Хто б міг подумати ще недавно, що бодай частина наших олігархів у змозі стати свідомими українцями й отримати мандати довіри від народу й самого Майдану? Передбачати нові тенденції в їхньому зародку здатні хіба що поети. До нової книжки Станіслава Бондаренка «Майдани і магнати» (видавництво «Український пріоритет») увійшло три поеми-кліпи, дві з яких вже відомі читачам, і не лише вітчизняним. Це – перекладена п’ятьма мовами «Нічна розмова з Європою» (2011 р.), яку видали книжкою в Парижі й назвали «передчуттям Євромайдану», та «Пікнік із мільярдером» (2012 р.) – чи не перша спроба проникнення в лабіринти життя й психології прошарку олігархів. А в третій, історично-детективній поемі-кліпі «Майдани і магнати, або Магія магми» (2014 р.), яка завершує цей своєрідний триптих.
Герої попереднього твору – «новий українець» Хо, поет Ярослав та «афганець» Борода – діють в інших обставинах: «на лінії вогню» і в «під майданні», де викривається зрада й шпигунство, де рідні брати виявляються ворогами, а вчорашні вороги – соратниками…
Хто б міг подумати ще недавно, що бодай частина наших олігархів у змозі стати свідомими українцями й отримати мандати довіри від народу й самого Майдану? Передбачати нові тенденції в їхньому зародку здатні хіба що поети. До нової книжки Станіслава Бондаренка «Майдани і магнати» (видавництво «Український пріоритет») увійшло три поеми-кліпи, дві з яких вже відомі читачам, і не лише вітчизняним. Це – перекладена п’ятьма мовами «Нічна розмова з Європою» (2011 р.), яку видали книжкою в Парижі й назвали «передчуттям Євромайдану», та «Пікнік із мільярдером» (2012 р.) – чи не перша спроба проникнення в лабіринти життя й психології прошарку олігархів. А в третій, історично-детективній поемі-кліпі «Майдани і магнати, або Магія магми» (2014 р.), яка завершує цей своєрідний триптих.
Герої попереднього твору – «новий українець» Хо, поет Ярослав та «афганець» Борода – діють в інших обставинах: «на лінії вогню» і в «під майданні», де викривається зрада й шпигунство, де рідні брати виявляються ворогами, а вчорашні вороги – соратниками.
Іще в першій з поем-кліпів «Нічна розмова з Європою» проглядався не просто модерний урбанізм Станіслава Бондаренка, а особливий, сказати б, дворівневий його києвоцентризм із двома взаємодоповнюючими колоритами. До закоріненого вміння поета занурюватися «на десять віків углиб» додається осмислення того, що Київ – не просто місто, а космос, «новий Єрусалим». Тож мова не просто про місцевий колорит, а й більш високого рівня – колорит духовний. Загалом ці «два неба», або ж обидва колорити, є характерною ознакою поетики автора. Його духовний києвоцентризм добре помітив Михайло Косів у статті «Нічні розмови з Європою», вказавши, що Бондаренків контекст ґрунтує думку: «Рим – теза, Візантія – антитеза, Київ – синтеза». І своє твердження Косів підсилює мудрими словами Івана Павла ІІ, який сказав, що «збагачена генієм української культури церква дихає тут двома легенями східної і західної традиції». Понад те, наша церква набагато старша, первородніша, ніж у агресивного східного сусіда, отже, й дух та духовність – теж.
Квінтесенцію цього знаходимо в SMS-ці Європі, яку запрошено в очевидці, щоб змогла хоч тепер усвідомити, «хто готує знов чечевицю»:
Він, молодший брат, хоче бути старшим,
й чечевицю варить, біду наславши:
так Ісав колись первородний плакав,
а, зваривши юшку, радів Іаков!..
… Ще як перша жаба учила «ква»
на безлюдній річці, що звуть Москва,
в Києві вже сотнями чинні храми
транслювали Віру з небес хрестами…
Те, що в другій поемі видавалося радше мрією або ж, як назвав у кінці 2013-го один із критиків, – «мрією на руїнах», у завершальній поемі цієї своєрідної трилогії – «Майдани і магнати, або Магія магми» – набуває обрисів реальності, – в першу чергу саме завдяки Майдану. З попередніми ця поема пов’язана розвитком конфлікту, подій та… надій, а дві останні ще й «сполучені» тими самими головними героями, які діють тепер в інших обставинах. Виходить, що свідомий український магнат – таки не фантом і не мрія, як могло здатися раніше. Втаємничений магнат Хо (як він сам просив називати себе), повернувшись до Києва, очевидно, зі свого острова, де два роки оплакував
втрату дружини, зізнається при зустрічі з поетом Ярославом на Майдані, що це для нього й усіх нас «шанс, можливо, останній, зцілитись, витверезить Європу», що його самого «маржа цікавить менше, аніж маржина, прибуток – теж не так вже, як… перебуток». Натомість запалює інше:
Сьогодні треба нам не «нових руських» –
і от від того, скільки з олігархів
тут стануть за Майдан та Україну
(дай Боже, щоб хоч 50 відсотків!),
критично буде важить результат!..
Це справді «критично важить», та навряд чи одразу вірить у щирість такого зізнання здивований Ярослав. Але подальші дії магната роблять своє. Навіть схожий на мольфара чи характерника приятель Ярослава непримиренний «афганець» Борода, який два роки тому був упевнений, що «мільярдер – це міль, ярдами й кілометрами пожираюча душі й тіло», приймає від багатія, як спокуту його давніх гріхів, із десяток машин для Автомайдану та помешкання, що стає штабом. Дивним чином Майдан не просто зближує їх, вчорашніх ворогів-антиподів, а й поступово робить соратниками «на лінії вогню» і в «під майданні», де викривається зрада й «б’ється серце Європи». І загадковий магнат Хо стає майже рядовим, але чи не найдієвішим учасником народного спротиву: привозить бронежилети майданівцям, знищує донецького вбивцю, який очолював «ескадрони смерті» чи провладну банду викрадачів людей у Києві. І навіть, згадавши свою колишню роботу офіцера органів, виводить на чисту воду путінських шпигунів, одним із яких виявляється… брат поета Ярослава – український офіцер Євген (на жаль, кількість їх така, що це вже мало кого дивує). Отже, Хо не просто стоїть на Майдані «за… 45 мільйонів», а діє! Як діє на боці народу і його цілком реальний приятель-колега Ігор Коломойський, який у найтяжчий момент очолив Дніпропетровщину, і вона, власне, «тримає Україну» у протистоянні на Сході з безмозглими варварами – путінськими терористами й сепаратистами. У третій поемі властивий авторові екзистенційно-духовний києвоцентризм набуває більш укрупненого фокусу й перетворюється у майданоцентризм.
Як і сотням тисяч людей, донецькому Іванові Майдан стає рятівним домом, а сам він із його щоденником, точніше «щонічником», – як фіксатор подій і викривач донбаського «бєспредєлу» олігархів, зрощених зі скинутою бандовладою й ще більш бандитською Росією. Іван, чийого брата колись вбили донецькі кілери, спершу збирається помститися за це особисте горе. Але, коли до смертей на Майдані додається не просто оббріхування й приниження цілого народу північною сусідкою, а звіряче нищення людей на Сході, Іван відкладає рішення про кровну помсту убивцям брата заради помсти тому, хто вбиває народ і зазіхає на цілий світ. Разом із кількома соратниками він вирушає в бік Москви.
Може, це нерозсудливо, але ще взимку після перших провокацій Росії й людожерських дій навіженого її керівництва майданівець Іван усвідомлює для себе, що Європу може врятувати всесвітня антипутінська коаліція й новий Нюрнберг чи Гаагський трибунал. У багатьох країнах політики над цим вже ламають голови, але, ховаючи їх у пісок. І мова не про санкції! «Бен-путін» набагато страшніший для світу, ніж бен Ладен, і тому, як переконана п’ятірка соратників-майданівців, для спасіння потрібні найрадикальніші дії щодо його усунення інакше той може зруйнувати світ. Тож і збираються вони чатувати на нього в підмосковних лісах чи при дорогах. «Можливо, нам це не вдасться, – читаємо останній запис у щонічнику Івана, – але терпіти вбивцю при владі немає сил. Прийде друга, потім третя п’ятірки, бо нелюд, який принизив цілі народи знищив авіабомбами лише у Грозному 20 тисяч росіян та ще більше чеченців, не має права на життя!»
Звичайно, герої поеми, як і сам автор, знаходяться всередині подій, які, власне, продовжуються вібрують від Майдану. Ця обставина додає автору не лише плюсів, а й мінусів, бо ще бракує відстан для осмислення. І фіксаційність могутніх і трагічних подій іноді переважає над особистими відчуттями, глушить поетичну моторику. Осмислення
Майдану лише починається, мозаїчна картина його розшириться з роками. Як і спроби духовних відморозків оббрехати його, принизити. Тому й важливі ці ще «гарячі» свідчення, маловідом складові спільного успіху й настроїв.
Автор у цьому поемному триптиху відкрив новий тип рефлекторно-філософської лірики, базованої на експресивній суб’єктно-образній стратегії. Поеми відзначаються динамічною з’явою несподіваних художніх асоціацій і символів, внутрішньою потребою репродукування особистих вражень та прагненням «розколоти» слово завдяки віртуозній «пробі на зуб», і добути з цього горішка нові семантичні смисли:
Когось вели сюди співчуття,
чуття співщастя чи співжиття…
Здається, давно всі переконалися, що теза ленінців про народження «новой исторической общности» під назвою «советский народ» виявилася брехливою й історично неспроможною. Зате світ дізнався, що тепер є народ Майдану, а сам Майдан став каталізатором оновлення та об’єднання не лише Європи а й цивілізації. Як каже «поранений сивий пан»:
… З того, що у людства ще не було,
ми дали Козацтво, УПА, Майдан –
людству з Україною повезло…
Справді, Майдан – Рубікон і порятунок не лише для нас! Він «виріс усім на підмогу – людству і Богу»
* * *
Ще не пройшов шок після трагічних втрат героїв, починаючи з «Небесної сотні», чиї високі голоси так промовисто присутні в творі, ще не висохли сльози матерів. Ще багато чого нам треба навчитися. Та що би не сталося в майбутньому, маємо під обкладинкою троїсте полотно поем-кліпів, на якому виписано найважливіші дороги душ і тіл сучасних українців, що давно вже заслуговують на остаточну перемогу й достойне життя. А сам автор ціє по-справжньому новаторської книжки заслуговує Шевченківської премії, на яку його номіновано.
Микола Жулинський,
академік НАН України
Leave a Reply