Геополітичні і внутрішні загрози для державності і соборності України! – Степан Хмара

Після відновлення державності у 1991 році, Українська держава існує вже чверть століття, найдовше після неодноразових відновлень протягом останнього століття. І незважаючи на це загроза втрати державності остаточно не зникла, а навпаки, за останні роки посилилася.
Війна Росії проти України ніколи не припинялася, навіть, після підписання договору про дружбу з Україною. До економічної, інформаційної, гуманітарної, політичної, дипломатичної, в останні два роки Росія долучила ще й військову агресію і окупацію українських територій: Криму і частин Донбасу. Хоч цинічно, навіть зараз, заперечує присутність своїх військ в Донбасі.
І це не дивно, бо така політика РФ відповідає неперервності багатосотлітньої стратегії російського та імперського панування, спрямованого на знищення української нації, через комплексну русифікацію українського етносу або фізичне знищення тих українських суспільних верств і елементів, які противились денаціоналізації і русифікації. Ресурс України: людський, економічний, інтелектуальний, природний, географічний був потрібний Росії і успішно використовувався продовж століть для російського імперського експансіонізму.
На відміну від західноєвропейського імперіалізму, який спрямовувався на економічну експлуатацію колоній, і не ставив за мету знищення ідентичності поневолених народів і все таки ніс в колонії елементи просвітянства і гуманізму, російський колоніалізм відзначався особливою жорстокістю і азійським деспотизмом.

Степан Хмара

Геополітичні і внутрішні загрози для державності і соборності України!

Після відновлення державності у 1991 році, Українська держава існує вже чверть століття, найдовше після неодноразових відновлень протягом останнього століття. І незважаючи на це загроза втрати державності остаточно не зникла, а навпаки, за останні роки посилилася.
Війна Росії проти України ніколи не припинялася, навіть, після підписання договору про дружбу з Україною. До економічної, інформаційної, гуманітарної, політичної, дипломатичної, в останні два роки Росія долучила ще й військову агресію і окупацію українських територій: Криму і частин Донбасу. Хоч цинічно, навіть зараз, заперечує присутність своїх військ в Донбасі.
І це не дивно, бо така політика РФ відповідає неперервності багатосотлітньої стратегії російського та імперського панування, спрямованого на знищення української нації, через комплексну русифікацію українського етносу або фізичне знищення тих українських суспільних верств і елементів, які противились денаціоналізації і русифікації. Ресурс України: людський, економічний, інтелектуальний, природний, географічний був потрібний Росії і успішно використовувався продовж століть для російського імперського експансіонізму.
На відміну від західноєвропейського імперіалізму, який спрямовувався на економічну експлуатацію колоній, і не ставив за мету знищення ідентичності поневолених народів і все таки ніс в колонії елементи просвітянства і гуманізму, російський колоніалізм відзначався особливою жорстокістю і азійським деспотизмом.
Російський імперіалізм завжди підкреслював свою особливість і відкидав західні гуманістичні цінності. А нинішнє російське керівництво не відмовилося від традиційної імперської стратегічної лінії, підкресливши її досягненнями технологічного прогресу і активно використовує демократичні інститути західного світу для підриву їх з середини. Без усвідомлення глибини стратегії російського імперіалізму, політика захисту національних інтересів і збереження української держави приречене на помилки і поразки.
На жаль, загрози українській державності багатократно посилюються від нерозуміння лідерами і суспільствами західного світу (Європи і Північної Америки), глибини загроз для європейської і світової безпеки, цивілізаційним досягненням людства від російського імперіалізму.
Західні політичні еліти ніяк не можуть позбавитися від відвічних ілюзій, що Російська імперія може добровільно відмовитися від особливого російського деспотизму і мрії нав’язати його решті світу( в сучасному варіанті” русскій мір”). Від нерозуміння цього були і є помилкові теорії у прикладній політиці. У 1960-70 роках: концепції конвергенції, детанту, в теперішній час – небезпечна і легковажна політика вмовлянь і задобрювання. Остання сьогодні здійснюється стосовно України, яку Росія здійснює як на території України, так і далеко за її межами різними засобами, в тому числі і методами воєнної агресії.
Це не лише війна проти України, але й ЛОКАЛЬНИЙ ПРОЯВ ВІЙНИ ГЕОПОЛІТИЧНОЇ ПРОТИ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ! В тому, що цього ще не усвідомлюють західні лідери і полягає загроза і для України, і для світового співтовариства. Україна платить дорогу ціну за те, що їй випала доля знаходитися на передньому рубежі цієї війни. Захід сподівається зупинити агресора, пожертвувавши Україною, не усвідомлюючи, що агресор не задовольниться цією жертвою. Поглинання України тільки ще більше розпалило б апетити і впевненість у своїх агресивних намірах, а також ресурсно (інтелектуально, географічно, економічно) посилило б геополітичну загрозу російського імперіалізму, в першу чергу для об’єднаної Європи. Західні лідери не помічають або роблять вигляд, що не помічають того, що нинішнє російське імперське керівництво як правонаступник СРСР успадкувало і його агресивну імперську стратегічну політику.
Путін застосовує ядерний шантаж, як засіб успішного силового блефування, з метою вольового обеззброєння Заходу щодо відстоювання ціннісних гуманістичних завоювань, щоб шляхом застосування різних засобів, послабляти Захід, в стратегічних цілях російського імперського експансіонізму. З метою ослаблення Заходу Кремль застосовує цілий комплекс стратегічних і тактичних засобів.
В цій політиці першочергові, стратегічні завдання Кремля. По-перше – зруйнувати Євроатлантичну солідарність, яка після другої світової війни, втілилася в створенні потужної міжнародної безпекової організації – НАТО, де США відігравали і відіграють ключову роль, як найбільша військова потуга у світі. Цю політику десятиліттями проводив СРСР, залишається незмінною вона і у нинішнього Кремля! І використовуються для цього щонайменший конфлікт інтересів у будь-якій сфері взаємостосунків. Враховуючи складну специфіку передвиборчої президентської кампанії в США, є небезпека кратно збільшити хибну політику Обами так званого перезавантаження відносин США І РФ.
По-друге, Росія максимально намагається використати так звану боротьбу з тероризмом для ослаблення і дестабілізації Заходу, зокрема Європи. Росія дуже хоче покращити свої відносини з Заходом, зменшити, а ще краще домогтися скасування санкцій, через створення образу корисності РФ Заходу у боротьбі з міжнародним тероризмом. І в цьому Кремлю таки вдається досягти успіху на своєму шляху, через безглузду і короткозору політику “корисних ідіотів” і на Заході.
Політика на Заході погодилася допустити військову присутність Росії у Сирії і врятувати свого надійного союзника Асада, який доживав останні дні. Авіаударами по антиасадівській опозиції Росія продовжила існування кривавому диктатору. Російські воєнні дії в Сірії спричинилися до збільшення масованого потоку втікачів, і таким чином, створили серйозну загрозу стабільності та викликали чимало суперечностей між країнами – членами Євросоюзу.
Західні політики швидко забули, що СРСР сам, будучи терористичною державою, організував і фінансував терористичні організації і режими у всіх куточках світу. Нинішній режим РФ успадкував звички СРСР, зв’язки, прямі і опосередковані методи для використання у своїх цілях тероризму. Невже це так складно зрозуміти, що Росія веде війну проти Західної цивілізації, через пропаганду, дезінформацію, та через свої корупційні схеми ( підкуп окремих державних службовців, політиків, парламентарів, громадських діячів, фінансуючи окремі політичні групи і партії).
Поки-що ця війна на Заході відбувається без воєнної компоненти, в якій ще не має потреби і можливостей, але це не означає, що вона (воєнна) сила у потрібний момент не буде застосована у повзучий спосіб: висмикуючи окремі держави з європейського простору за допомогою воєнної сили. Воєнна агресія проти України підтверджує цілковиту можливість такого варіанту. Адже до цієї агресії Росія роками застосовувала підривну війну на ослаблення, готуючи гарячу війну.
Замість того, щоб спільними зусиллями зупинити агресора, Захід сприйняв план Путіна по знищенню України: так звані Мінські домовленості, які продиктував Путін. Тепер Захід тисне на Україну, домагаючись від неї в односторонньому порядку виконати цей план Путіна. Ніхто навіть і не думає відходити від Мінської авантюри і спокійно спостерігає як Путін знекровлює Україну, прикриваючись ширмою Мінських домовленостей.
Заради справедливості потрібно признати, що такій поведінці Заходу сприяє і нікчемна політика української влади, зокрема Порошенка та Верховної Ради, яка перетворилася у його слухняну маріонетку.
Про необхідні заходи для відпору російської агресії  
Не менша загроза для української державності – внутрішня. Суть її коріниться у системі влади, що склалася в Україні. Незважаючи на наявні формальні державні інститути влади, реальна влада опинилася в руках мафії олігархів, якій підпорядковано всі ці державні інститути і працюють вони в основному на обслуговування цієї олігархічної мафії: парламент, судочинство, силові структури, ЗМІ. Монополізм олігархічної мафії перетворився в руйнівну силу держави. Він руйнує головну продуктивну силу економіки: середній і дрібний бізнес і весь середній клас, як рушійну верству суспільного розвитку і стабільності держави. Ситуація ускладнюється ще й особливою специфікою олігархату в Україні. Він поголовно складається з компрадорської антипатріотичної буржуазії. Україна для них лише джерело збагачення.
Олігархи в Україні не інтегровані в український культурний простір, українська ідентичність є для них незрозумілою і вони від неї абстрагуються. В їхній духовно-ментальній особливості є суть їхньої поведінки: відсутність відповідальності за долю майбутнього нації і держави, аморальність. На сьогодні в Україні склалася система влади загрозлива для національної безпеки та існування держави. Неформальна, але реальна влада опинилася в руках олігархату. Олігархат в Україні владарює за класичними правилами мафії. На відміну від інших держав, де мафія діє паралельно з державою, у нас же – вона очолює державу. Тому в Україні главою мафії, що визначає основні правила поведінки мафії, виступає глава держави, тобто П.Порошенко.
Опинившись на вершині державної влади, олігарх Порошенко не став на захист інтересів держави від олігархічної мафії, а став першим серед рівних в цій системі . ЇЇ покровителем і захисником, всупереч національним інтересам України. Підтвердження сказаному – його брутальне порушення Конституції України, законів України, руйнування парламентаризму, корупційна кадрова політика, толерування бізнесу держави агресора Росії в Україні. Переймаючись насамперед своїми прибутками, Порошенко наніс непоправний удар по економіці України. Глава Нацбанку України Гонтарєва є його ставленицею, яку він і досі оберігає на цій посаді і тому несе пряму відповідальність за м її злочинну діяльність. А це знищення десятків українських банків через злочинну, непрофесійну діяльність Нацбанку, зумисне пограбування на десятки тисяч депозитів фізичних і юридичних вкладників, штучно викликану недовіру до банківської системи і відтак депозитів з банків, і таким чином, параліч внутрішньоукраїнських інвестицій, і як наслідок – стагнація економіки. Порошенко постійно ухиляється від своїх конституційних обов’язків по організації захисту України від зовнішньої агресії. Порошенко блокує юридичне визнання Росії агресором і закон України про тимчасово окуповані території Донбасу, називаючи російсько-українську війну – антитерористичною операцією( АТО), чим допомагає Путіну вести воєнну агресію проти України як внутрішньодержавний конфлікт.
Порошенко на догоду Путіну, втягнув Україну у план Путіна по руйнуванню української держави, під назвою Мінські домовленості. Незважаючи на те, що вони завели Україну у глухий кут безвиході, Порошенко і надалі намагається дотримуватися цього плану. Жодного плану звільнення окупованих територій у Порошенка немає, судячи з його бездіяльності в цьому питанні, він його і не шукає.
Це злочинна бездіяльність, яка приносить Україні щоденні втрати вже майже два роки при пасивному відсижуванню наших військ в окопах, під постійним обстрілом російської сторони. Така ганебна політика Порошенка тільки виснажує Україну і штовхає її до капітуляції.
До перечисленого треба додати повний провал інформаційної і закордонної політики, безініціативності української дипломатії.
Аналізуючи політику Порошенка, стає очевидним: 1) між ним і Путіним давно існують певні політичні домовленості; 2) Ці домовленості надзвичайно загрозливі для безпеки України; 3) Порошенко і олігархічна мафія веде інтенсивну торгівлю з ворожою стороною для України, а для Порошенка вона є партнером; 4) руйнування добровольчого руху і переслідування багатьох учасників цього руху.
Порошенко послідовно щораз більше узурпує владу в своїх руках, заради власних надприбутків.  Отже, в нинішній ситуації Порошенко та його стиль владарювання є деструктивним і перетворився в найбільшу внутрішню загрозу для Української держави, що значно підсилює зовнішні загрози. Невідкладні заходи захисту суверенітету України. Для успішної боротьби за збереження української держави потрібно визначити величину загроз, послідовність і засоби їх ліквідації.
Оскільки фактично доводиться відстоювати Україну на двох фронтах: зовнішньому і внутрішньому, а мета Росії її знищити, то пріоритет зусиль повинен бути скерований на нейтралізацію цієї загрози. Для цього має вживатися комплекс заходів: політичних, юридичних, воєнних, економічних, дипломатичних, інформаційних.
ПОЛІТИЧНІ: доведення до української громадськості, що стратегічна мета керівництва РФ – знищення Української держави, через поступове підпорядкування України шляхом тиску через воєнну інтервенцію, нав’язування дезінтеграційної системи державного устрою (зміна Конституції України, федералізація та вмонтування в Українську державу повністю підконтрольної Москві частини Донбасу з особливими правами і статусом), потужну дезінформаційно-пропагандиську атаку через ЗМІ, творення і всестороння підтримка проросійських політичних партій та громадських організацій(наприклад: опозиційний блок, “Український вибір” Медведчука тощо), використання в підривних цілях церкви УПЦ МП і приведення до влади в центрі промосковської ” п’ятої колони “. Суспільство має знати про ці загрози аби бути підготовленим рішуче їм протистояти.
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ і ЮРИДИЧНІ: Повинен бути законодавчо визначений статус захоплених територій Донбасу, як тимчасово окуповані. Перестати нарешті брехливо називати війну АТО. На території Донбасу необхідно запроваджувати воєнний стан. З агресором – РФ мають бути розірвані будь-які дипломатичні, торгівельні, гуманітарні відносини. Офіційно визнати, що термін, визначений Мінськими домовленостями, завершився 1 січня 2016 року і що російська сторона не виконала жодного пункту.
Пора нарешті припинити безплідні зустрічі в Мінську тристоронніх груп, які тільки створюють ілюзію, що там може щось вирішуватися і вигідні тільки московським агресорам.  
ВОЄННІ: воєнна складова повинна застосовуватися для поетапного звільнення окупованих територій. Від пасивної оборони необхідно переходити до активної оборони: а) наносити адекватні відплатні удари у відповідь на обстріли наших військових, цивільні об’єкти і мирне населення; б) наносити удари по колонах воєнної техніки, яка заходить на територію України; в) спецоперації в тилу ворога на окупованих територіях, знищення комунікацій, забезпечення окупантів;
г) поетапне відвоювання окремих населених пунктів і поступове витіснення окупантів з української території.  
Деокупація українських територій без силової складової НЕМОЖЛИВА.
Затягування ЗВІЛЬНЕННЯ окупованих територій буде тільки збільшувати загрози для української держави і штовхати нас до поетапної капітуляції. Лякалки про широкомасштабну війну РФ проти України від лукавого і вигідні вони тільки Росії. РФ найвигідніша ситуація , яка існує зараз: одностороннє постійне нанесення ударів по наших позиціях (безконтактна війна) при пасивності української сторони. Пасивне відсиджування наших військових в окопах тільки деморалізує українську армію, народжує безнадію і капітулянські настрої в суспільстві.
Широкомасштабна війна РФ і навіть окупація всієї чи більшої частини території України на короткий час призвела б до катастрофи і розпаду самої РФ. Об’єктивно Україна має шанс звільнити Україну від окупантів в Донбасі . Наші невдачі виходять від відсутності політичної волі і колабораціоністсько-капітулянських позицій вищого державно-політичного керівництва України.
5. Закордонна політика України потребує кардинальних змін поведінки з позицій об’єкта зовнішніх впливів на суб’єкта міжнародної політики з позицій захисту національних інтересів України. По-перше, Україна повинна припинити будь-які переговори з закордонними партнерами про систему державно-політичного устрою ( зміни до Конституції, вибори в Донбасі тощо). Ці питання в принципі не можуть бути темою переговорів з іноземними державами. Це виключно суверенне право українського народу. І народ не уповноважував керівників держави виносити ці питання на обговорення.
По-друге: українське керівництво повинне постійно нагадувати нашим європейським партнерам ( керівникам всіх, без виключення європейських Північно-Американських держав ) роз’яснювати, що російсько-українська війна це частина (воєнна) геополітичної стратегічної війни цивілізаційного характеру: антидемократичного, антигуманного, азійського деспотизму проти правової гуманістичної системи Заходу.
Україна на передовій лінії війни з російським агресором і захищає не тільки себе, але й Європу, їхню безпеку.
По-третє, переконувати Захід перестати сприймати російську війну проти України, сприймати через призму російського трактування, як внутрішньоукраїнський конфлікт, повторювати як мантру хибні і небезпечні заяви про необхідність виконання Мінських домовленостей. Через них Путін домагається виконання одного пункту: ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ і легітимізації там підконтрольного Росії режиму з особливими правами, незалежного від Української держави, але повністю на забезпеченні України, як детонатор знищення Української держави. Україна може і сама відкинути цей план і переконати Захід шукати інші варіанти, аби змусити агресора відступити з окупованих територій України.
По-четверте, Україна має вимагати від фінансової, економічної, технологічної, військової, сучасної протиповітряної, протитанкової зброї, бо вона захищає не лише себе, але й всю Європу.
По-п’яте, українська дипломатія має перейти від пасивного споглядання до ініціативної, наступальної діяльності. У нашій закордонній і дипломатичній діяльності потрібно постійно наголошувати для європейської та світової безпеки, що Росія руйнує правовий, безпековий характер, який встановився після Другої світової війни, зокрема Заключний акт з питань Європейської безпеки і співпраці в Гельсінкі 1975, Статут ООН, Будапештський меморандум.
Україна повинна ініціювати: а) Скликання загальноєвропейської безпекової конференції (Гельсінкі – 2); б) ініціювати позбавити права голосу РФ у Раді Безпеки ООН при розгляді російсько-українського конфлікту; в) Звернутися до учасників Будапештського Меморандуму ( США, Великобританія, Франція і Китай) провести консультації і осудити РФ, яка розтоптала принципи Меморандуму і вимагати шукати шляхи тиску на агресора і засоби допомогти Україні.
У разі негативної реакції зазначених держав на відповідну пропозицію України, доцільно заявити про вихід з Договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь. Це означає, що Україна відразу приступила б до створення ядерної зброї.  
Україна повинна постійно збирати і систематизувати та юридично закріплювати факти, як ДОКАЗОВУ БАЗУ ПРО ВІЙСЬКОВІ І ЦИВІЛЬНІ ЖЕРТВИ ВІЙНИ, ідентифіковані російські військові, їхня зброя, нанесені руйнування населених пунктів, промислової і комунальної інфраструктури російської агресії, оцінка нанесених Україні збитків, в тому числі і за участі іноземних аудиторів. Ця доказова база повинна постійно лягати на стіл керівників іноземних держав і міжнародних організацій, а також для міжнародної громадськості.
Україна повинна постійно і наполегливо вимагати потужних комплексних санкцій від Заходу, але для цього самим потрібно визначитися з агресором і надати доказову базу.
Вище викладено комплекс заходів, необхідних для перемоги над Російським агресором в Донбасі і звільненні окупованих територій.
ПРО КРИМ
Зі сторони України потрібно тримати жорстку і повномасштабну блокаду Криму. Українське керівництво, дипломатія, повинні безперервно наголошувати на загрозі для Європейського і чорноморського та Близькосхідного регіонів, через потужне нарощування наступальних озброєнь на Кримському півострові. Отже, це має викликати розуміння, бо деокупація Криму не лише в інтересах України, але й Європейської та світової безпеки.
Порушені у цій статті питання відносяться до компетенції Президента Порошенка і частково ВРУ. Порошенко вперто ухиляється виконувати свої конституційні обов’язки. Верховна Рада паралізована президентом. Який вихід з глухого кута? Вибори?
Коли Порошенко узурпував практично всі головні важелі влади у своїх руках, виборами змінити ситуацію неможливо. Тільки здорові суспільні сили: громадські і політичні організації, авторитетні особистості повинні виробити узгоджену, консолідовану позицію і продиктувати ультимативні вимоги до Порошенка. Єдино можливий механізм змусити Порошенка виконувати ультиматум суспільства, це організований публічний масовий тиск. І тоді Порошенко змушений буде виконати волю народу. Якщо не захоче – має бути зметений. В жодному разі він нікуди не втече, бо тікати йому нікуди.
Україні бажаний перший варіант. І якщо Порошенко почне виконувати ультиматум, то це буде і початок демонтажу мафіозно-олігархічної системи, в ході чого і з’являться умови відновлення справедливої виборчої системи головного механізму демократії.
Все тут викладене – зовсім не утопічні фантазії. Це цілком реальний механізм. Потрібна лише політична воля суспільства. А українське суспільство в критичні моменти завжди демонструвало волю.
06 серпня 2016 року