Обранець долі

Цієї весни 1-го квітня виповнилося 80 років від дня народження Вадима Крищенка, відомого поета, автора багатьох популярних пісень, народного артиста України, лауреата премій ім. І. Нечуя-Левицького, ім. Д. Луценка, професора кафедри культурології Національного аграрного університету. З нагоди ювілею відбулося пісенне дійство – «День сповіді» в Національному палаці мистецтв «Україна». Зала була переповнена. Українська пісня зібрала шанувальників творчості великого українця. Виступи маестро, а також колег по сцені були проникнуті українським духом. Коли звучала пісня В. Крищенко «Вставаймо, браття українці», – глядачі слухали стоячи і підспівували. На концерті були і журналісти «Оксамиту»…

Своїми спогадами про знайомство з Вадимом Крищенком, незабутні студентські роки поділився з нами Вадим Пепа, письменник, заслужений журналіст України, лауреат Літературних премій ім. І. С. Нечуя-Левицького та ім. Олеся Гончара.
Минуле – це книга для розуміння сучасного тими, хто вміє читати. Поринаю подумки до років навчання на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Радіти б життю. Але нагла облудність національного гноблення хапає за горло. В аудиторіях, у гуртожитку стукачі, коли піти за словом великого Кобзаря, «сараною сіли». Помітили або вистежили, як В. Крищенко в читальному залі «вивчав» чергову «тронну промову» генерального секретаря. І треба ж! Попідкреслював фальшиві фрази, відверто брехливі. Поведінка майбутнього журналіста природна. Треба замолоду бути революціонером, щоб з літами не стати реакціонером.
Та хіба до таких високих матерій наглядачам у кузні кадрів для комуністичної влади. Хтось із тих, що були призначені пильнувати, по гарячих слідах доніс про підозріле, куди слід. Спеціальні служби відразу ж «потягли» необачного. Взялися «трясти»: чим дише? З чого невдоволений? Після брутальних терзань взяли на приціл.
То був час, коли правляча партія розвінчувала культ особи Сталіна. А коли молодь заворушилася, «органи» «вимели» з вузів «приснопам’ятного» Радянського Союзу студентів, які підняли голови. Міністр Оборони Жуков оголосив позачерговий призов на дійсну військову службу. Вигнанців з вузів України, Прибалтики, Кавказу спроваджено на солдатську муштру в «тюрму Оренбурзьку» – в казарми Бузулука і на полігон у Тоцькому. Там ще не вивітрилася радіація після випробування на відкритій місцевості атомної бомби. Майбутньому поколінню якраз на здоров’я. Не рядовий злочин кремлівських верховодів, але замовчується. Навіть А. Сахаров не зронив про те ні слова, хоч багато чого викривав з найвищих трибун.
Жорстока юдоль земна. Але й не без добра. Разом з трьома однокурсниками та дещицею таких же нетяг з інших факультетів й мені довелося поневірятися рядовим майже в штрафбаті, до того ж у радіаційній зоні. Та все ж пощастило повернутися на той же факультет, закінчити навчання. Знайшов роботу в Києві. Зблизився з Крищенком. Мою натуру не відпускала сільська вдача, а він був більше міським. Народився в Житомирі, місті невичерпної історичної пам’яті. Коли починав розуміти, що йому – чотирнадцять років, не стало матері. Виховував батько, директор школи, в якій і навчався син. Як уміли, обігрівали рідну кровинку бабуся з дідусем у селі Глибочок Бараничівського району. Любов до отчої землі всотувалася з неповторними краєвидами берегів річечки із загадковою назвою – Хомора. До формування світогляду долучалася предковічна стихія народних звичаїв, традицій. Ними багатий житомирський край.
Тепер можу сказати, що судилися нам десятиліття товариських взаємин. Було, що познайомилися з двома рідними сестрами – гостями зі Львова, принадними своїм європейським шармом. Так склалося, що в моїй уяві назавжди залишилося щемливе видіння. А Вадим з Поліною побралися. Ростили двох синів. На превелике горе, життя коханої дружини, матері щирого серця рано обірвалося.
Вік вікувати – нелегкі випробування долати. Як же у крутовир’ї юдолі земної розкрилюється талант? Мабуть, не треба семирозуму, щоб збагнути доступні пізнанню істини. А саме. Духовні здобутки – це самовираження природи через людину. Український народ дав світові вершинних геніїв і видатних особистостей у всіх сферах життєдіяльності. Це через те, що він успадковує неміряні тисячоліття неперервного розвитку етносу, починаючи від з’яви людини на тому обширі, де дотепер етнічні українські землі. При цьому мова від свого зародження в найпростіших формах ніколи докорінно не перемінювалася, а тим паче не щезала, щоб поступитися якійсь іншій. Вона з тисячоліттями лише збагачувалася.
Народна мудрість остерігає: чоловік як ступне, так і согрішить. Не маю наміру звеличувати Вадима Крищенка, як святого. Віддаю йому належне як поетові з Божої ласки. Як митцеві високого духовного злету. Доля благословляє його на добру справу, як рідного сина. Подивуватися з фанатичної відданості письменника пісенній поезії. В його набутку 40 поетичних книжок. І майже тисячу текстів покладено на музику. В жодному з них не зрадив собі, своєму покликанню. Не вловився на дешеву попсу. Не схитнувся перед навалою московського шоу-бізнесу.
Особлива творча співдружність єднала поета з незабутніми Раїсою Кириченко та Назарієм Яремчуком. Коли обговорювали щось творче, мовби іскри спалахували. По всьому народжувався вогонь в одежі слова, щоб полетіти на крилах мелодії. Талановиті композитори, знамениті співаки, обдаровані виконавці – це те творче середовище, яке дає наснагу авторові слів, що справді стають крилатими: «Хай щастить вам, люди добрі!» «Мамо, тобі низесенько вклонюсь, мамо, за тебе Богу помолюсь». «Я – України син і щиро гордий тим». «Козаку – найперше воля, козаку – найперше честь». А ось – перлина, до чого ж співзвучна сьогоденним відчуттям і настроям: «Щоб шаблі не брали, Щоб кулі минали Голівоньки наші!» Пісня з цим закликом відколи вже сприймається, як народна. Тим паче торкає серце кожного свідомого громадянина Української Держави тепер – у дні тривог, жалів, безповоротних утрат.
Частенько доводилося дивитися військові паради на Хрещатику. І кожного разу бентежать груди марші, народжені поетичними рядками від В. Крищенка. Які свята обходяться без пісень визнаного майстра? Твори звучать на теле- й радіохвилях. Спеціальні трансляції з Національного палацу «Україна» присвячуються сивочолому маестро, патріархові української пісні. Тієї, яка – загальновизнане надбання світової культури. Фахівці ніяк не дійдуть згоди, як виміряти безмежнеє море української народної пісні. Яке число з усіма варіаціями – двісті чи триста тисяч? Ось від якої традиції непогасний подзвін сучасних мелодій.
Національна наука завинила перед своїм народом. Ніяк не підніметься до усвідомлення того, що Трипільська культура – золотий вік українського етносу. Трипільська культура – мати духовної сутності українського народу. І хрещена мати або, принаймні, посестра усіх слов’янських культур. Коли на переломі ХІХ-ХХ століть видатного історика В. Ключевського колеги питали, якою була мова корінного люду в Київській Русі, академік без вагань відповідав: такою, якою розмовляють малороси. На запитання про мову Трипільської культури відповісти б: вона була такою, якою відлунює в колядках і щедрівках та загалом у календарно-обрядовій поезії. А ще – в рудиментах: забобонах, нашіптуваннях, повір’ях, заклинаннях, голосіннях… Збереглося від первинного найбільше в казках, легендах, переказах, віруваннях, якими багаті, насамперед, долини й полонини Карпат і нетрі Полісся, до якого дотична й лісова глушина Житомирщини. Ті краї навіть за пізніших віків сама природа відгороджувала від загарбників. Не влазили супостати в душу, не спустошували її, не викорінювали сокровенне.
Як видалити із сірої речовини мільйонів царсько-кремлівську отруту: «единый народ», «украинского языка не было, нет и быть не может»? Скільки одурманених не мають ніякого поняття про те, що українська мова – одна з найрозвиненіших і найбагатших на земній кулі. Усе пережите за неміряні тисячоліття родом-народом закодоване в генній пам’яті. І в пам’яті мови, зокрема й пісні. Виражають заповітне талановиті особистості. Серед них, обранець долі неповторний Вадим Крищенко.