День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві. Йому передувало підписання (22 січня 1918 р.) Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено в листопаді 1918 року.
Процес об’єднання України завершився 22 січня 1919 року. Сьогодні, після трьох десятків років Незалежності, проблема соборності України є, на жаль, не менш актуальною. І це, напевне, перше, що я не можу пробачити сучасним українським політикам. Культурні та ментальні відмінності між українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони отримали назву “синдром Збруча”, однак завжди наші співвітчизники прагли єдності. Акт возз’єднання УНР та ЗУНР – історичний факт, який показав безсилля будь-яких спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному. На полях Першої світової війни відбувалося братання Українських січових стрільців, що воювали у складі війська Австро-Угорщини, та українців-вояків армії Російської імперії. Згодом усвідомлена необхідність єдності змусила українські західні регіони до проголошення самостійності з метою возз’єднання з Українською Народною Республікою.
21 січня 1990 року жителі багатьох населених пунктів по дорозі між Києвом і Львовом утворили живий ланцюг, відзначивши цю історичну дату. Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року. І ось події 2004-2005 років: політичні скандали та фальсифікації, розділення понять Схід і Захід, сепаратистські настрої Донбасу та сміх на тему ПІСУАР там, де треба плакати. Сьогодні час згадати, як було досягнуто єдності тоді, 22 січня 1919 року.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти. Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: “Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: “Скажіть одверто – хочете вирізати панів?” – “Хочемо будувати Українську державу”, – відповів я здивований”.
23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об’єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: “Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об’єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об’єднання двох Республік в одну Українську державу… Директорія охоче прийняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас…, що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю”.
Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – “передвступний договір” “про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду “прийняти всю територію і населення Західно-Української Народної Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку”. Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є. Петрушевич заявив: “По лінії з’єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!” Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз’єднання. Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 року на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз’єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:
УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
“Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку. Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року.
Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об’єднана УНР “не має й думки забрати під свою власть чужі землі”. Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті “Соборна Україна”, яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду “Україна – Русь”. Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров’я. На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані “клини”, де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – Південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя. До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 році вони вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.
Голова благодійного фонду “Україна-Русь” Ростислав Новоженець зазначає: “Українці повинні знати свою історію, історію правдиву. Українці цієї історії не знають. Одні вважають, що соборність – це поширення християнства по Україні, інші, що це єдність між Сходом і Заходом, але хто скаже, що це об’єднання всіх етнічних українських земель? Головне завдання цієї карти – дати пізнання сучасним українцям про славні сторінки нашої історії 90 років тому. Карта допоможе оцінити сучасникам, молодому поколінню Акт Злуки”.
День Соборності України
22 січня. Було це справді піднесено, святково, пафосно. 22 січня 1919 року на площі перед Київською Софією відбулася подія, про яку мріяли покоління українських патріотів: на велелюдному зібранні було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Не читав я, чесно кажучи, історичних досліджень, спогадів, оцінок, суджень. От якусь там тільки крапельку помістив нижче. Були, мабуть, і тоді ті, кому це не подобалось, були ті, хто боявся, були ті, хто перешкоджав. Але чув я, що в пресі того часу не було жодної статті проти злуки. Неймовірно, як на сьогоднішні уявлення. І думається, що українці, ті хто не почував тут себе зайдами зі сходу, заходу чи ще звідки, хто був справді виходцем з народу, той відчував піднесення, той відчував свято. Це було свято українців.
Щось таке було і 22 січня 1990 року, коли український люд утворив живий ланцюжок між Сходом і Заходом України. Але були і тоді, і до того, і лишається досі східняки, западенці, хохли, москалі, бандерівці, кацапи… І просто салоїди, і ті, в кого хата з краю. А ще ж є романтики з тугою за совковою ковбасою по 2,80. Вони ще є. Вони не тільки не вимерли, але ніби й розмножуються.
А в Росії навіть романтики – і ті патріоти. Не кажучи вже про Польщу. А у нас… Другої державної мови хочеться… Щоб вже остаточно виправдати небажання дбати ні про що інше, крім того, що можна заробити, купити, вкрасти чи вициганити. Чогось сумне це для мене свято. Яка там вже в біса Соборність?.. “Якби хоч трохи глузду під чуби…” (Ліна Костенко) А знаєте де мене найбільше розчулило від патріотизму? Під Берестечком, де тисячі наших дідів полягло, де вони відступили, де вони програли. Там я зрозумів, що люблю цю країну, потоптану-запльовану-розкрадену, цей народ, без глузду під чубами, цю землю, политу сльозами і кров’ю. Люблю, і завжди любитиму. Не за щось. Хай навіть не буде за що – любитиму всупереч всьому. Всупереч тому, що стільки між нами зрадників, стільки злочинців, стільки боягузів і навіть стільки убивць. І всупереч тому, що період піврозпаду душі українських Президентів вимірюється не більш як місяцями. Люблю і любитиму. Ірраціонально.
Он там – під Берестечком – був патріотизм з клубком у горлі. Думаю, цей клубок завжди пам’ятатиметься. Я цього хочу.
Це не можу не підписати.
Що для мене означає День соборності України
Дуже хотілося розпочати цю статтю словами: „Вчора відшуміло свято…” Але свято зовсім не шуміло, хоча саме 22 січня Україна відзначає День соборності – річницю проголошення Акту злуки Західно-української Народної Республіки (ЗУНР) та УНР. Усі святкування обмежилися традиційним покладанням квітів, промовою Президента та згадуванням того, „як били у дзвони Святої Софії”.
Хотілося ще раз переконатися, що українці знають і шанують свою історію, а головне – вміють виносити з неї уроки. Соборність України – не просто словосполучення в устах оратора. Соборність є вектром направленості суспільного життя, соборність – це спогад про майбутнє і водночас намір єднання.
Гріх не згадати слова народженого у Львові поляка Яцека Куроня, чиє ім’я разом з іменами Лєха Валенси й Адама Міхніка не сходило зі шпальт нелегальних польських видань і правозахисних організацій світу. Дисидент, незламний борець із комуністичним режимом, політичний в’язень (1965-1967, 1968-1971, 1981-1984), співорганізатор Комітету захисту робітників (1976), KSS KOR (1977), “Солідарності”, для багатьох Я. Куронь символізував гідність у боротьбі з усесильною машиною тоталітарної держави. Він сказав:
“Насправді сучасність є завжди важливішою за минуле, але власне історія значною мірою, а може навіть вирішальною, визначає суспільну свідомість”.
Історія повільно прокидається від тяжкого сну по спецархівах. Історія вичитує нам лекцію за лекцією. А у День соборності постійно повторюють заяложені слова – «віковічне прагнення українського народу до об’єднання в національній державі». 88 років тому, у січні 1919-го, надія виявилася передчасною, а політика мінливою. Молоду Українську Державу затисли в кільце ворожі армії, і вимріяну, виборену єдність четвертували совєцька Росія, молода Польща, Румунія та Чехословаччина. Про це маємо пам’ятати – щоб ніколи не допустити подібного знову. Це – історична мудрість.
Але віднедавна соборність має ще й інший аспект – святковий, бо 22 січня, за указом Президнта, є державним святом.
І, знаєте, дуже добре, що Свято соборності – то не тільки кошики квітів під монументами Шевченкові й Грушевському, звернення Президента і повідомлення у пресі. Цей день має інший вимір, і от що я про нього думаю.
Соборність України – це казка про те, як до Красноармійська Донецької області західняцькі гості привозять мед із карпатського різнотрав’я, а натомість дивуються кольору чорноземів: чи знаєте ви, що у Закарпатті ґрунти червоні на колір? Соборність – історія єдності в межах одного життя: дівчина, що народилася в Горлівці і все життя прожила у Дніпропетровську, їде до Львова жити, працювати і вчитися. Наша соборність – це власний досвід, переконання у тому, що ніколи, аж поки житимуть наші далекі нащадки з українською кров’ю, жоден кордон не пройде берегом Дніпра.
Трохи історії
Поняття соборності в національно-політичному розумінні єднання Наддніпрянщини і Галичини було задеклароване Головною Руською Радою у Львові ще 1848 року.
Однак ця ідея остаточно викристалізувалася на зламі ХІХ і ХХ століть.
Першу спробу теоретично обґрунтувати боротьбу за самостійну соборну Українську державу зробив у 1895 році Юліан Бачинський у праці “Україна irredenta”, в якій на підставі наукового аналізу дійшов висновку, що політична самостійність і соборність України необхідна передумова ії економічної та культурної розбудови.
У 1914 р. в Галичині було організовано Головну Українську Раду, яка проголосила у своєму заклику “За волю України” утворення самостійної і соборної української держави зі столицею в м. Києві, де були б українське керівництво і український парламент (дума), вибраний усім українським народом.
Та тільки в січні 1919 року була проголошена самостійна соборна незалежна Українська держава.
А до цього після збройного виступу січових стрільців у листопаді 1918 р. було створено Західно-Українську Народну республіку на чолі з головою української національної Ради Євгеном Петрушевичем та столицею у м. Львові.
У грудні 1918 р. керівництво Західно-Української НР провело переговори з Київським керівництвом про злуку з Українською народною республікою (столиця м. Київ). від Галичини, Буковини й Закарпаття були обрані делегати на Трудовий конгрес, скликаний у м. Києві. Делегація ЗУНР прибула до Києва на чолі з Л. Бачинським, віце-президентом ЗУНР – основним автором закону про злуку.
Урочистий Акт Злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12.00 на Софіївському майдані, де зібралися десятки тисяч киян і військовиків, духовенство. В присутності іноземних дипломантів держсекретар Л. Цегельський передав голові Директорії В.Винниченкові Грамоту-ухвалу УНР. Було зачитано універсал, в якому проголошено про з’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською (Придніпрянською) Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку. Від нині злилися в одно Галичина, Буковина, Закарпаття, Придніпрянська Україна в одну Велику Україну.
Універсал підписали: В. Вінниченко, О. Андрієвський, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко.
23 січня в оперному театрі м. Києва відбувся Трудовий конгрес. За Акт Злуки проголосували всі чотириста делегатів. Було ухвалено скликання парламенту Великої Соборної України і перейменування ЗУНР на Західну область Української НР, від якої до Директорії було обрано Є.Петрушевича. та подальший процес об’єднання України був призупинений під тиском зовнішніх сил.
Директорія УНР зазнала поразки від більшовицьких військ і втратила майже всю свою територію, а Західні терени з часом були захоплені Польщею.
Впродовж десятиліть історіографія замовчувала сам акт проголошення злуки українських земель. Лише в 1990 р. в пам’ять про славетну акцію 1919 р. було влаштовано “живий ланцюг” з тисяч громадян від Києва до Львова і далі до Карпат.
