У столичному будинку кіно 16 листопада відбулася презентація роману Василя Шкляра «Троща». Враженнями від почутого та побаченого наповнили душу радістю. У великій Червоній залі Будинку кіно на 670 місць не було жодного вільного місця, багато людей просто стоялиу проходах. Передчуття того дивного дива, яке здатне творити слово: раптом ти почуєш те бажане, сокровенне, законспіроване слово, яке розкриє секрет наших поразок, наших невдач, несправджених надій, марних сподівань… І це озброїть тебе, додасть сил, сміливості, приб’є страх… Адже сьогодні війна продовжується, бо, як виявляється, вона й не припинялася. Тексти повстанських пісень, які блискуче виконав Тарас Компаніченко, підтверджують мої думки. Уривок із роману «Троща», який геніально переповів народний артист України Анатолій Нестерович Паламаренко, присутні слухали зі сльозами на очах.
Серед шанувальників творчості В.М. Шкляра генерал України М.Г. Маломуж
У столичному будинку кіно 16 листопада відбулася презентація роману Василя Шкляра «Троща». Враженнями від почутого та побаченого наповнили душу радістю. У великій Червоній залі Будинку кіно на 670 місць не було жодного вільного місця, багато людей просто стоялиу проходах. Передчуття того дивного дива, яке здатне творити слово: раптом ти почуєш те бажане, сокровенне, законспіроване слово, яке розкриє секрет наших поразок, наших невдач, несправджених надій, марних сподівань… І це озброїть тебе, додасть сил, сміливості, приб’є страх… Адже сьогодні війна продовжується, бо, як виявляється, вона й не припинялася. Тексти повстанських пісень, які блискуче виконав Тарас Компаніченко, підтверджують мої думки. Уривок із роману «Троща», який геніально переповів народний артист України Анатолій Нестерович Паламаренко, присутні слухали зі сльозами на очах.
Ось що розповів про історію написання роману його автор – Василь Шкляр. «На Тернопільщині трощею називають очерет. Троща – це місце дії та сама суть книги. У селі Богатківці мені показали давню хату, у якій колись жив священик Їжак. Він приятелював із Горлісом Горським. Саме у цій хаті Горський дописував знаменитий «Холодний Яр». Тамтешні люди пам’ятають, що тоді сталося насправді. Там у трощі, над річкою Стрипа, переховувалися повстанці. Там їм було ліпше, чим у криївках. Можна було погрітися на сонці, добре відмитись. Там був важливий пункт зв’язку, через який проходили видатні керівники підпілля ОУН.
Наприкінці червня, трощу переходив крайовий референт-експерт служби безпеки Євфрен (псевдо Корнило), а справжнє ім’я його Мирослав Вовк. Саме в той час через зраду трощу оточили величезні сили НКВС. Прочісували її червонопогонники колоною за три метри один від одного. Шансу не залишалося вижити ні в кого. І більшість звичайних хлопців там впали, загинули, але декому вдалося вийти. Є такі бійці, які могли вийти із самісінького пекла. І звідти вийшов головний герой роману «Троща», який заприсягнувся собі знайти зрадника і покарати його відповідно до законів ОУН.
Коли я працював над романом про УПА до мене зверталося дуже багато людей з усіх куточків Галичини, Волині, бо там кожне село має свою історію, своїх героїв. До мене звернулася пані Ірина із Червонограда: «Приїдьте, тато лишив архів, і ми хочемо передати його лише Вам». Коли я приїхав, здригнувся, бо виявилось, той архів залишив відомий наймолодший хлопчина підпілля. Він пішов у підпілля тоді, коли вже всі шукали виходу звідти. Йому було 14 літ тоді. Це був Юрко Паєвський на псевдо «Жук». Мама забрала його до лісу у 50-му році. А у 53-му, знов таки через зраду, їх захопили, відразу перевезли до Києва, де тримали рік. Маму сильно катували, хлопця – менше. А у 1954-му їх судили. Юрко зустрів маму лише раз – у підвальних коридорах. Мама була вся побита – в сінцях і крові, але усміхнулася до нього очима Богородиці.
Приїхав верховний суд з Москви, який очолював Зар’янов. Їх судили. Вони стояли на відстані один від одного далеченько, прощалися очима. Маму Юрка засудили до розстрілу. Вона була останньою жінкою, яку розстріляли після смерті Сталіна. А Юркові, як неповнолітньому, дали 25 років каторги на Воркуті. Коли йому запропонували останнє слово він підвівся і сказав: «Хтів би з мамкою сі попрощати», але звісно цього йому не дозволили. Маму відправили в камеру смертників.
Вітання від Романа Коваля (Рівненського)
Він мав дві цілі в житті – відшукати могилу матері та знайти зрадника, подивитися йому в очі і запитати – чому він так вчинив. Минули літа. Юрко («Жук») Паєвський знайшов зрадника, який працював у Києві на відомому заводі «особістом». Не знаю якими хитрощами, але Юрко проник до нього у квартиру. І вів з ним тривалі наполегливі розмови: дошукав всіх причин та істин не один день. Розмови записав на шість аудіокасет, які пані Ірина передала мені. Це неймовірне багатство і неймовірне пояснення до тих подій.
А надихав мене святий чоловік – сотенний Кривоніс (Мирослав Симчич). Доля подарувала мені з ним дещо більше, ніж дружбу. Коли вийшов мій перший роман «Чорний ворон», і українські критики не знали, що сказати, він надрукував у «Літературній Україні» свій відгук.
А роман «Троща» про велику любов, про зраду, зраду, яку ніколи не можна виправдати, але можна зрозуміти чи часом пояснити. Бо ніхто з нас ніколи не знає, не скаже, як би він повівся в тій ситуації. Коли беруть твою дружину, дітей, батьків і ставлять до розстрілу. Або давай чоловіче щось нам кажи. І тоді зламувалися часом і найсильніші та найвідданіші нашій справі. Таких прикладів ми знаємо багато».
Завершуючи свій виступ Василь Шкляр зазначив, що крім прихильних відгуків на роман є легкі докори, що мовляв навіщо ти показав такою жорстокою нашу службу безпеки. «А як можна було інакше в той час? Хто мені пояснить. Не знаю».
Цікаво, що під час презентації відбулося знайомство режисера фільму «Чорний ворон» Олега Туранського і автора роману Василя Шкляра. Зі сцени молодий режисер подякував долі, що йому в руки, голову і серце потрапила така інформація, яку виклав автор у своєму романі, і він зможе візуальним твором розповісти про це багатьом людям.
На думку режисера в екранізації «Чорного ворона» («Залишенця») потрібно знайти необхідну мову, яка буде зрозумілою молодому глядачеві.
Олег Туранський висловив сподівання, що все задумане вдасться, і прем’єру фільму «Чорний ворон», у якому залишиться пам’ять, сила духу, свобода духу і незалежність козацької душі, можна буде переглянути вже наступного року.
Коли на сцену Будинку кіно піднялася комбат Маруся Звіробій, Василь Шкляр, оголошуючи виступ, порівняв її з героїнею власного історичного роману «Маруся». Він назвав комбата сучасною отаманшею, яка робить надзвичайно великий внесок у захист нашої вітчизни.
Впевнено, спокійно та переконливо Маруся Звіробій звернулася до присутніх: «Я хочу звернути увагу на одне важливе слово, яке вже кілька разів прозвучало. Це слово – зрада. Зрада – це не інструмент ворога, зовсім ні. Зрада – це воля своїх. Коли свої бояться вступитися, коли свої бояться за своє власне і не здатні покласти своє власне на жертовник за свого або заради країни. У кожній боротьбі були зрадники. Якби наш народ повстав весь, у нас би навіть Крим не відібрали…
З таким поняттям як зрада я зіштовхувалася усі 4 роки. Ось приклад відомий усім. Коли ви деяких майданівців, у яких так вірили, відправили у Верховну Раду, а тепер дивуєтесь наскільки їх змінює влада і наскільки вони зрадили вас, наскільки вони зрадили справу. Для того, щоб народ був свідомим, з його розумом потрібно працювати. З думками наших людей ворог працює набагато більше, ніж наша держава».
Підсумовуючи свій виступ Маруся Звіробій наголосила, що Василь Миколайович робить титанічну справу. Якщо кожен із нас прочитає хоча б одну із його книжок і відчує на своїй шкірі, як близько ті люди, які боролись тоді, і зрозуміє, наскільки ми маємо схожі проблеми сьогодні, ми почнемо змінювати наш менталітет. Книжки Василя Шкляра правильні, і вони здатні виконувати виховну місію.
Коли ми станемо принциповим народом і будемо стояти один за одного, коли ми самі будемо знаходити і наказувати зрадників, коли ми будемо пильними, коли зрадники боятимуться зраджувати, тоді ми переможемо остаточно.
Під час автограф-сесії
Охочих привітати автора презентаційного роману та виступити з власною рецензією не бракувало та час оренди зали швидко сплив. Дійство продовжилося у вестибюлі за автограф-сесією. Василь Миколайович підписував книжки, які були розкуплені ще до початку презентації. Черга була довжелезною, але піднесено-урочистою. Знайомі зустрічали знайомих, знайомилися з незнайомими, обмінювалися думками та телефонами. Це було справжнє свято книги, тріумф письменницького таланту.
Тамара Маркелова
Leave a Reply