А СОНЦЕ ДИВИТЬСЯ НА ЛАВКУ
(віршовані роздуми тернопільчан про наболіле)
Усім нашим матерям присвячується
А СОНЦЕ ДИВИТЬСЯ НА ЛАВКУ
(віршовані роздуми тернопільчан про наболіле)
Усім нашим матерям присвячується
Найстрашніше, що відбувається під час війни, це те, що переживають наші матері. Їм найтяжче. Кожен день і час вони чекають повернення із війни синів. Чекають… А інколи так і не можуть дочекатись. Про це і поговоримо.
Розпочнемо із вірша Тетяни Махинки із с.Дзвенигород Борщівського району « Привіт із неба»:
Привіт, моя мила матусю,
На тебе із неба я часто дивлюся.
Пробач, що на світі мене вже нема,
Просто невчасно прийшла ця війна.
Ти не плач, моя мамо рідненька,
Я загинув за рідну країну,
За твоє щасливе майбутнє
Положили мене в домовину.
Я благаю тебе, моя нене,
Не ятри мою душу сльозами.
Я за тебе, моя єдина,
Закував своє тіло в кайдани.
Я молю тебе, рідна голубко,
Своїми синівськими устами,
Бережи себе, моя квітко,
Я ж хвилююсь за тебе без тями.
Пам”ятай, мій океане,
Ти у мене найкраща на світі.
І не плач, моя кохана.
Ти ж повинна за мене радіти.
А тепер почитаємо «Лист із фронту» (вірш Наталії Шарик із м.Тернопіль):
Привіт, дорога матусю!
Пишу я із фронту листа,
До тебе у снах пригорнуся,
І все – веселіші вуста.
І вже – оченята радіють,
Від цього співає душа.
Нене, я не втрачаю надії,
Що все наяву буде так!
Привіт, дорога моя мати!
Ми тут як одна сім”я,
Ми всі, наче рідні, солдати
Усміхнись, прошу тебе я.
Тільки не плач, не журися,
І не сумуй! Мамо, ти чуєш?
Краще до Бога щиро молися,
Своїми молитвами ти Україну врятуєш!
Мати чекає, а «Син на війні» (вірш Зої Качан із с. Гнидове Збаразького району):
Стоїть біля віконця і ридає
Старенька матінка сама.
І сина свого виглядає
Зраненька, лиш зійшла зоря.
І руки, зболені в роботі –
Ростила сина, працювала.
Ночей недоспаних не вернеш…
А сина вже забрали на війну.
Як тяжко матінці чекати.
З очей не висохне сльоза:
«Коли повернешся, мій сину,
Коли зрадію іще я?»
І сум на серці, і печалі,
Тривоги душу полонять.
А син на сході там воює,
Усіх він захищає нас.
Чекає матінка удома,
Коли дзвіночок задзвенить:
«Не плач ти, мамо, я здоровий,
Себе ти, рідна, бережи!»
«Ой сину, сину, я не в силі –
Здоров”я в мене вже нема.
Чи дочекаюсь я, мій рідний,
Вдома зустріти ще тебе?»
І просить матінка у Бога,
І молиться до всіх святих:
«Небесні ангели, рятуйте мого сина
І поверніть його живим!»
І так щодня стоїть біля віконця,
І руки зносить до небес:
«Ой сину рідний, не впади в дорозі,
А повернись додому ти».
«Не плач так тяжко, моя ненько,
Серденька свого так не рви.
Я через рік повернусь, мамо,
І знов зустрінемося ми».
Вже й літо теплеє минуло,
Осінь настала золота.
«Почекай ще трошки, мамо,
На зиму вже повернусь я».
Вірш М.Касіян із с. Мартинівка Бучацького району «Матерям»:
Повістка прийшла до нашого дому –
Збирайся, солдате, в далеку дорогу,
На схід воювати –
Батьківщину свою захищати.
Благословляла мати сина:
«З богом повертайся,
Буду тебе виглядати,
Вісточку від тебе чекати».
«Синочку мій рідний, чому ти мовчиш?»
«Не маю часу тобі, мамо, писати –
Треба тебе захищати.
Терористи нас хочуть усіх перебити,
Але ми не здаємося, чуєш, ненько Вкраїно!
Скінчиться війна, я прийду додому.
Схаменіться, брати, – земля
Вже горить і стогне від болю!»
Зустріла мати рідного сина,
Але вже в домовині.
«На кого лишив ти стареньку матір?
Сльози й жаль ти залишив родині».
«Прощай, рідненька матусю.
Не плач ти за мною, лише помолися.
Пішов я високо, до самого неба.
А там мені вже нічого не треба»
А тепер сумний вірш Петра Паньківа із м.Монастириська «Чорні дні»:
Ридає мати. Гірко їй.
Як далі жити, одинокій?
Бо син загинув на війні
У двадцять молодечних років.
Плекала кращі риси в нім,
Щоб разом віку доживати.
Невісточку хотіла в дім,
Хотіла внуків дочекатись.
Гуляти з ними у дворі,
В саду на лавочці сидіти,
Всміхатись мило дітворі,
Життю прекрасному радіти.
Все перекреслила війна!
Немає в мами більше сина.
Тепер лишилася сама.
Не прийде більш її дитина.
Не прийде і не запита:
«Як ваше, матінко, здоров”я?»
Не спиться їй, а вже світа.
Всі дні тепер для неї чорні.
Продовжити чергові роздуми про наболіле хочу віршем тернопільчанина, нині киянина Петра Ткача «А сонце дивиться на лавку»:
У храмі світло і просторо.
Відправа не почнеться скоро.
На лавочці попід стіною
Бабуся, спершися рукою,
Давно сидить і щось міркує,
Про щось згадала – і сумує.
А сонце дивиться на лавку,
На бабцю, хустку і на палку.
Не помічає, вся в думках,
В прекрасних, юних, світлих днях.
Була ж бо дівчина-краса:
До пояса густа коса,
Як терен, гарні чорні очі,
Чорніші від самої ночі.
Згадала, як була дитям,
Вклонялась батьківським рукам.
І як до ранку пахли вишні,
І вечори такі затишні,
І працю непосильну в полі,
Й окрайчик хліба на долоні…
І смак його вона згадала,
І… як уперше покохала.
Але життя, як мить, минуло.
Бабуся раптом стрепенулась…
Уже закінчилась відправа.
Пустою церква швидко стала.
Старенька, з лавки ледве звівшись
І щиро Богу помолившись,
Поволеньки пішла додому…
Не розповість вона нікому,
Як все життя ще раз прожила.
Немає сил, а так хотіла б
Піти до річки, попід гору,
У ліс, що так любила, в поле…
Натомість бачить лиш стежину.
Колись за мить – тепер годину
По ній додому треба йти.
Побільшало на ній трави,
Місяцями й зовсім заросла…
Як важко йти. Бринить сльоза.
Та не від болю – просто знає:
Ніхто удома не чекає.
В хатині, що давно сумна, –
Самотність, горе і …вона.
Прийшла нарешті. Все болить.
Сльозу втирає і тремтить.
Води взяла, але… розлила.
В вийти з хати вже несила.
«Приляжу трішки, полежу,
Води пізніше, принесу».
І прилягла. Тоді згадала,
Що палку з церкви не забрала.
«Ой лишенько! А як я встану?
До столу, може, ще дістану.
Мабуть, дістану. Потім спруся –
І так на ноги підведуся.
Але пізніше… Полежу.
На потім сили збережу».
…І знов неділя, дзвони б”ють.
Гуртом до церкви люди йдуть.
У храмі світло і просторо.
Відправа вже почнеться скоро.
А сонце дивиться на лавку
І на залишену тут палку…
Почитаємо «Лист із чужини» Надії Горішної і Лесі Кучинської із м.Підгайці:
Сонце заходить за обрій,
Вітер помалу стихає,
Чути, як пташки співають:
Вечір сумний наступає.
Знову самотня у парку
Пишу листа на Вкраїну.
Сум закрадається в душу,
Думками додому лину.
Жити у краї чужому нелегко,
Щастя шукаєш в роботі.
Мами сивіють, за дітьми сумують.
Ті ж помалу їх забувають.
Рідна моя Україно,
Тяжко мені на чужині.
Гірко, що десь там блукає дитина –
Бідна, нещасна, немов сиротина.
Часто у сні бачу батьківську хату,
Поруч садок бур”янами поріс,
А біля нього моя рідна мати –
Очі у неї повні сліз…
Спершись на плотик, мене виглядає –
Так захотілось до неї – біжу.
Ближче підхожу, а мами немає,
Важко повірить, що це тільки сон.
Я так хотіла її обійняти,
Лиш пригорнутись, про все розказати,
Тільки вона мене завжди жаліла,
Тільки єдина мене розуміла…
Я б розказала тобі, моя мамо,
Як мені тут одиноко,
Завжди в тривозі, ночами поплачу
Що на чужині своїх я не бачу.
Але не зможу я їй розказати,
Більше ніколи не пригорнуся –
Мама рідненька лежить у могилі,
Тільки прийду помолюсь і вклонюся.
Нині приснилася батьківська вишня,
Що розцвіла біля мого вікна.
Вишня схилилась, немов зажурилась,
Ніби чекає на мене вона.
Десь над морем журавлі курличуть,
Ніби до себе вони мене кличуть, –
Я заблукала у краї чужому…
З ними хотіла б летіти додому.
Тільки нескоро я повернуся.
З болем душі тут мій час пролетить.
Лиш коли ступлю на рідную землю,
Щастя відчую у тую ж мить…
і нехай «Червона калина» Івана Ваврика із м.Тернопіль все-таки розквітне на нашій Україні:
Біля мого вікна
Пломеніє червона калина.
Її мати садила,
Коли молодою була.
І калина росте,
Розквітає, як люба дівчина,
А матусі на білому світі
Давно вже нема.
Тільки ранок настане,
Я дивлюсь у віконце –
Там калина схилилась,
Нагадує матір мені,
Що квіти садила –
Півонії, ружі, палкі чорнобривці
І співала тихенько
Журливі й веселі пісні.
Плине час, і війна
Спопеляє Вкраїну.
За волю і єдність
Вмирають сини.
На їхніх могилах
Ми посадим червону калину,
На славу Героям,
Що тут полягли.
Синьо-жовті знамена
І грона червоні калини –
Символ віри і честі
Вкраїнських синів.
Йдучи в бій, стоголосять:
«А ми тую червону калину,
Гей,гей,гей – підіймемо»
І поборемо всіх ворогів.
Закінчити ці роздуми хочу віршем Михайла Облещука із м.Теребовля «А всьому винна та війна»:
Як ти ішов на ту війну
Край рідний боронити,
Навколо рясно все цвіло,
Цвіли весняні квіти.
А я стояла край воріт
І сльози витирала,
Вертайся, сину мій, живий –
У Бога я прохала.
Вже рік минув, другий іде,
А син не повертає.
За сином тужить вся сім»я,
З війни його чекають.
Не знали ми, що та війна
Розлучить нас з тобою.
Стою одна біля воріт,
Засмучена журбою.
Загинув син в важкім бою
Від кулі супостата –
Вкраїну рідну боронив
Від путінського ката.
Розлука з сином – мука моя,
Що в серці не згасає.
А всьому винна та війна,
Бо сина вже немає.
Підготував Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України
Leave a Reply