У кожного своя правда, думав Микола Гурович і не ображався на червоноармійців. Хоч якась розвага. Іноді, вартові про щось теревенили. За статутом розмовляти не можна, але хто ж завадить. За два роки слух в’язня добре нагострився і, таким чином, по уривках фраз можна було дізнатись про новини Соловецького табору.
В обличчя нікого з охоронців він не бачив, але за ходою та голосом відрізняв майже всіх. Кожні чотири години вони проходили повз нього. Ці двоє завжди ходили парою, мабуть, друзі чи земляки. Микола Гурович назвав їх Гоп со Смиком. А були ще Кабан, Гіря, Студент, Шавло, Семиножка та кілька новеньких, яким він не встиг дати прізвиська.
Зараз головував Гоп. Він мав чималу статуру, важко ставив ногу та говорив басом. Другим йшов Смик, його хода легша і трохи підтягував праву ногу. Смик більш балакучий. Саме Смик три дні тому щось настирливо доказував Гопу. З тої та інших розмов Микола дізнався про поважних гостей, що в понеділок прибули до табору. Хто вони, не зрозумів, але прибули з Ленінграду. Тобто, більше за все, почнуться реформи! Невже край цій безглуздій драмі! Невже до Сталіна дійшло, яку важливу роль в розбудові соціалізму грають справжні літератори, а не графомани і підлабузники.
Так, останні роки на волі він, Микола Гурович, навмисно писав нищівну критику, і багатьом партійним можновладцям це не подобалось!
Але ж він хотів не образити, не дорікнути! У великій справі без помилок не буває, і хтось повинен казати правду! А вони його з партії геть, а потім до табору. Знайшли ворога! Чортівня якась!
Залишилось трохи потерпіти і все з’ясується. Держава це живий організм, і коли щось не так, життя саме налаштує.
От би до Косматого швидше. Миколі Гуровичу так і кортіло доказати, як той помилявся. Але до банного дня ще три доби. Та й не факт, що зустрінуться.
Колись, за Скоропадського Микола Гурович півроку сидів у гетьманській буцегарні. Часу багато, режим не такій суворий, як зараз, а тому носили їм і їсти, і книжки читати. Прочитав він роман “Граф Монте Крісто”, і опинившись в ізоляторі, почував себе не ким іншим, як Едмоном Дантесом. А згідно з законами драматургії, як є Дантес, то з’явився і абат Фаріа.
Косматий служив при соловецькій братії, послушником, а нині головний банщик. Більшовики не розстріляли його разом з ченцями, бо був Косматий кращій пічник в усьому краї. Косматий швидко складав піч будь якого розміру та форми, бо відчував вогонь наче рідного брата. Тягали його по різних хатах та казармах, а тому не кожної банної ночі Микола Гурович та Косматий могли зустрічатись.
Так, звичайно, в’язню ізолятора заборонено спілкуватись. Але конвойний, що вночі приводив Миколу Гуровича до бані, сідав біля теплої печі і миттєво засинав, бо тікати із Соловків надто безглуздо. Ці півгодини на тиждень були для в’язня дорожчими за все.
Косматий родом з Умані, закінченої освіти не мав, але кілька років слухав лекції у київському університеті. О! Яка це насолода розмовляти рідною мовою в російській в’язниці! Микола Гурович настільки відродився в цих бесідах, що склав нову п’єсу під назвою “Шухлядонти”.
П’єса про двох тарганів, що жили в столі слідчого НКВС. Колись цей стіл та кабінет належали професору словесності. Та ось царська гімназія стала радянською буцегарнею. Тепер таргани замість екзаменів дивились на допити в’язнів. А вночі реготали над помилками у протоколах, бо слідчий мав тільки початкову освіту. А щоб протоколи були ще смішнішими та безглуздішими таргани своїми фекаліями розставляли коми та крапки. Фінал п’єси однаково трагічний, як для слідчого НКВС, якого за погану роботу вигнали, так і для ліберальної інтелігенції у вигляді тарганів, бо будинок пішов під санобробку.
Косматий завзято переймався обговорюванням сюжету та персонажів п’єси. Навіть занотував рукопис, але кому передати? Товариші драматурга теж сиділи в тюрмі. Куди подівся рукопис невідомо. Можливо конфіскували під час обшуку, пореготали з телепня слідчого та спалили, а можливо і досі лежить в архівах КДБ.
Був Косматий ще й за лікаря. Майже рік тому, наприкінці вересня, на коліні Миколи Гуровича з’явилась пухлина. Стало важко ходити. Далась взнаки травма з першої світової. Косматий напарив якісь трави, кілька разів наклав компресу, після чого пухлина зникла.
А які запеклі дискусії за політику! Одного разу, навіть полаялись. Косматий назвав компартію колективним антіхрістом, і казав, що тільки повне знищення комуністів виправить ситуацію. Він вважав тих, хто вбиває беззахисних монахів, які ніколи в житті не тримали зброї, дикими звірами. А Микола Гурович наполягав, що сталась помилка, бо на якомусь етапі революції українські комуністи пішли не туди, і ще можна повернутись і все виправити. Абсурд, в який Сталін завів державу, не може бути вічним, і здорові сили обов’язково повстануть. А починати треба з України, як з самої розвинутої республіки Радянського Союзу.
Косматий категорично не погоджувався. Він доказував, що не має значення якої нації комуніст. Бо свободу комуністи виборюють тільки для себе, щоб очолити імперську кастову систему, де вони – партійна номенклатура на поверхні, військові та хазяйські чини під ними, а народ, як був рабом, так ним і залишиться.
Їм потрібно: свій шматок землі, своя справа, а у владі вибраний полковник чи гетьман. Українці не хочуть віддавати владу назавжди. Виборний гетьман – це гарантія контролю за владою. І хай Росія робить що хоче, а в українців свій шлях.
Але Косматий стояв на своєму: поки по Україні ходить хоч один комуніст, ніхто не дасть їй іти своїм шляхом.
Тільки в одному питанні дискусіянти зійшлись повністю.
Річ в тому, що всі, кого судили з Миколою Гуровичем по харківській спілці письменників, сиділи в загальному бараку, та мали можливість спілкуватися та ходити на роботу. Тільки його одного закрили в спецізолятор наодинці. Скільки не думав Микола Гурович, чому так сталось, відповіді не знаходив. Йому навіть ватажка антинародної банди на суді не приписали. А коли Микола Гурович виклав ці сумніви Косматому, той, як справжній абат Фарія, зробив остаточний висновок: у драматурга є особистий ворог. І цей ворог настільки злий, що йому мало принижень та ув’язнень, йому потрібні постійні страждання Миколи Гуровича. Іншої теорії, яка б пояснювала становище драматурга не було.
Хто б це міг бути? Друзі-письменники як і він, сиділи у тюрмі. Далекі чи близькі родичі? Так він з ними майже не спілкувався. Але Косматий стояв на своєму, це той хто багато часу проводив поруч, але дуже непримітний, і він, Микола Гурович, чимось його образив.
Коли повернеться зміна варти, принесуть чай з хлібом. От рипнули вхідні двері ізолятора. Мабуть, це днювальні сьомого бараку. У тому ж приміщенні де його ізолятор, знаходився ще карцер. Три дні тому туди когось посадили. Днювальні заберуть обидві параші з карцеру та його.
Микола Гурович стрибнув з ліжка. Треба робити гімнастику і обтертись холодною водою. Холодна вода це єдине спасіння від застуди. Всі хто лінується, або не вірить в це, багато на півночі не живуть.
Грюкнув засув і відкрилось віконце. Як для сніданку щось зарано!
— Куліш, готуйся на вихід!
Куди це? Невже до поважних гостей з Ленінграду? От воно, почалось! Поки доводився до ладу, грюкнув ще один засув. Відкрились двері камери. Охоронець повторив.
— Куліш, на вихід!
Незнайомі охоронці вели його до головної будівлі. Перший сніг лагідно хрумкав під ногами. На дворі крім загону червоноармійців нікого не було. “Щось їх забагато для охорони”, – подумав Микола Гурович. Пухлина на нозі хоч і пройшла, але негоду чула добре, – “Мабуть буревій суне”. Але це неважливо, бо його чекало нове життя Зараз справу переглянуть і вирок поміняють! Він знав, він завжди знав, ці підлабузники на чолі з Іваном Куликом нічого справжнього написати не можуть, тому і згадали про Куліша та інших. А може спрацювало письмо з каяттям? Але про це він думати не хотів.
Конвой зупинився перед задніми дверима головної будівлі. Один з охоронців зайшов у двері, другий залишився. Чекали не довго. З’явився той, що пірнув у двері.
— Пішли, – скомандував він.
Тісний коридор, підсвічений двома електричними лампами, закінчувався червоними дверима. Микола Гурович чув, як знадвору наблизився іншій конвой з іншим в’язнем. Так, він не один! Почалось, ось воно почалось!
Червоні двері відкрились. Військовий у формі НКВС з двома румбами на комірці показав, що можна заходити. Серце зшаленіло.
В просторій кімнаті стояв довгий стіл. За ним троє чоловіків у військовій формі. Двох Микола Гурович не знав, а третій, що сидів ліворуч – Іван Бортюк, його земляк з Олешків. Разом воювали в громадянську, потім, наприкінці двадцятих, зустрілись в театрі “Березіль”. Іван працював статистом і був незадоволений своїм становищем. Куліш взяв хлопця у спілку письменників начхозом. Правильно кажуть, жодна добра справа не залишиться без нагороди. Микола Гурович посміхнувся та підморгнув Івану. Сталеве обличчя земляка аж ніяк не помінялось. Офіцер НКВС та конвой стояли позаду.
Голова засідання глянув на в’язня, знайшов потрібний документ і спитав.
— Кулиш Николай Гурьевич родился 18 декабря 1892 года в селе Чаплинка Херсонской губернии?
— Да, – відповів Микола Гурович.
Суддя накинув окуляри та утнувся в документ.
— По постановлению особого суда по Ленинградской области от 9 октября 1937 года часть 83. В виду особой социальной опасности преступления совершенного Кулишом Николаем Гурьевичем изменить ему меру пресечения десять лет исправительных лагерей на высшую степень социальной защиты расстрел.
Вот тебе, бабушка, и Юрьев день! Тільки-но Микола Гурович збагнув, що сталось, як одразу згадав Косматого. Правий, абсолютно в усьому правий, і навіть Іуда з’явився особисто!
Головуючий вигукнув:
— Этого в камеру. Введите следующего.
Конвой вивів його іншими дверима і, також іншим шляхом, провів до ізолятору. Удар був настільки нищівним та несподіваним, що жодної думки в голові не було. Навіть свого тіла Микола Гурович не відчував. Тільки наодинці став трохи заспокоюватись.
Постанова від дев’ятого жовтня? А сьогодні? Він порахував дні від останньої зустрічі з Косматим. Виходило перше листопада. Тобто, справу розглядали таємно, майже місяць назад, без участі підсудних, не кажучи про адвокатів. Який же це суд? Це не суд, це розправа! Та хіба тільки над ним!? … То що ж виходить? В цій крані взагалі ніякого суду не буде?! Тобто ніякого і ніколи!!!
Тільки зараз Микола Гурович жахнувся по-справжньому. Все скінчено, маскараду більше не буде. Звір свавілля та безкарності московської влади скинув останні моральні обмеження, а рідна Україна зовсім беззахисна!
Потім прийшла думка ще страшніша за попередню. Адже він сам цього комуністичного звіра носив під серцем, вигодовував, наче немовля, захищав у громадянську і сам привів до неньки України! А це вже злочин! Його персональній і справжній злочин, а не той що йому приписали.
Тільки б на останок побачити Косматого, та потиснути йому руку.
Ні сніданку, ні обіду Микола Гурович Куліш не торкався. Нутрощі наче змерзли і нічого не хотіли. Час майже зупинився.
Надвечір двері камери знов грюкнули. В’язень стояв до них спиною, але відчув, як до камери зайшла людина. Віна не мігла не прийти, бо яка ж це помста, коли ворог не знає, хто йому помстився.
— Хотів сказати, сідай, Іван, але збагнув, що нема куди. – Микола Гурович повернувся до гостя.
— Нічого, мені принесли.
Іван присів на стільця, який підсунув йому охоронець.
— О! Ти і мову не забув!
— Є в нас кілька хлопців. Один з Житомиру, другий з Одещини, коли вип’ємо, переходимо на українську.
— Ну, як ти живеш? Бачу, по службі все нормально?
— Так, два роки був лейтенантом, а тиждень тому получив звання капітана. Багато роботи, а тому звання ідуть із випередженням
— І коли ж ти пішов працювати до НКВС?
— Я бачу, Микола Гурович, ти зовсім про мене нічого не знаєш?
— Виходить так.
— А хочеш?
— Хочу.
— Добре, слухай. Коли я почув, як ти та інші наші земляки пішли вгору, подумав, може і мені серед вас місце знайдеться. Не вік же на чорній роботі сидіти. Літературного таланту не мав, тому пішов до Курбаса. Але далі робочого сцени та масовки мене не пускали. А ти наче навмисно не помічав мене, коли приходив до театру.
— Ні, я дійсно був заклопотаний. Це Курбас сказав, що у нього працює мій колишній однополчанин. Ми саме організовували нове літоб’єднання і був потрібний начхоз.
— Так, начхозом я заробляв більше ніж статистом у Курбаса, але одружившись зрозумів, що і цього замало. А ви з Дніпровським та Хвильовим вже сиділи по всіх президіях, получали величезні гонорари за твори та відсотки за кожну виставу. А я, дурень, все чекав, чекав.
— Чого?
— Коли за мене згадаєте! Ми ж наче земляки, з Олешків, воювали разом. Але згодом дотумкав, плювати вам і на мене, і на інших, і на народ також. Вам головне повага, президія, гонорари! А тут ще жінка моя розводом загрожує. Грошей не вистачало, тому я і почав красти з каси. Та швидко попався. Думав все, і жінка піде, і з роботи вигонять. Але сталось по-іншому. Справу мою від карного слідчого швидко передали до слідчого НКВС. Тоді став я спочатку заштатним, а потім і штатним співробітником. Сам я твої роботи не читав, бо книжки це не для мене, але слідчий мені все розказав. І про що ти писав, і навіщо це ти писав, і як ви народ проти влади налаштовуєте, і які гроші від іноземних розвідок отримуєте.
— То ти весь час писав доноси?
— Звіти. Співробітники пишуть звіти, а не доноси.
— То хоч не дарма?
— Так, через три місяці попав у штат і отримав ще одну зарплатню. Ось тоді моє становище значно покращилось. Тільки раз мені оголосили сувору догану.
— За що?
— Не передбачив самогубство Хвильового. Його, щоб не сполохати інших, повинні були викрасти та до суду таємно тримати в ізоляторі.
— Тобто, одного пересічного Едмона Дантеса влада не дорахувалась.
— Ви про що?
— Не зважай. Це я про своє, літературне. То я своїм становищем я зобов’язаний тобі?
— Так, це я писав кілька рапортів про вашу особливу небезпеку і настояв на повній вашій ізоляції.
Куліш вперше за день посміхнувся.
— Я сказав щось смішне? – здивувався Іван.
— Ні, просто збулось одне передбачення.
— Яке?
— Так, одної розумної людини. Тобто, ти настільки зненавидів мене за повагу людей, та мої гонорари, що хотів запроторити на вічні муки?
— Думаю, це достойна кара для зрадника. Я ж сподівався, як ми разом воювали за спільне щастя, то більш талановиті поведуть за собою інших. А ви, талановиті, гребли тільки під себе, а як живуть земляки вам однаково. Ви зрадили ідею революції. Це не Сталін, це ви, пихаті суки, вбили мою надію на краще життя. Ось тоді я і вирішив, як продаватись, то не демонам, а самому Сатані.
— Коли пішло за Сатану, то ти усвідомлюєш що навкруги коїться?
— Так, і це тільки початок.
— Зрозуміло. Повернемось до твоєї розповіді. Що було з тобою, коли нас всіх посадили?
— Закінчивши завдання пішов у школу НКВС, получив звання лейтенанта та залишився на роботі у Ленінграді.
— Боявся повернутись у Харків?
Гість трохи засмутився.
— Керівництву видніше де я потрібен.
— З цим теж ясно. А як ви думаєте керувати державою? Висока література вам не потрібна, художники, митці, науковці не хто інші, як пихаті суки. Народні суди, правда, релігія вам теж заважають. Армія та безмежна влада у вже є. Що буде далі? Чого ви хочете?
— А далі буде порядок. Кожен знатиме своє місце і буде знати як жити далі. А митці та науковці будуть свої, не такі норовливі та жадібні до грошей як ви. Ми тільки почали чистити державу від зрадників та індивідуалістів, і перші успіхи не забарились. Нагодували народ, почали багато плавити заліза, робити свої трактори, машини, танки, само льоти, а коли доб’єм антинародну наволочь, станемо першими на всій землі.
— От бачиш, сам на чорній роботі ти жити не схотів, пішов хоч і на копійки, але до театру. А народу пропонуєш гинути у бетоні та багнюці?
— У кожного свій розум та своя вдача.
— А ти хоч розумієш, що українці почули ковток свободи і відтепер ніколи російського царя не визнають, навіть якщо він грузин?
— Так, є таке побоювання, а тому видана секретна директива. Скільки треба знищити українців, стільки і знищимо, але до покори доведемо.
— Чому?
— Сталін вважає Україну своєю найбільшою скарбницею. Сибір ще треба розбудовувати, а Україна готовий ласий шматок і він нікому його не подарує, тим більше самим українцям.
— Тобто Росія без України наче кульгава коняка, жити може, а бігати ніколи? … А Сталін хоче бігати навипередки і з Європою і з Америкою?
— Це надто художній вираз, але ти письменник, я тебе розумію.
— Тобто українці гинуть за те що їхня країна надто приваблива, а вони надто розумні та працелюбні?
— Виходить так.
— Яка чорна діалектика!
— Я зайшов прощатись. Завтра ввечері вас поведуть за межи табору.
— На страту?
— Так.
— Іван, ти хоч розумієш що Сатана задарма нічого не дає. Через деякий час тебе як і мене виведуть і розстріляють, і можливо без всякого суду.
— Я вірний пес режиму. Такі, як я, завжди потрібні.
— Шекспір казав, що світ – театр, а всі ми тут актори. Сьогодні ти граєш пса, а завтра режисер поставить на роль зайвого свідка, чи цапа відбувала.
Іван вдруге за вечір помінявся в обличчі. А Микола Гурович ледь стримав посмішку. Цей неук вирішив дискутувати з письменником.
— Розумію, брешеш на останок усяку літературну погань, – незадоволено відрізав Іван.
— Перед смертю не брешуть, нема сенсу.
Іван відкрив двері і підхопивши стільця, на якому сидів, вийшов. Дорогою він дуже корився за візит до Куліша. Замість насолоди приниженням та стражданнями нікчемного гречкосія, що має себе за українського Шекспіра, дав отримати йому останню моральну перемогу.
P. S. Московській владі потрібні місця для нових в’язнів, а тому видатний український драматург Куліш Микола Гурович разом із тисяча сто десятьма в’язнями Соловецького табору був розстріляний третього листопада 1937 року.
Майор НКВС Іван Бортюк був заарештований в грудні 1939 року і проходив по справі Єжова. За вироком військового трибуналу Іван Бортюк розстріляний в березні 1940 року.
Leave a Reply