Повне моральне та юридичне право послуговуватися російською мовою – це головний привілей, за який борються російськомовні та росіяни в Україні, не залежно від того, коли та в який спосіб вони тут опинилися, – вважає історик Ростислав Мартинюк. Про це він розповів у Києві на круглому столі під назвою “Бандерівські читання”.
| |
| Ростислав Мартинюк – уродженець Сум, закінчив Історичний факультет Воронезького університету. Живучи в Москві, долучився до створення Українського історичного клубу. З 1998 мешкає в Києві. Працював журналістом на телеканалах. Вивчає угро-фінські народи. Заснував україномовний сайт угро-фінських новин Ugraina.org. |
Повне моральне та юридичне право послуговуватися російською мовою – це головний привілей, за який борються російськомовні та росіяни в Україні, не залежно від того, коли та в який спосіб вони тут опинилися, – вважає історик Ростислав Мартинюк. Про це він розповів у Києві на круглому столі під назвою “Бандерівські читання”.
Майдан і Революція гідности зробила чи не все таємне явним. Виняток лиш один: за зовнішньоукраїнським антуражем ми не помітили силу, яка підтримувала Майдан, але не була українською.
В своїй революції українська нація мала своїх толерованих союзників – так званих “русскоязычных украинцев”. Їх не часто впускали на сцену Майдану, але заднім числом оформили як попутників, добрих помічників у справах боротьби з режимом.
Ця ж російськомовна і просто русская частка активу Майдану змушена була прийняти, хоч і з застереженнями, корпус консервативної революційної символіки. Зокрема – ім’я Степана Бандери. І сам феноменальний мем бандерівців. Ці люди раптом вирішили, що це вони можуть пережити.
Ця русская частка насторожено, а подекуди й вороже, сприйняла падіння Леніна на Бессарабці, як і подальший Ленінопад. Пригадую, як мені по телефону Юрко Сиротюк (колишній Народний депутат від партії “Свобода”. – Gazeta.ua) 8 грудня сказав, що Ленін впав. Я почав стрибати по Інститутській, кричати людям навколо “Слава Богу! Ленін впав!”. А тут такі двоє парнєй ідуть з Медичної сотні з кам’яним обличчям, кажуть: это плохо. Я подумав, що ось вони, наші союзники, тут вони, зі своїми поглядами.
Путінський режим був не готовий до того, що русскіє в Україні підтримають бандерівську революцію. Саме таврування бандерівцем російськомовного попутника Майдану, за розрахунком Кремля, мало викликати в них блювотний рефлекс. А відтак – відкинути русскіх від українців. Інтуїтивно українці з тактичних міркувань намагалися запобігти такому розвитку подій.
Тим часом російськомовний бандерівець дав кровну клятву на захист України. Але взамін попросив дрібничку – символічну легалізацію російськомовних українців як окремої, заледве не рівної сторони нового політичного процесу після втечі Януковича. Це сталося під юніолістським гаслом – “Єдина країна/Единая страна”.
Чому б і ні? Вот вам русского пол царства за союз против Путина. Десь так ту паніку можу відконотувати, яка була десь у березні 14 року. Хто тоді думав, що це коротке політичне гасло достойне смертельної унії Шотландії й Англії?
Гасло “Єдина країна/Единая страна” зрештою знайшло парламентську легітимацію. Вона полягала у відмові новообраного голови Верховної Ради, а згодом і Президента України, Петра Порошенка, підписувати рішення депутатів про скасування Закону Ківалова-Колєсніченка. Пам’ятаю тодішню істерику. Мені дзвонили з Кривого Рогу: “Нащо ви, “свободівці”, скасували закон?” При чому, це говорилось українською мовою мені. По-перше, це не “Свобода” зробила, хоч її депутати голосували “за”. Це ініціатива була Кириленка, здається.
Саме цей Закон відкривав “новій політичній спільноті” – російськомовним українцям – шлях до повної, неподільної влади в Україні, і форсованого будівництва “государства Украина”: українського за формою і російського за змістом. І тоді здалося, що за таке государство русскоязичниє могли б і повоювати. Хоч із Путіним, хоч і з самою Російською Федерацією.
Хто ж ці “російськомовні українці”, які у хвилини екзальтації іменуються навіть “російськомовними бандерівцями”? Це українці, які не володіють українською мовою, чи це новосформована етнічна група, яка усвідомила свої політичні інтереси через набуту російську мову?
Є й ті, є й інші. Але є й треті, етнічні русскіє – багатомільйонна група громадян України, яка й стала полюсом політичної поведінки “російськомовних українців”, взявши собі цілком нову гібридну самоназву – псевдоетнонім “русскоязычные украинцы”.
Ця група не гомогенна, у ній навіть переважають креольські українські елементи, але це справді русскіє, які в особливий, неочевидний спосіб легалізовані в державі Україна як рівновартісний державотворчий елемент, а подекуди претендують і на ключові функції.
Щоб збагнути колективну етнічну поведінку русскіх за кордоном, треба пам’ятати про їхнє надзвичайно гнучке ставлення до власної етнічної репрезентації. Є така русская приказка: “Назови хоть горшком, только в печь не ставь”. Тобто: “Мені байдуже як називатися серед тубільців, лиш не позбавляйте моїх привілеїв”.
В Києві 300 тисяч русскіх за переписом. У Варшаві, Нью-Йорку, Лондоні в таких випадках місцеві можуть показати: “ось у цій околиці живуть китайці” тощо. Де в Києві живуть русскіє? На Куренівці? На Троєщині?
Оскільки всюди й невидимо, то за допомогою мема “російськомовні українці” вони фактично всюди й володіють ситуацією. І замість вибудовувати з нами стосунки з позиції меншини, вони перетворюються автоматично на більшість – і вже ми, а не вони, воюємо за квоти на телебаченні.
Бо мова в Україні – це для них золотий, божественний привілей.
Leave a Reply