«Ад в груди и в голове» сучасних Іванів Карамазових

   Дедалі частіше звідусіль чуємо сьогодні про самотність. І, здавалося б, коли – в епоху розвитку комунікаційних технологій, завдяки яким відстань між людьми зводиться до мінімуму, а повідомлення, для обміну якими колись потрібні були місяці, тепер приходять за десяті частини секунди. Комп’ютерні мережі дозволяють спілкуватися віч-на-віч з людиною, яка знаходиться за океаном, дозволяють дивитися на її обличчя, слухати її розмову, але не завжди дозволяють бачити та чути її…

   Дедалі частіше звідусіль чуємо сьогодні про самотність. І, здавалося б, коли – в епоху розвитку комунікаційних технологій, завдяки яким відстань між людьми зводиться до мінімуму, а повідомлення, для обміну якими колись потрібні були місяці, тепер приходять за десяті частини секунди. Комп’ютерні мережі дозволяють спілкуватися віч-на-віч з людиною, яка знаходиться за океаном, дозволяють дивитися на її обличчя, слухати її розмову, але не завжди дозволяють бачити та чути її. В час, коли завдяки науково-технічному прогресу люди мали б стати ближчими, вони навпаки віддаляються одне від одного. Наявність сотень друзів у списках соціальних мереж і щоденний обмін повідомленнями з ними не виключають самотності. Користувач цих передових штукенцій може бути надзвичайно обізнаним зі справами всіх своїх знайомих, але в душі відчуватиме пустку. Тому, коли самотність наступає на тебе, кидатися до віртуального спілкування – не вихід, і, взагалі, причин та шляхів порятунку від неї у зовнішньому світі не знайти. Викорінювати самотність потрібно зсередини. Бо, якби було по-іншому, сьогодні, в час стирання комунікаційних кордонів, ця проблема узагалі зникла б. А вона залишається все такою ж незмінною, як і якихось дві сотні років назад. Не один автор не в одному своєму творі, які тепер ми відносимо до перлин світової класики, порушував проблему самотності маленької людини у великому світі. Багато з них докопалися до її кореня і знайшли рецепти її подолання. Говорячи про проблему самотньої людської душі, не можна оминути увагою тонкого психолога російської літератури ХІХ ст. Ф. Достоєвського і ціле явище у світовому красному письменстві – його роман «Брати Карамазови». Ведеться багато дискусій про цей твір, існує безліч його інтерпретацій – від буквального сприйняття його як детективного роману до розгортання на його сторінках широкої панорами глибин російського менталітету.     Але, з якого боку не дивився б читач на «Братів», він змушений визнати, Ф. Достоєвський у своєму романі піднімає безліч моральних вад, які й до сьогодні не розгладилися, докопується до їхніх причин, в найдрібніших деталях прослідковує їхній перебіг, відзначає наслідки і намагається знайти вихід. Людська самотність – одна із них. Якщо уважно прочитати «Братів Карамазових», її можна знайти у кожному з головних героїв, за винятком хіба що Альоші. Він – не самотній. Він відчуває присутність у своєму житті Отця Небесного, любить людей, а ті несвідомо відповідають йому взаємністю. Його смирення, віра, бажання безкорисливо допомагати нищать будь-які зародки самотності. Його підтримки постійно потребують ближні, що заплуталися в тенетах метушливого світу, і він охоче підставляє їм своє плече. Решта – його батько Федір Павлович Карамазов, брати Дмитро та Іван, лукавий слуга Смердяков, Грушенька, Катерина Іванівна, хоч і постійно знаходяться в людському оточенні, проте в глибині душі самотні. У кожного з них ця самотність своя. Когось вона штовхає на показні антисоціальні випади, когось – на компенсацію за рахунок набуття матеріальних благ чи забуття за завісою розгульного способу життя, а ще когось – на тиху, підлу зраду та реалізацію затаєної помсти. 2 Усі ці наслідки самотності не перевелися і в наші дні. Проте одним з найхарактерніших типів самотності в сучасному світі інформації та освіченості є самотність Івана Карамазова. Вона найменше з усіх знаходить свій вихід назовні, але внутрішній біль, спричинений нею, від цього не меншає. Іван – не тільки найосвіченіша постать роману з усіх вищезгаданих, він має достатні передумови бути духовно багатою та щасливою людиною. Його освіченість не так набута, як природня; не так зовнішня, як внутрішня. Тому, скільки б не запобігав перед ним Петро Міусов, «атеїст, ліберал сорокових-п’ятдесятих років», освіченість якого проявляється лише у видимих манерах та невідхильному наслідуванні модних філософських вчень того часу, з живим розумом Івана йому не зрівнятися. Його товариство викликає лише стриману погорду з боку головного героя. Здатність до власних несподіваних висновків забезпечує Івану Карамазову непогану кар’єру журналіста, а «пылкость к добрымделам» приводить його до витоків дуже важливої проблеми співвідношення в суспільному житті церкви і держави, при розкритті якої він затикає за пояс знатну духовну особу. Проте в один прекрасний момент багатий внутрішній світ Івана ламається. З самого початку твору, як тільки він приїздить до батька, навколо його особи з’являється ореол таємничості. Той же Міусов, який так набивається Івану в друзі, говорить про нього: «Он горд, всегдадобудет себе копейку, у него и теперьестьденьги на заграницу – чего же емуздесьнадо? Всем ясно, что он приехал к отцу не за деньгами, потому чтововсякомслучаеотецих не даст. Пить вино и развратничать он не любит, а между тем старик и обойтись без него не может, до того ужились!» Сам Іван тримається осторонь від усіх. Спершу навіть до свого «єдиноутробного» брата Альоші проявляє холодне ставлення. Характер у нього – замкнутий, він сам – небагатослівний. Але не в цьому, як може здатися на перший погляд, криється біда його самотності. Справжню самотність Іван переживає в душі. Вона – «ад в груди и в голове», як висловився про душевний стан брата Альоша. Сам же він зовсім не применшує природніх нахилів Івана до добра, його внутрішніх харизм, його чистих поривань: «тытакой же точно молодойчеловек, как и все остальныедвадцатитрехлетниемолодые люди, такой же молодой, молоденький, свежий и славныймальчик, ну желторотый, наконец, мальчик!» Завдяки Альошиній вродженій проникливості та людинолюбству темна душа брата Івана для нього – розкрита книга. Він вважає його наполовину спасенним. Чому ж лише наполовину? «Іван Карамазов – атеїст». Неодноразово таке твердження злітає з уст багатьох героїв твору. Але, роздумуючи над діями та міркуваннями Івана протягом усього роману, над його аргументами на користь переваги церкви над державою, над його «Великим інквізитором», можна стверджувати якщо не протилежне, то у всякому разі щось середнє. Він – і атеїст наполовину. Дві найважливіші християнські заповіді: любити Бога всім серцем своїм, всією своєю душею і всією думкою своєю та любити ближнього свого як себе самого. І от віра Івана Карамазова зводиться до прийняття першої та відкидання другої. Про свою віру в Бога та любов до Нього він говорить: «принимаю Бога, и не только с охотой, но, мало того, принимаю и премудростьего, и цельего, нам совершенноужнеизвестные, верую в порядок, 3 в смыслжизни, верую в вечнуюгармонию, в котороймыбудтобы все сольемся, верую в Слово, к которомустремитсявселенная и которое само «бе к Богу» и котороеесть само Бог…» Зате його слова: «Я не Бога не принимаю, пойми тыэто, я мира, имсозданного, мира-то Божьего не принимаю и не могусогласитьсяпринять» поступово відкривають перед нами Івана як мізантропа. В логіці думок Івану Карамазову не дорікнеш. Ніби й причина його людиноненависництва ззовні видається оправданою та справедливою – він з презирством ставиться до людей через те, що вони спричинюють страждання одні одним, а особливо маленьким, ні в чому не винним діткам. Така собі ненависть через любов. Головний герой багато роздумує над порядком речей у світі, і його власні думки – єдине, у що він непохитно вірить. Свій розум він хоч і визнає нездатним осягнути премудрість Божу, проте дозволяє йому судити інших. У ньому багато самовпевненості, гордості, егоїзму, які отруюють і викривлюють його природні здатності любити й мислити. Вони не перестають творити «ад в груди и в голове» сучасних молодих людей, які прагнуть просвіти і з відкритою душею ідуть назустріч світові. Світ, як колись, так і тепер, в будь-яку мить може такій незахищеній душі нанести удар, від чого вона замкнеться в собі, довірятиме лише власним судженням і ненавидітиме усе людство без розбору. Сьогодні багато з гордістю визнають себе мізантропами і звинувачують людей у всіх бідах, які кояться під небом. Пригадалася однойменна спільнота в соціальній мережі, контент якою оспівує людиноненависництво, підтримує тих, хто вважає його своєю провідною чеснотою, не втомлюється повторювати, які люди ниці, нікчемні, жорстокі. А от себе самих автори цих висловлювань такими не вважають. Вони вірять в Бога і приймають Його, принаймні, на словах. Вони «принимают и премудростьего, и цельего… веруют в порядок, в смыслжизни, веруют в вечнуюгармонию… веруют в Слово». Але видимий тілесними очима образ Божий вони ненавидять і відкидають. Вони люблять «клейкиевесенние листочки, дорогиемогилы, голубое небо», але це не та любов, яка робить щасливим. Мізантропи ХХІ ст., подібно до Івана Карамазова з далекого ХІХ, чудово бачать несправедливість, яка їх оточує. Вони бачать, як жалюгідно поводять себе інші, не бачачи, як поводяться вони самі. Здатність аналізувати вади інших, яка призначена для попередження цих вад у нас самих, використовується ними для осуду людини окремої і людства загалом, на що їм права ніхто не давав. Чого варті лишень їхня ненависть та нездатність прощати, якими благородними цілями вони не прикривалися б. За них варто було б перш за все взятися, а не кричати про необхідність зміни інших. Це – хоч і важче, проте ефективніше. Насамперед для тих же мізантропів. Нікого ще ця риса(а для багатьох і ціла ідеологія) не зробила щасливим. Вона лише розпалює «ад в груди и в голове», зводить нанівець усе те добре, що в нас закладено, віддаляє нас від ближніх, ізольовує, створює передумови для нашої самотності та поглиблює її. Адже по-справжньому самотньою є та людина, яка сповнена ненависті. Яка цією своєю згубною пристрастю сама відштовхує інших і домагається, що вони відштовхують її. Відкидаючи ближнього, незалежно від того, гідно він поводить чи ні, вона відкидає Бога. Адже неможливо любити Того, Кого не бачиш, якщо не любиш того, кого бачиш. Хоч Іван 4 Карамазов у своїх роздумах, як йому здається, це неодноразово спростовує. Людська логіка так влаштована, що завжди може знайти аргументи як на користь добра, так і на користь зла. Проте вище за неї стоїть закон любові і прощення. Логіка, немов бурхливий гірський потік, несе нас у наших роздумах легко, стрімко, без зупинок, але часто виносить до водоспаду, до виру, до прірви. В які стрункі шеренги вистроювалися доводи Івана Карамазова на користь людини як джерела зла спочатку, і яким сумним виявився кінець його розумного існування.              Скористався з цього лише той «персонаж», який вкінці твору навідує героя в його білій гарячці. Тоді, як справжня любов дається не всім і не зразу. За неї і через неї доводиться багато терпіти. Але лише вона здатна загасити «ад в груди и в голове». Ф. Достоєвський у своїх «Братах Карамазових» дає чудовий приклад людини люблячої і всепрощаючої в образі Альоші. Така людина завжди житиме в мирі з іншими і з самою собою. Тому самотність та загубленість у великому світі їй не загрожують

Василь Калита