Лілія Мартинець пригадує події лютого 2022: «Нам запропонували прихисток у Світогорській лаврі. Ми виїхали всією родиною, але встигли мирно пожити там всього два тижні. Пізно ввечері 12 березня окупанти обстріляли лавру ракетами та бомбами. Ми розміщувалися у монастирській келії в шістьох на трьох ліжках: мама, діти і я. Чоловік мешкав окремо від нас на чоловічій половині лаври. Вже всі лягли спати, крім доньки Олександри, що була у ванній кімнаті. Серед повної тиші раптом пролунали потужні вибухи, все загримотіло, задзвеніло, вилетіли шибки, з шумом і тріском вилетіли відірвані ударною хвилею двері, спочатку одні, а потім другі. Метод двох стін не спрацював, у ванній кімнаті впала стеля. Нас засипало склом, шматками тиньку й арматури, пропало світло. Перше відчуття: невже це відбувається з нами? Далі: що робити? Це може повторитися!
Пригадую наше перше знайомство з Лілією Мартинець. Це сталося випадково, в одній із київських крамниць. Зав’язалася розмова. З перших хвилин я зрозуміла: переді мною неординарна особистість, людина з широким світоглядом, значним професійним досвідом та найголовніше – вона багатодітна мати, до того ж переселенка в n-му степені.
Лілія Асхатівна Мартинець, докторка педагогічних наук, професорка, мама чотирьох маленьких діточок. Я запропонувала пані Лілії поділитися своєю історією з читачами “ОКСАМИТУ”. Домовилися про зустріч наступного дня.
Ми сиділи у затишному київському кафе наче давні знайомі. Я слухала розповідь цієї сильної мудрої української жінки й дивувалася її мега працездатності, організованості, витримці, незламності, сміливості, відповідальності й ще Бог знає чому.
Лілія Мартинець мешкали з чоловіком у Донецьку. Лілія працювала на посаді доцента кафедри управління освітою Донецького національного університету імені Василя Стуса. Перебуваючи у декретній відпустці після народження доньки Олександри, написала та захистила кандидатську дисертацію у 2011 році. Життя текло розмірено, безбідно, не виходячи зі спокійного сімейного річища.
Все змінилося з початком бойових дій на сході України. Влітку 2014 року окупанти зайняли студмістечко ДонНУ та адміністративні приміщення, – розповідає моя співрозмовниця. – З початком цих подій ми припинили працювати, керівництво виїхало до Києва. Згодом на сайті з’явилося оголошення, що університет відновлює навчання у Вінниці. Всі, хто бажає, співробітники та здобувачі, мають зареєструватися та чекати виклику. Я одна з кафедри дала згоду. Чоловік моїх поглядів не поділяв і залишився в Донецьку.
Треба було рятувати та розвивати кафедру. Для мене це було щось живе, близьке, рідне. Я у свій час навчалася на цій кафедрі, створеній ще у 1988 році. Тому не дивно, що мені запропонували посаду завідувача. Ректор так і сказав: «Ви розпочинали – ви й продовжуйте». Довелося відновлювати колектив, підтримувати життєдіяльність кафедри, пройти акредитацію освітньої програми «Управління навчальним закладом».
На новому місці зібралися всі переселенці-здобувачі, що були розкидані по всій Україні. У Вінниці відбувся перший випуск за програмами «Педагогіка вищої школи» та «Управління навчальним закладом».
З чоловіком стосунки у нас так і не склалися. Ми розлучилися. Можливо так мало статися, така моя доля. Ми прожили 20 років подружнього життя. Цей непростий період став підбиванням підсумків: моральних, світоглядних, емоційних.
Ми з колегами потроху звикали до Вінниці – провінційної, тихої, не модернізованої у порівнянні з індустріальним Донецьком. На наших очах місто розбудовувалося, перетворювалося в ошатний, сучасний, урбаністичний простір.
Вінницька атмосфера сприяла новому знайомству. Як не дивно, мій обранець також переселенець, працівник університету, як і я переїхав з Донецька, але ми не бачилися жодного разу. Познайомилися у Вінниці на спільному університетському заході. Почали спілкуватися, взаємна симпатія переросла у взаємні почуття.
2016 року у нас з Юрієм народився хлопчик, якого ми назвали Роман, у вересні 2017 народився Данилко, а ще через півтора року – у березні 2019 народився Михайлик».
Якими незвіданими дорогами йде людина по життю. Сильний долає перешкоди й отримує нагороди. Моя візаві обрала складний, але повний, насичений радісними подіями, шлях; життя, наповнене щастям духовної рівноваги, радістю материнства і любові щодня. Навіть уявити складно – народити чотирьох діточок, викладати, керувати, пройти по конкурсу у галузеву експертну раду Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, захистити докторську дисертацію і… не бути у декретній відпустці жодного разу! Чи можливо таке!? Можливо! Така вона – сила і воля української жінки.
А хто ж доглядав дітей?
На моє запитання «А хто ж доглядав дітей?» прозвучала дуже проста і чесна відповідь. «З дітьми переважно була я. Тільки з Ромчиком у 2016 була на післяпологовому лікарняному чотири місяці, – уточнює пані Лілія. – В університеті між парами – чоловік або мама, або старша донька, коли поверталася зі школи. Ми винаймали житло недалеко, тому траплялося і на таксі під’їжджати, щоб вчасно погодувати грудним молочком. Одного разу трапилося так, що й здобувачі з дитячим візочком гуляли територією університету, поки я читала лекції. Було й таке.
На народження Дані приїхали мої батьки та мати чоловіка. Я народила і знову вийшла на роботу. Ректор жартував, що ми терміни наче під канікули підгадуємо.
Чи було важко?
Важко не було. Потрібно вміло використовувати час, резерви, планувати і не дозволяти собі бути слабкою, завжди доводити розпочату справу до кінця. А ще понад усе мати людську гідність, самоповагу і взаємну людську повагу до всіх і всього, що тебе оточує. Діти мене надихали. Моя кар’єра – це мої діти, все інше – це цікава робота. Я – щаслива мати. Я не спала, але встигала все. Коли треба було по роботі їхати у Львів, Київ, Черкаси, я збирала дітей і маму, і ми їхали, куди треба.
У Вінниці у мене було багато експериментальних практичних робіт, прив’язаних до шкіл, тісні комунікації з директорами, завучами та вчителями. Так я повернулася до написання докторської дисертації, над якою в окупації неможливо було працювати. Довелося корегувати та перезатверджувати тему. Вже 2018 року захистила дисертацію за спеціальністю 13.00.06 – теорія і методика управління освітою та здобула науковий ступінь доктора педагогічних наук.
Шість років життя у місті фонтанів, як люблять називати Вінницю місцеві мешканці, запам’яталися насиченим творчим науковим та особистим життям».
Повороти долі
У вересні 2020 році кафедру ДонНУ у Вінниці, якою завідувала пані Лілія, розформували. Тому досвідчений науковець і керівник Лілія Мартинець приймає пропозицію обійняти посаду першого проректора Луганського національного аграрного університету, що у Слов’янську. Чоловік і вся родина її підтримали. Знову все починали з початку: переїзд, винаймання житла, пошук школи для доньки, дитсадочків для молодших тощо. Це був новий досвід роботи, організації побуту.
У 2021 році вийшов наказ про приєднання навчального закладу до Східноукраїнського національного університету імені В. Даля. Ректор звільнився. Весь обсяг роботи ліг на плечі першого проректора як заступника голови комісії з реорганізації ЛугНАУ. Зауважу, що цей процес триває й досі.
Повномасштабне вторгнення рф в Україну змусило готувати матеріально-технічну базу та персонал реформованого вишу до евакуації.
Святогірська лавра
Лілія Мартинець пригадує події лютого 2022: «Нам запропонували прихисток у Світогорській лаврі. Ми виїхали всією родиною, але встигли мирно пожити там всього два тижні. Пізно ввечері 12 березня окупанти обстріляли лавру ракетами та бомбами. Ми розміщувалися у монастирській келії в шістьох на трьох ліжках: мама, діти і я. Чоловік мешкав окремо від нас на чоловічій половині лаври. Вже всі лягли спати, крім доньки Олександри, що була у ванній кімнаті. Серед повної тиші раптом пролунали потужні вибухи, все загримотіло, задзвеніло, вилетіли шибки, з шумом і тріском вилетіли відірвані ударною хвилею двері, спочатку одні, а потім другі. Метод двох стін не спрацював, у ванній кімнаті впала стеля. Нас засипало склом, шматками тиньку й арматури, пропало світло. Перше відчуття: невже це відбувається з нами? Далі: що робити? Це може повторитися!
Шукала в темноті дітей. Даня в паніці забився у куток, накрився ковдрою, замовк і не відгукувався. Ромчик схопився босий і голий і побіг десь у темряву.
У мами від шоку віднялися руки і вона не могла тримати найменшого Мишка на руках, навіть не мала сил відгукнутися. Знайшла в цьому хаосі куртку для доньки.
У сусідів, що втікли від страхіть, які творилися в Ізюмі, навпаки: двері заклинило і вони опинилися у бетонно-кам’яному мішку.
Нарешті ми всі вискочили у двір, не помічали, що роздягнуті, побиті, порізані. Це був жах! У темряві сотні наляканих людей переважно старшого віку і дітей. Чоловік бігав нас шукав, поки всіх не знайшов і не зібрав докупи. На допомогу приїхали військові, волонтери. Люди перебували у великому стресі, у дітей — істерика. На той момент у лаврі проживало 520 біженців, 200 з яких — діти. Дехто отримав поранення, їм надавали медичну допомогу.
Ніч провели у підвалі церкви. Чули ще один потужний вибух і декілька слабших. Настав день і потрібно було приймати рішення: їхати далі чи пересидіти? Треба вибиратися. Дихати нічим, їсти нічого, навколо руїни. На фоні десятків обгорівших понівечених автівок, наша з розбитим лобовим склом, спущеною шиною здавалася нам Бокстером для перегонів.
Евакуація
Коли ми їхали на трьох колесах до Слов’янська, нам дивувалися всі, кого зустрічали на шляху. Нас безперешкодно пропускали всі блокпости. Заїхали на пару годин на квартиру і в цей же день евакуаційним потягом виїхали на Вінницю. У Вінниці одна знайома директорка школи запропонувала нам свою квартиру, а сама пішла до мами. Сказала: «Живіть, скільки треба буде».
Через деякий час знайомі їхали за кордон, кликали за собою. Ми вагалися, але розуміли, що дітей треба вивезти у безпечне місце. Тож поїхали до Польщі. Деякий час я займалася облаштуванням сімейного побуту, але справи університетські не давали мені спокою. І я повернулася в Україну. З дітьми залишився чоловік та мої батьки».
Згідно з рішеннями МОН України Луганський національний аграрний університет та Східноукраїнський національний університет імені В. Даля евакуювалися у місто Дніпро, а також частково у місто Кам’янець-Подільський. Довелося ще тричі їхати у Слов’янськ, щоб вивезти по можливості матеріальні цінності, хоча б ті, які можна демонтувати, зібрати те, що зберігали по домівках колеги. Боляче дивитися, як безжально знищується все, що роками по краплинах збиралося. Сьогодні навчання дистанційне, я здебільшого перебуваю у Києві, оскільки отримав нову локацію – Київ. Після приєднання ЛугНАУ запропонували очолити аграрний факультет СНУ імені В. Даля. Для Луганського національного аграрного університету це вже четвертий переїзд».
Правила пані Лілії
На запитання, де ж сили беруться, як вдається зберігати цей унікальний ресурсний потенціал, пані Лілія відповідає з легкою усмішкою й особливою незгасаючою іскоркою в очах: «Згори, з небес, Бог допомагає тим, хто хоче сам собі допомогти. Правильно розставлені пріоритети, гіпервідповідальність до всього, що робиш. Крім того, на рівні біологічному, генетичному це все закладено, плюс хороші викладачі. Я завжди слухала всіх, але не копіювала, мала власну мету, торила власний шлях наполегливо, але без фанатизму. Моє правило в роботі: спершу невідкладне, потім першочергове, а ще пізніше – другорядне. Пишаюся своїми здобувачами, радію перемогам у конкурсах, олімпіадах. Найвище ціную людяність, бажання навчатися нового, вдосконалювати опановане. Переконана, якщо в країні нехтують духовними цінностями. То їй загрожують епідемії, війни, стихійні лиха. Сьогодні нація повинна об’єднатися зі сходу до заходу, з півночі до півдня навколо нетлінних цінностей: добра співчуття, віри, любові, захисту рідної землі»».
У вересні Лілія Мартинець відзначила 25 років науково-педагогічної діяльності. Редакція «Оксамиту» вітає Лілію Мартинець з професійним ювілеєм, з прийдешнім Новим роком та Різдвом Христовим. Воїстину, педагог – це людина, яка живе так, як навчає.
Тамара МАРКЕЛОВА
