“Пам’ятай про Крути”

Бій під Крутами: міфи й правда
29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся нерівний бій між бійцями Української Народної Республіки (понад 500 осіб) з 5-ти тисячним загоном більшовицької армії під командуванням колишнього царського жандармського полковника Михайла Муравйова. Це був той самий Муравйов, який видав 28 січня 1918 року Наказ № 14 по Арміях Східного фронту на Україні, де цинічно заявив: «Цю владу ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів…».

Бій під Крутами: міфи й правда
29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем, за 120 км від Києва, відбувся нерівний бій між бійцями Української Народної Республіки (понад 500 осіб) з 5-ти тисячним загоном більшовицької армії під командуванням колишнього царського жандармського полковника Михайла Муравйова. Це був той самий Муравйов, який видав 28 січня 1918 року Наказ № 14 по Арміях Східного фронту на Україні, де цинічно заявив: «Цю владу ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів…».
Ця героїчна сторінка боротьби українського народу за свою свободу й досі зазнає чимало спекуляцій, плутанини в оцінках істориків, міфологізації подій. Звертаючись до різних наукових джерел, спогадів безпосередніх учасників бою – Ігоря Лоського, Івана Шария, Аверкія Гончаренка, генерала Удовиченка, який приймав звіт після бою, викладемо свою версію щодо міфів та правди героїчного бою під Крутами.

 Схема бою під Крутами

      Міф перший. «Триста безвусих, недосвідчених і неозброєних студентів»
Учасників бою з боку Української Народної Республіки було понад 500 осіб. Цей факт зафіксовано у військових звітах, а саме: Перша Юнацька Військова Школа імені гетьмана Богдана Хмельницького складалася з 4-х сотень бійців, 20 старшин (офіцерів), тобто загалом один курінь (батальйон). Майбутні випускники школи, що за 4 місяці мали отримати військове звання хорунжого, й складали основну частину оборонців Крут. Вони вже мали достатній військовий досвід у боях з більшовиками, а деякі бійці пройшли фронти Першої світової війни. О 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців чисельністю 115-130 осіб під керівництвом сотника Омельченка, хоча сам курінь ще не був остаточно сформований. Це була його перша сотня, що складалася зі студентів Київського університету святого Володимира, студентів-медиків, кількох школярів-гімназистів та інших добровольців. Усі вони пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти.
Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня Юнацької школи був професійний військовий, випускник Чугуївської військової школи 27-річний сотник Аверкій Гончаренко, нагороджений за бойові заслуги під час Першої Світової війни Хрестом св. Георгія з мечами. Тому не відповідає дійсності і міф другий, у якому зазначається, що боєм керував молодий сотник Петро Омельченко. Натомість, загальне керівництво здійснював досвідчений, загартований в боях сотник Аверкій Гончаренко. «Перед самим від’їздом ще пішов я до Головного Начальника Юнацьких шкіл генерала Астафієва, – писав у спогадах Гончаренко. – Прийшов до нього не тільки як до начальника, а ще як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа і уділив мені багато порад, що так допомогли мені у виконанні завдання…».
     Третім міфом є так звана різанина, в якій більшовики добивали 300 беззбройних українських дітей. Отже, якою є правда перебігу бойових дій?
Аверкій Гончаренко розташував свої війська по обидва боки залізничного полотна. З одного боку, юнкерів, з іншого, більш безпечного, – Студентську сотню. До речі, в ній був і молодший брат Аверкія, студент-медик.
Більшовики знали про те, що на станції Крути їх чекає озброєна, готова до бою застава. При підході до станції вони вистрибували з ешелонів прямо на ходу, шикувалися в ланцюг і йшли в атаку. Це – петроградські, московські та тверські червоногвардійці, балтійські матроси, а також 25-й і 60-й Сибірські стрілецькі полки, спеціально зняті з Західного фронту. Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолюваний відомим Муравйовим, достатньо підігрітий спиртним, ішов у наступ як на парад, але наштовхнувся на запеклий опір. Бій тривав цілий день у снігу за 20-градусного морозу. Завданням українських вояків було протриматися день. Билися з точки зору тактики й результативності бою юнкери, студенти та гімназисти дуже гідно. Сотник Гончаренко міг пишатися своїми вихованцями, а генерал Астафієв – очільник відділу військово-навчальних закладів Військового міністерства Центральної Ради – своїм учнем.
Юнкери влаштували більшовикам справжню «криваву лазню», розстрілюючи тіла, що підповзали, як куріпок на полюванні. Сотні гвинтівок, вісімнадцять кулеметів і одна гармата на залізничній платформі гуркотіли без зупину майже цілий день. Значні втрати більшовиків стали б ще більшими, якби у гарматної обслуги не закінчилися снаряди. Залишившись без артилерії, досвідчений офіцер Гончаренко зрозумів, що довго його загін оборону не втримає. І наказав почати відступ. Зробивши кілька «прощальних» залпів, юнкери залишили позиції і стали швидко відходити до своїх ешелонів.
А ось студентська сотня, що знаходилася з іншого боку від насипу, затрималася на позиціях. На неї й навалилася лава більшовиків, намагаючись оточити. Більша частина сотні встигла відійти до ешелонів і там з’єдналася з юнкерами, лише 35 потрапили в полон, у тому числі 6 поранених бійців і сотник Омельченко. Як свідчили селяни — очевидці страти, учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський заспівав гімн ”Ще не вмерла Україна”, який підхопили й інші полонені. Розлючені понесеними втратами більшовики, розстрілювали та кололи багнетами полонених. Лише поранених пощадили. Більшовики заборонили селянам поховати останки безстрашних захисників. Серед убитих виявився і брат Аверкія Гончаренко. У березні 1918 року, після звільнення Києва, коли жертв бою під Крутами ховали на Аскольдовій могилі, сотник упізнав брата серед кількох десятків трупів. Так, саме серед кількох десятків, а не трьох сотень, як прийнято вважати.
Перебуваючи в еміграції, у своїх мемуарах «З минулих днів» Аверкій Гончаренко писав: «Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами — це був шедевр витривалості. Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків. Коли ми почали ладуватись до вагонів у віддалі не більше двох кілометрів від большевиків, не дивлячись на біль від великих втрат, який стискав серця молодих хлопців, вони без жалю і нарікань виконали своє завдання десь біля 2-ої години ночі, як старі і досвідчені вояки. На ранок вони прибули до станції Бровари, де, вишикувавшись у ряди, зустрілись із командантом Слобідського Коша, Симоном Петлюрою і відповідали бадьоро на всі його запити, слухняно прийняли наказ наступу на «Арсенал» у Києві. Можна тільки шкодувати, що цим юнакам не довелося командувати частинами Армії УНР, бо багато із них передчасно наклали своїми головами, рятуючи честь тих, хто ховався за різні кадрові посади».
Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон’юнктуру більшість авторів стверджують, що начебто всі, хто побував у бою під Крутами, загинули. Але це не відповідає дійсності, куди ж поділися тіла загиблих, якщо 19 березня 1918 року в Києві на Аскольдовій горі відбувся багатотисячний урочистий похорон 28 полеглих бійців у бою під Крутами?

Четвертий міф – «зрада офіцерів». Не відповідає дійсності й звинувачення у зраді старшин (офіцерів), які, мовляв, «сиділи у вагоні й пиячили, а потім сіли в поїзд і втекли», не давши всім евакуюватися. Насправді ж із 20-ти старшин загинуло 2, а сотник Омельченко помер у шпиталі. Винахідливий сотник Лощенко навіть облаштував саморобний «бронепоїзд», який на дрезині переміщався уздовж колії, обстрілюючи більшовиків. На закладеній мішками з піском платформі, яку рухав паровоз, стояла тридюймова гармата і два кулемети. Винахід Лощенка добре послужив у запеклому бою під Крутами.
Міф п’ятий – «поразка». Виникає питання: якщо вояки виконали наказ, і навіть зробили більше, затримавши ворога замість одного дня на кілька днів, то чого ж тоді поразка? Втрати більшовиків були значно більшими, що очевидно й викликало лють Муравйова при розправі з полоненими. Проте їхня смерть не була марною. У бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наступ ворога було зупинено й здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії та мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Червоний агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані переправи та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Було придушено більшовицьке повстання на заводі «Арсенал» у Києві, вчасно здійснено евакуацію державних установ. Не меншим було і моральне значення бою, що став символом жертовності, на якому виховувались покоління молоді, зокрема студентської.
Трагедія під Крутами знайшла палкий відгук у серцях свідомих громадян України і далеко за її межами. Так, Л. Старицька-Черняхівська у статті «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами» («Нова Рада» 1918, 24 березня) писала: «Для нас могила ця лишиться на віки полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром».
На жаль, з приходом до влади більшовиків братська могила з хрестом була зруйнована і стерта з лиця землі, а про саму трагедію протягом сімдесяти років і не згадувалось, хоч свого часу її порівнювали з лицарською обороною Батурина у 1708 р. від навали військ Петра І під проводом князя Меншикова, з подвигом під Фермопілами.
2006 року відкрито Меморіал пам’яті героїв Крут. До складу комплексу входить монумент битви під Крутами, символічна могила-курган, каплиця, озеро у формі хреста.       2008 року меморіал доповнили сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, які встановлено на рейках по чотири з двох боків. Вагони подібні до тих, якими бійці їхали на фронт. У них розміщена музейна експозиція. Меморіал знаходиться поблизу села Пам’ятне Борзнянського району, що на Чернігівщині.
На початку 2012 року на місці дерев’яного хреста на Аскольдовій могилі було встановлено пам’ятник: козацький хрест, виготовлений із каменю, в центрі якого висічений тризуб, під яким цитата з Євангелія: «Найбільша любов – життя покласти за друзів».
«Кров, пролита за вітчизну, ніколи не засихає», – написав про події під Крутами український письменник Євген Маланюк.

Монумент битви під Крутами 1918 р. (автор Анатолій Гайдамака, 2006 р.) копія однієї з колон портику Червоного корпусу