був колись Брест-Литовський проспект, але 1985-го його перейменували на проспект Перемоги. Може, настав час повернути, як було? Або зберегти другу частину назви – “Литовський”? І не лише з подяки до литовського народу за підтримку у війні з Путіним. Не треба забувати: у нас довга спільна історія, і Київ 250 років жив у правовому полі Литовського стат ту.
Поки що як Брест-Литовський, якщо вірити картам, світиться лише провулочок поблизу Київського зоопарку. Там, до речі, і Тбіліський провулок – єдине, схоже, нагадування про столицю Грузії у топонімії Києва.
За всіх поки що має відповідати Європейська площа.
Ми чогось боїмося? Думаємо, що нас неправильно зрозуміють? Чи чекаємо, що Майдан перебіситься, і все повернеться на вихідну позицію?
Хтось з великих філософів сказав, що історія – це політика з обличчям, оберненим в минуле. Це стосується і топонімії як частини історії. Географія завжди була одним із засобів ідеологічного впливу. Недарма, перше, що робили окупанти, прийшовши на завойовані землі, це змінювали топонімію. Щоб знищити ті віхи, на які спирається людина, визначаючи кордони своєї батьківщини, її місце в світі і своє місце в ній. У Російській імперії спотворенням топонімії боролися то з пантюркізмом, то з ка толицизмом, то з націоналізмом.
Варто було змінити татарські в Криму та українські у північному почорномор‘ї назви на російські, і вже можна говорити про “Кримнаш”, про “Новоросію”. Доки наша топонімія зав’язана на Росію, у Путіна є привід говорити, що ми частина того самого “Русского мира”.
Адже, якщо подивитися на все з історичної висоти, коли зникає так звана “аберація близькості”, то неминуче розумієш: ниі та сама Великобританія нам набагато ближча, ніж здається. І Німеччина, і Польща. Не кажучи вже про Литву, яка майже рідна. І навіть Америка.
Пам’ятаєте рядки Тараса Шевченка: “…Ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом”? Здавалося б, де Шевченко і де Вашингтон? І це 19 століття, і немає авіації, немає інтернету. Але поет, з якого радянська пропаганда ліпила образ сільського акина, не лише знає про ідеї Джорджа Вашингтона, а й приміряє їх до майбутнього України.
Адже Вашингтон – не просто борець за незалежність. Це людина, яка разом зі своєю командою вимріяла ідеальну державу, спроектувала її і своїми руками побудувала. І ось саме цей Вашингтон, а не той, який на баксах, чи столиця США, – вселяє страх Путіну і всім його попередникам, що насаджували віру в те, що і влада і держава даровані небом.
Звідси і ненависть до “англосаксів”, “піндосів”. Звідси спроби розділити Європу і Америку два чужі один одному береги. І звести поняття євроатлантизму винятково до НАТО.
Будь-який цивілізаційний історик і філософ скаже: немає окремої європейської цивілізації, є євроатлантична, де, як писав Феліпе Фернандес Арместо, Атлантичний океан – внутрішнє море, таке, яким Середземне було для Елліністичної цивілізації, а Індійський океан – для Ісламської. І західний край цієї ойкумени замикають Алеутські острови, а східний… ні не Україна, на схід від неї і Туреччина, і Грузія.
Давайте бачити себе своїми у цій ойкумені.
А як нагадування нащадкам – вигравіюємо ті самі слова Тараса Шевченка на меморіальній дошці. А дошку поставимо при в’їзді на Вашингтонський міст (колишній Московський), що з‘єднує береги Дніпра.
Євген Якунов, Віктор Мішковський. Київ.
Leave a Reply