Як вилучити малоросійський канон з українського простору НХМУ

Ми пропонуємо публічне обговорення теми «Що таке українське мистецтво і як його популяризувати».

І переконані, що це обов’язково треба робити на основі наукових засад, визначених видатними вченими (Вашими колегами по Музею у 20-30-х роках. ХХ століття) – Миколою Біляшівським, Данилом Щербаківським та Федором Ернстом.

Радянські часи, коли праці цих замордованих режимом музейників були під забороною, минули. Тож вважаємо, що обговорення на підставі «твердої державницької концепції українського мистецтва», сформульованої вищезазначеними мистецтвознавцями, дасть добрий результат.

У своїх публікаціях на тему діяльності музейних закладів ми найперше керуємося визначеннями щодо поняття «українського мистецтва» з праць Ернста, Біляшівського та Щербаківського.

На жаль, саме на цій підставі у нас і виникає найбільше запитань щодо інформації, яку повідомляють відвідувачам музейні працівники.

Мистецький «Проект Енеїда». Зображення Енея на стіні в будівлі Національного художнього музею України (НХМУ). Київ, 22 вересня 2017 року

 

ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ

Ірина Костенко, Марина Остапенко

Ми вдячні колективу Національного художнього музею України (НХМУ) за увагу до публікації і за розуміння нашої тривоги щодо применшення ролі і значення українських митців з боку співробітників музею.

Ми вважаємо, що «дражлива тема малоросійщини» завдає великої шкоди Українській державі загалом в усіх її сферах, і чи не найбільше в культурній царині.

Проте щодо дискусії на цю тему маємо певні застереження. Про що, власне, дискутувати? «Що таке малоросійщина і в яких закапелках мозку вона ховається?» А навіщо? Адже великою мірою відповідь на це запитання дає текст нинішніх музейних екскурсій.

Ми пропонуємо публічне обговорення теми «Що таке українське мистецтво і як його популяризувати».

І переконані, що це обов’язково треба робити на основі наукових засад, визначених видатними вченими (Вашими колегами по Музею у 20-30-х роках. ХХ століття) – Миколою Біляшівським, Данилом Щербаківським та Федором Ернстом.

Радянські часи, коли праці цих замордованих режимом музейників були під забороною, минули. Тож вважаємо, що обговорення на підставі «твердої державницької концепції українського мистецтва», сформульованої вищезазначеними мистецтвознавцями, дасть добрий результат.

У своїх публікаціях на тему діяльності музейних закладів ми найперше керуємося визначеннями щодо поняття «українського мистецтва» з праць Ернста, Біляшівського та Щербаківського.

На жаль, саме на цій підставі у нас і виникає найбільше запитань щодо інформації, яку повідомляють відвідувачам музейні працівники.

Власне, до прикладів, зазначених у попередній публікації, можемо додати ще кілька.

1. Екскурсоводи НХМУ називають знаменитих портретистів Дмитра Левицького і Володимира Боровиковського «російськими живописцями родом з України».

А Федір Ернст – «видатними українськими малярами 18-го століття, що під тиском економічних та політичних обставин тодішньої України були змущені залишити свою батьківщину та й перебиратися до Петербурга. Славетні Левицький і Боровиковський мали величезний вплив на тогочасне російське мистецтво».

Відчуваєте різницю?

Ті самі дефініції у тексті музейної екскурсії звучать і щодо Іллі Рєпіна.

Докладніше з цього приводу ми писали у статті «Яка національність Національного музею «Київська картинна галерея» (колишнього Музею російського мистецтва)?»

​2. Далі про Казимира Малевича – одного з найвідоміших та найдорожчих художників ХХ століття, твори якого є окрасою найіменитіших музеїв світу.

У Києві, рідному місті визнаного генія, в колекції НХМУ також є робота митця.

Але вона не представлена в експозиції.

І яка користь музею та відвідувачам від перебування шедевру у сховищах?

Адже невеличкий ескіз всесвітньо відомого авангардиста обов’язково привабить чимало туристів, і стане чудовою нагодою повідомляти незнану для багатьох інформацію.

Наприклад, те, що Малевич народився у Києві, вчився у Києві, що його остання прижиттєва виставка також відбулася у Києві.

Безумовно, відвідувачам буде цікаво почути, що саме відкриття української складової в житті Малевича дозволило французькому науковцю Ж.-К. Маркаде, автору монографії про Малевича, «зрозуміти творчий феномен «батька супрематизму».

До екскурсійного супроводу твору Малевича дуже пасуватимуть цитати з монографії Маркаде про те, що «Українська стихія проникла назавжди в людське і художнє єство Малевича», що «Малевич любив ходити в українському одязі і співати українських пісень».

І врешті, що сам Малевич «прямо ідентифікував себе як українця».

Власне кажучи, прославившись на весь світ, Малевич уславив цим і Україну. Тож який сенс тримати цю інформацію у сховищах?

3. Екскурсоводи НХМУ дружно мовчать про мозаїки зруйнованого Михайлівського Золотоверхого собору, які належали Музею до 1938 року.

Ці монументальні шедеври представляли в експозиції період Київської Русі, який Федір Ернст називав «періодом першого злету української культури».

Нині вони у Москві. Зокрема мозаїка «Димитрій Солунський» починає експозицію Державної Третьяковської галереї.

Заклад, безумовно, іменитий, але московські музейники долучили київський шедевр до своєї колекції незаконно. Інакше кажучи, фактично вкрали.

Історія така. 1938 року Третьяковська галерея звернулася з офіційним листом до Всеукраїнського музею з проханням про «тимчасову передачу мозаїки для експонування на виставці «750 років «Слова о полку Ігоревім».

Шедеври передали.

Виставка завершилася. Але Києву нічого не повернули.

1962 року мистецтвознавець Дмитро Горбачов, перебуваючи на посаді головного зберігача НХМУ, знайшов акт «про передачу на тимчасове перебування» мозаїк до Москви із зобов’язанням повернути і написав листа: «Мозаїки наші, час тимчасового позичання минув, повертайте».

Із Москви відповіли: «Ні, весь світ вже знає, що це наше. Ми давно включили мозаїки до свого інвентарю».

Невдовзі Дмитра Горбачова з посади звільнили. І тема завмерла.

Але чому? Адже в архіві Музею зберігається оригінал акту передачі.

Світова практика рясніє прикладами, як наполегливо музейники виборюють повернення експонатів до своїх колекцій. І, власне, ця робота полягає не лише у судових позовах.

Оприлюднення інформації і формування таким чином громадської думки – це дуже потужні засоби боротьби за повернення у даному разі не просто шедеврів, а національних святинь.

До речі, поки українські екскурсоводи мовчать, їхні московські колеги активно популяризують мозаїку, як свідчення «общих истоков единой и неделимой».

Панове музейники, а що Вам заважає говорити правду? Постколоніальна травма?

Вважаємо, що позбутися подібних проблем найкраще допомагають не дискусії. А дотримання чітко визначених майже століття тому рекомендацій Ваших видатних колег – Біляшівського, Щербаківського та Ернста.

Бо: «Кожна серйозна мистецька культура базується насамперед на знанні свого минулого, і лише твердо засвоївши досягнення минулих генерацій, ми збудуємо нову культуру. Інакше ми будемо або поверховими імітаторами останньої паризької моди, або ремісниками без школи, без глибини, без справжнього майстерства».

P.S. Нині в НХМУ працює виставка «Проект Енеїда». Відвідавши її ми були правдиво вражені.

Все – програма, експозиція, кураторська екскурсія Павла Гудімова є, на нашу думку, взірцем бездоганної організації мистецького проекту. Вважаємо, що саме такою роботою (а не дискусіями) можна якнайшвидше витіснити з музейного простору (і закапелків мозку) усі постколоніальні канони, штампи і травми.

​Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти

У тексті збережено виділення, зроблені авторами

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

 

Джерело Радіо Свобода https://www.radiosvoboda.org/a/28780896.html