Що на мовному фронті, або що краще соловейкам – тьохкати чи каркати?

Тамара Маркелова

Що на мовному фронті? На жаль, нічого нового. Уважно відслідковуючи публікації та дискусії про мову, помічаю, що впродовж останніх років фраза «на мовному фронті без змін» повторюється із завидною регулярністю. Не загострюватиму увагу на історичних етапах становлення національної мови, її формуванні та вдосконаленні десятками, а то й сотнями поколінь. Пригадаю дещо з недавньої історії.

Після проголошення незалежності хвиля патріотизму піднесла українську мову на п’єдестал достойно й шанобливо, немов кришталеву квітку. Її несли рухівці-народники у Верховну Раду України, інтелігенція – у виші, школи, видавництва, пересічні громадяни, нарешті, осмілилися заговорити материнською не лише вдома, а й на роботі.

Люди йшли на зустрічі з поетами, журналістами, письменниками, як за ковтком свіжого повітря. Слухали, вбирали кожне слово, наповнювалися самоповагою, радістю і гордістю від пробудження власної досі приспаної свідомості. Це був період національного відродження після довгих років глибокого занурення у світ потрійних стандартів: говорити одне, думати друге, а робити третє. Завершувалася епоха соціалістичного сюрреалізму, перебування у середовищі комуністичної пропаганди.

Історія, яку я переповім, яскраво ілюструє настрої початку 90-х.

У столичному Будинку письменників на одному із творчих вечорів актова зала була заповнена ущерть. Перед аудиторією виступав відомий письменник-фантаст, засновник української духовної республіки Олесь Бердник. Коли настала черга запитань, з перших рядів піднялася жінка інтелігентної зовнішності і звернулася до пана Бердника: «Олесю Павловичу, Ви такою гарною українською говорите, так приємно Вас слухати. Порадьте мені, а якою мовою краще навчати дітей – російською чи українською? Українська рідна, красива, а російська – престижна, відкриває більші можливості до вступу в університети, просування кар’єрними сходинками, коло друзів розширює». Після свого запитання-монологу жінка стояла і чекала відповіді. У залі запанувала тиша. Пан Олесь деяку мить дивився вглиб зали, а потім звернувся до присутніх: Друзі! Ви собі уявляєте таке, щоб соловей запитував у ворони, що ліпше для його дітей, його соловейків – тьохкати чи каркати? Присутні відреагували оплесками. А жінка все ще стояла і чекала відповіді. У мене таке враження, що вона стоїть там і досі.

І як сьогодні бачимо, той пресловутий престиж узяв верх. Справжня українізація так і не настала. До влади на всіх рівнях прийшли люди, далекі від національно-патріотичних ідей. Серед них частина інтелігенції, яка жваво зорієнтувавшись, усілася у владні крісла, мерседеси і зайнялася бізнесом. Інша частина української інтелігенції, образившись, що її не покликано до розбудови держави, як писав Михайло Булгаков у повісті «Дні Турбіних», металася між Заходом і Сходом, але при цьому не була зі своїм народом.

А тим часом двоголовий сусід швидко опанував себе і зрозумів, що втрачає твердь, на якій стоїть. Українці, так звані малороси, зі своєю мовою, історією, церквою відійдуть, відірвуться, відхрестяться і нічого не залишать колишньому господарю-колонізатору.

Вітчизняне олігархічне керівництво, що вже встигло закріпити свої позиції у державних кабінетах, через розгубленість суспільства, хаос, руйнацію, тотальне пограбування зробили своє: українську мову знову відкинуто на старі російськомовні позиції.

2004 рік. Політичне протистояння, викликане фальсифікацією виборів Президента України, вивело людей на Помаранчевий Майдан. І знову рідна розквітла, залунала піснями, віршами Кобзаря на національних святах, вбрана у вишиваний стрій лунала у бібліотеках, на урочистостях, дипломатичних зустрічах.

Але радість була короткою. Закон «КК» «Про засади державної мовної політики», прийнятий ВР України 3 липня 2012 року, вчинив черговий акт наруги щодо української мови. Бурхливі протести жменьки націоналістів, голодування 16 осіб протягом тижня під стінами Українського дому не змогли принести бажаного результату – захистити українську мову від «наїздів» мовних рейдерів, які захопили наш український простір і наповнили його антиукраїнським змістом. Це був відчутний кидок назад, результати якого нині пожинаємо.

Те, що свідчать сьогодні деякі громадські, політичні діячі, науковці, журналісти, іноді гірко читати. До прикладу одна яскрава думка мовою оригіналу: «Украина была искусственно скроенным государством, включившим за предыдущие исторические периоды в свой состав территории и народы, входившие в разные государственные образования. Т.е. население Украины является полиэтничным, состоящим из различных этносов, со своими традициями, обычаями, религией, языком и менталитетом. Единой украинской нации на данной территории в существующих ныне границах никогда ранее в истории не было». Це пише так званий громадський діяч, активіст. Можна тільки уявити, яка розруха у людини в голові (у свідомості), який спадок залишив по собі «совок», а головне – це небажання змінюватися.

Спеціально не вживаю словосполучення «мовне питання», тому що переконана – у нас в Україні немає проблеми «мовного питання». Є набагато глибша і серйозніша проблема: як я вже окреслила вище, упродовж 28 років незалежності цю проблему штучно створювали і загострювали, а українську мову заганяли у рамки бутафорності. Періодично витягували з темних закутків, ніби пугало, страшилки про україномовних фашистів-націоналістів, провокуючи образливі дискусії, маніфестації, мітинги, а останнім часом ще й відкриту військову агресію.

Я не схильна вважати, що цього не розуміє та не усвідомлює переважна більшість російськомовних громадян. Впевнена, що усвідомлює, але не бажає вибити з власного нутра те штучно насаджене поняття удаваного престижу, хибного переконання у вищості російської над українською, не хоче побороти невігластво в собі, позбутися того надуманого сорому за своє українське походження, свою не таку «удобную» мову.

Затяте невігластво, елементарні лінощі, плазування перед «вєлікім» і «могучім», небажання проаналізувати всі ці валуєвські та емські укази вказують на те, що боротьба за українську незалежність продовжується, що ми й досі колонізовані та зрабовані, і не вийшли з-під тотального контролю командирів «п’ятої колони». Просочені інформаційною отрутою, власною байдужістю, покірно продовжуємо йти до прірви самознищення.

І що в цій історії сумного, так це те, що не прийшло до категорії зросійщених українців розуміння особистої відповідальності за гібридні процеси в державі. Особливо це стосується вчителів і вихователів, які у дитсадках і школах завдяки потуранню міністерських чиновників продовжують спілкуватися російською, викладачів вишів і держслужбовців, які працюють на престиж ворога, з яким країна воює. Кого і для кого виховуємо – покручів на зневагу та поталу російського агресора?

Для тих, хто не хоче жити в українській Україні, кого затягує трясовина меншовартості, наведу красномовну статистику: українська мова є символом української державності – так вважають 70 % наших громадян. Так вважали й ті, хто нашу мову століттями знищували. Українська мова – небезпечна зброя, яку ворог боявся не менше, ніж куль і гармат, інакше не було б тих 58 хвиль заборони її до вжитку, починаючи з 1622 року аж до розпаду СРСР. Українська мовна культура виявилася стійкою до заборон та зрад з боку непутьових синів і доньок. Вона жива з правіку, її не вдалося знищити жодному завойовнику. І не вдасться. Тому, що ніколи соловейко не каркатиме, а ворона – не тьохкатиме.