Вона не визнавала в собі українського початку – цуралася. Страшенно дратувалася, коли виникали будь-які підозри щодо її неросійськості. І своє українське походження усіляко замовчувала. Так, то була велика поетка (не хочеться наголошувати на слові російська) Анна Ахматова, або, якщо відкинути цей псевдонім, яким стало прізвище прабабусі-татарки – Ганна Горенко. Не доведи Господи комусь було згадати батькове прізвище…
Вона не визнавала в собі українського початку – цуралася. Страшенно дратувалася, коли виникали будь-які підозри щодо її неросійськості. І своє українське походження усіляко замовчувала. Так, то була велика поетка (не хочеться наголошувати на слові російська) Анна Ахматова, або, якщо відкинути цей псевдонім, яким стало прізвище прабабусі-татарки – Ганна Горенко. Не доведи Господи комусь було згадати батькове прізвище…
Народилася Ганна Горенко у передмісті Одеси, навчалася у Києві, тут таки й вінчалася з Миколою Гумільовим. Але є в Україні ще одна малознана місцинка, яку можна сміливо назвати родовим гніздечком Горенків. Це – село Слобідка-Шелехівська на Хмельниччині, де сьогодні проживає менше як дві сотні людей.
Поділля у біографії Ганни Горенко з’явилося завдяки її дідові Еразму Стогову, який був керуючим канцелярією київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова. Зібравши за період служби трохи грошей, він купив маєток у селі Снитівка Летичівського
району на Хмельниччині. Після цього успішно віддав заміж за сільських поміщиків чотирьох своїх доньок. Не знайшлося пари серед місцевих женихів лише найменшій Інні – матері Ганни. Відтак, Інна вийшла заміж за Андрія Горенка – інженера-механіка флоту з Севастополя. Час від часу гостювала або у Слобідці-Шелехівській, або в сусідніх Літках у сестри. Ганна Горенко не надто любила тітку Анну Вакар, але доля розписала все по-своєму і мати Ганни 1925-го року була змушена назавжди переїхати до садиби Вакарів.
За спогадами свідків, які були живими ще 1989 року, вперше Ганнуся Горенко приїздила до садиби родичів, коли їй було 17 років. І ті спогади не пов’язані з літературою. Казали люди, що Ганна ходила дворами з лозиною і радила, де копати криницю, проявляючи таким чином здібності біоенергетика. Тоді ж, її мати Інна Еразмівна розлучилася з батьком Андрієм Горенком.
Пізніше, під час другого візиту до Вакарів, уже з мамою, Ганна напише про Слобідку-Шелехівську наступні рядки:
«Здесь все то же, то же, что и прежде.
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать».
Ставлення місцевих мешканців до цієї родини було шанобливим. Колишнім поміщикам дозволили доживати віку у маєтку. Київську квартиру родини на той час реквізували. Лише після смерті Анни Вакар та Інни Еразмівни Стогової-Горенко садибу віддали під сільську школу. А 1989 року в будинку було відкрито музей Анни Ахматової. Він доволі скромний як і будинок в цілому, але з неймовірною енергетикою. Сказати б позитивною – ні.
Радше, глибоко-акмеїстичною, пошукальною, драматичною. Дві експозиційні кімнати, в яких зібрані листи Анни Ахматової, її речі, фото та документи, пов’язані з долями чоловіка Миколи Гумільова розстріляного більшовиками та сина Лева, який двічі потрапляв до сталінських катівень.
За кілька десятків метрів від нинішнього музею у Слобідці-Шелехівській збереглися могили матері Анни Ахматової – Інни Стогової-Горенко та Анни Вакар.
Тетяна Землякова
Leave a Reply