Валер’ян Підмогильний

Ім’я видатного українського письменника Валер’яна Петровича Підмогильного стало широко відомим лише на початку 90-х років ХХ століття. Хоча саме Січеслав (нині Дніпропетровськ, але саме так називав письменник рідне місто) першим вітав дебют молодого початківця у 1919 році. А, спокутуючи провину забуття, першим презентував його широкій громадськості наприкінці 1989 року.

У 2011 році дніпровці першими мали змогу побачити у міському телевізійному театрі документальний фільм про видатного земляка. Директор і художній керівник телетеатру Ольга Волошина розповіла журналісту газети “Наше місто”, що стрічка побудована на трьох сюжетних лініях. Перша – життя письменника, його біографія. Друга – невеликі екскурси в історію Катеринослава, а третя – аналіз творів В.Підмогильного, який зробив Микола Чабан, член НСПУ, краєзнавець, заслужений журналіст України.

Оскільки ж не маємо змоги переглянути зараз зазначений фільм, то візьму на себе сміливість ознайомити шановних читачів із деякими подробицями з біографії письменника.

Не я перша, яка взялася за вивчення біографії уславленого земляка. Свого часу на Заході були оприлюднені спогади Тодося Осьмачки, Володимира Куліша, Докії Гуменної; фрагментарні згадки Івана Майстренка, Олекси Кобця, Григорія Костюка. Не зоставив окремого спогаду (принаймні, не змогла їх знайти) близький товариш письменника Борис Антоненко-Давидович.

Народився талановитий митець 2 лютого 1901 року у селі Чаплі (нині житловий масив у складі міста Дніпропетровськ. Зараз кожен небайдужий може побачити лише місце, де стояла хата родини Підмогильних. Нині тут нова вулиця (в останню війну Чаплі горіли) і саме помешкання не збереглося.

У ХІХ ст. Чаплями володіли графи Воронцови-Дашкови, які в Російській імперії посідали видні державні пости. Як зазначає місцевий краєзнавець Михайло Богомаз, у маєткові графа Іларіона Івановича Воронцова-Дашкова і працював конторником батько майбутнього письменника – Петро Якович Підмогильний.

За спогадами сучасників письменника, зібраними тими ж краєзнавцями – Миколою Чабаном та Михайлом Богомазом, маленький Валер’ян був розумним хлопцем, залюбки вчився, але – як всі сільські хлопці – охоче ставав до таких-сяких забав та пустощів. А ще – дуже любив рибалити. Що ловив? І бубирів, і піскарів. Вміло робив хватки – спеціальні пристрої для ловлі риби. Навесні піскарі бувало йдуть знизу вгору проти течії Дніпра. Закине хлопець такий пристрій в річку і півхватки риби витягне.! Зараз, щоправда, хваток немає – перевелися…

Навпроти Чаплів – історичне село Старі Кодаки. Саме на цьому місці колись була польська фортеця Кодак, зруйнована козаками. Малий часто-густо переправлявся на човні через  Дніпро. Вже подорослішавши, він цікавився минулим, навіть звів знайомство з Дмитром Івановичем Яворницьким.

Але – те буде ще коли… А з 1910 року Валер’ян починає навчання в 1-му катеринославському реальному училищі (нині – це один з корпусів ДНУ ім. О. Гончара, розташований на центральному проспекті міста). У 1918 році Підмогильний вступив до математичного відділення Катеринославського університету, згодом перевівся на правний, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. У 1919-1920 рр. – працював у відділі народної освіти секретарем секції художньої пропаганди і, водночас, викладав фізику в школі, вчителював у місті Павлоград.

Писати Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував свої оповідання в шкільному часописі. Але першим літературним його дебютом стали оповідання “Гайдамака” і “Ваня”, що вийшли друком у літературно-педагогічному збірнику “Січ” (1919 р.).

На початку 1920-го на сторінках газети “Боротьба” з’явились новели “Перед наступом” та “Повстанці”. Того ж року в Катеринославі вийшла книга молодого автора “Твори. Том І”.

Психологічну інтелектуальну прозу молодого письменника високо оцінив відомий вчений-літературознавець Петро Єфремов. Науковець зазначав. що в постаті Підмогильного в українській літературі з’явилась “молода, свіжа, багатонадійна сила з сталим інтересом до психологічних проблем і з нахилом до художньо-синтетичних методів і засобів писання”. До речі, саме П. Єфремову належить перша серйозна розвідка про творчість Підмогильного “Поет чарів ночі”.

1921 року поет В. Поліщук, прозаїк В.Підмогильний, літературознавець П. Єфремов видали в Катеринославі (Січеславі) літературно-мистецький збірник “Вир революції”, на шпальтах якого вперше було надруковане оповідання “В епідемічному бараці”, а в розділі “Хроніка” повідомлялось, що “письменник В. Підмогильний написав повість “Остап Шаптала”, а також скінчив переклад з французької мови роману Ан. Франса “Таїс”, написавши до нього передмову. Він же закінчує цикл “Повстанці”, а також написав оповідання “Комуніст” і “За день”.

Восени 1921 року письменник вирушив до Києва, де недовго працював бібліографом Книжкової палати. Місто обезлюдніло через голод. Довелося виїхати до Ворзеля під Києвом, де Валер’ян Петрович викладає українську мову та політосвіту у трудовій школі. Там він одружується з донькою священика Катериною Червінською. Тема голоду потім знаходить втілення у циклі оповідань “Проблема хліба” (1921-1923), а оповідання “Син” (1923) визнане одним із найкращих в українській літературі.

Повернувшись до Києва, письменник вчителював, працював редактором “Книгоспілки”, в редакції видання “Життя і революція”.

1925 року Підмогильний став одним з ініціаторів створення літературної організації “Ланка”, до якої увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка.        

У 1928 році Наркомпрос “визнав за потрібне” відрядити за кордон представників різних галузей українського мистецтва. Було створено спеціальну комісію, яка ретельно відбирала (після прискіпливої перевірки, звичайно) кандидатів на закордонну подорож. Перевірки тривали аж півроку. І – о радість! – на сторінках газети “Пролетарська правда” 2 жовтня 1928 року з’явилось повідомлення: “За відрядження НКО київські письменники – М.Терещенко, Ів. Ле, В. Підмогильний і Г.Косинка мають виїхати за кордон. Мета подорожі – одвідати й зібрати літературний матеріял у Німеччині й Франції”.

За деякими обставинами (нам вони зараз не цікаві – бо ж річ йде саме про долю Валер’яна Петровича) за кордон Підмогильного відрядили не з Косинкою, Терещенком чи Ле, а з харків’янином Аркадієм Любченком. А першою країною, яка гостинно зустріла письменників була Злата Прага. 8 грудня 1928 року газета “Культура і Побут” повідомила, що “під час перебування українських письменників А. Любченка та В. Підмогильного в Празі погоджено справу з чеськими видавцями про видання вибраних творів цих письменників чеською мовою. З свого боку ДВУ (державне видавництво України) видає новий роман відомого чеського письменника Ольбрахта…Так само ДВУ готує антологію чеської поезії. Протягом року ДВУ видасть українською мовою відомий роман чеського письменника Ярослава Гашека “Пригоди бравого вояки Швейка”.

З цього повідомлення не зрозуміло, в якому видавництві мали з’явитись твори Підмогильного… Але – поїздка Підмогильного до Праги  так чи так сприяла пожвавленню українсько-чеських літературних зв’язків.

Щодо перебування делегації в Берлині та Парижі відомостей, на жаль. бракує. А вже 30 листопада в оголошенні, розміщеному в газеті “Пролетарська правда”, про зустріч українських письменників вже зазначено  й ім’я В.Підмогильного.

Загалом, перед “великим переломом”, 1928 року за кордоном побувало чимало українських письменників. Це П. Тичина, І. Ле, О. Копиленко, Л. Первомайський, І. Микитенко, Кость Котко й інші. Дехто після відвідин Заходу поспішав написати книжки про свої подорожі. (Згадаємо хоча б їхнього російського колегу – Володимира Маяковського). Так, І. Микитенко видав чималу книгу “Голуби миру. Подорож за кордон”. У цій книзі автор, на думку рецензента, дуже правильно реагував на побачене “у них”.

Зі своїм убивцею – Йосифом Сталіним письменник зустрівся у лютому 1929 року. Зустріч відбулась у Кремлі.

Звісно, зустріч була не віч-на-віч, а в складі чималої, понад сорок душ делегації українських письменників – учасників тижня української літератури в Москві. “Вождь всіх народів” і “великий спеціаліст” з національного питання прагнув вивідати позицію української інтелігенції у рік “великого перелому”. У відредагованому радянською пропагандою вигляді ці питання звучали так: чи є національна проблема виключно проблемою селянства і чи є розвиток національних культур і літератур лише матеріалом для розвитку єдиної, так званої “інтернаціональної” російської літератури і культури?

Сталін погано орієнтувався в українській літературі (до речі, це стосувалося й інших літератур – окрім, хіба що, грузинської), але дуже гарно розумівся в людській психології. Втім, це не рятувало його від багатьох “ляпів”, які виправляли письменники. А якому керівникові сподобається вислуховувати зауваження від підлеглих? Зважаючи ж на запальний та мстивий характер колишнього учня духовного училища, Сталін дуже добре запам’ятав своїх “національно агресивних” опонентів. І невдовзі його слова, що ті й ті особи потребують “перевиховання й профілактики” були взяті на озброєння численними кремлівськими підлабузниками. Та й не тільки кремлівськими. Як швидко рухаються кола по воді, так же швидко було розіслано численні вказівки стосовно вжиття відповідних заходів із “виховання й покарання” “замаскованих ворогів народу”.

Харківські товариші взяли “під козирок” і почали готувати гучний процес викриття й осудження  виявлених “ворогів” Країни Рад – членів підпільної організації “Спілки визволення України”. Як здогадуєтеся, справа була штучна й сфабрикована тією сумнозвісною організацією, на рахунку якої – загибель тисяч і тисяч людей, якнайчастіше – представників науки та культури. Були арештовані представники старої української інтелігенції і в 1930 році Валер’яну Підмогильному (тоді вже він жив і працював у Харкові, куди переїхав ще в 1929 році) довелось бути присутнім на цьому гучному процесі.

Тоді Валер’ян Петрович отримав посаду консультанта з іноземної літератури у видавництві “Рух” і повністю зосередився на перекладацтві. У його огроменному творчому доробку переклади філософського трактату К. Гельвеція “Про людину, її розумові здібності та її виховання”, двотомник творів Д. Дідро, романи О. де Бальзака, А. Франса, Гі де Мопассана… 

До найкращих інтелектуальних здобутків української літератури першої половини ХХ ст. належать романи В. Підмогильного “Місто (1928), “Невеличка драма” (1930), “Повість без назви” (1934), які остаточно переконали більшовицьку критику у тому, що “письменник цікавиться не людством, а людиною”.

У нарисі П. Колесника “Валер’ян Підмогильний” прозаїка схарактеризовано байдужим до “велетенських господарських досягнень”, а його творчість визнана “далекою й чужою революційній дійсності”.

“Доброзичливці” постійно згадували, що оповідання “Іван Босий” багато років друкували й передруковували в емігрантській пресі. До речі, ще й у 50-х роках у одному з журналів мовилося, що цей сміливий твір закликав до національного спротиву більшовиків і був “виявом полум’яного протесту автора проти окупанта України”.

Друзі закликали Валер’яна до обережності, але він зважається на нову сміливу публікацію. Нею стало оповідання “З життя будинку”. Може, вперше в ньому досить відверто було мовлено про масовий голод (1933-1934 рр.) і про те, як в одному будинку було влаштовано їдальню для порятунку жителів району. Вперше прозвучала й думка про неприпустимість соціального поділу й класового обмеження тих, хто не належить до пролетарського роду.

Ці лихі “одисеї” закінчилися для Підмогильного невесело. Новела Валер’яна Петровича була занесена в реєстр “ворожих”, і в усіх виступах офіційних критиків її паплюжили з усією належною “класовою” суворістю.

За спогадами мешканців письменницького будинку “Слово” (м. Харків), де саме й проживала родина Підмогильних, напередодні арешту письменник передчував зле. Він саме розпочав роботу над новим великим твором і не встиг ще навіть дати йому назву. В рукописах він так і фігурує “Повість без назви”. Це глибоко філософська драма в прозі про те, як важко і нестерпно існувати порядній людини в сучасному світі. На жаль, ця робота над твором стала останнім художницьким твором для автора.

1 грудня в Ленінграді вбито головного політичного суперника Сталіна – Сергія Кірова. Це вбивство (“великий вождь народів”, як завжди, діяв чужими руками в справі усунення небажаного “друга по боротьбі за світле майбутнє”) стало таким собі “стартом” для усунення й інших, небезпечних для офіційної влади.

І вже 8 грудня 1934 року в будинку творчості Заньки під Харковом тридцятитрьохрічного письменника заарештовують, судять і разом з іншими митцями засилають на Соловки, де йому довелося пробути в ізольованій камері довгих три роки. Його звинувачували “як учасника контрреволюційної організації, що ставила за мету терор проти вождів партії”. До цієї вигаданої організації було притягнуто українських письменників В. Поліщука, Г. Епіка, М. Куліша, Є. Плужника, В. Вражливого, М. Любченка та інших. 28 березня 1935 р. пролунав вирок: “позбавлення волі терміном на десять років…”

Письменник відбував покарання в спецізоляторі на Соловках. Перекладав В. Шекспіра, О. Вайльда. Написав кілька оповідань, мріяв про роман “Осінь 1929”.

Останній лист із Соловків датується 2 червня 1937 року.

А 3 листопада 1937 року до 20-х річниці Жовтня В. Підмогильного було розстріляно (вирок трійки УНКВС за протоколом № 83 від 09.10ю1937 щодо засудженого до ВМП Підмогильного В.П.).

“Повість без назви” (1934), що її Валерій Шевчук вважав “Одним із блискучіших й найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, а й усієї тодішньої української літератури” так і не була завершена…

Шлях митця був зумовлений. Поет Вигорський з роману “Місто” промовляв: “На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед, Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, – на гостроту зору”. Звісно, що мовилося про долю справжнього письменника.

Він раніше за французьких екзистенціалістів Ж.П. Сартра, А. Камю відчув абсурд буття, беззахисність людини проти уряду, приреченість Духу. За словами В. Мельника, – “з ним зломилася одна з найоригінальніших гілок української пореволюційної літератури – інтелектуальна проза”. 

Залишилось лише кілька прижиттєвих видань збірок оповідань і повістей, романи “Місто” й “Невеличка драма”; бібліотека перекладів класичної французької прози (Бальзак, Вольтер, Гюго, Дідро, Доде, Меріме, Мопассан, Франс тощо), про які академік О. Білецький ще наприкінці 20-х років ХХ ст. сказав, що ними “сміливо може пишатися українська література”.

Творчість Валер’яна Підмогильного – в європейському культурницькому контексті, а в місті молодості чаплянського генія, на жаль. немає жодної пам’ятки, що увічнювала б його Слово…