Анастасія Гулей
8 травня 1945 року нацистська Німеччина капітулювала у Другій світовій війні. Загальне число загиблих під час Другої світової складає близько 65-70 млн осіб. Україна постраждала у цій війні більше, ніж будь-яка інша країна Європи. Загинуло 8-10 мільйонів українців. Війна зруйнувала більшість великих та малих міст України. Без даху над головою залишилося близько 10 млн осіб. 2,5 млн молодих людей вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Про долю мужньої нескореної української дівчини Анастасії Гулей, яку було вивезено до Німеччини, розповідає Тетяна Пастушенко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України. У рамках проекту «Жіночі історії Другої світової війни» Тетяна Пастушенко досліджувала біографію Анастасії Василівни Гулей. Сьогодні ми пропонуємо хвилюючу розповідь про її життя, яку записала дослідниця.
У сонячний травневий день 1945 року 20-річна дівчина з Полтавщини уперше за декілька тижнів змогла самостійно вийти із бараку нацистського концтабору Берген-Бельзен. Вона б там і померла від голоду і тифу, якби не британський армійський корпус, який 15 квітня увійшов на територію нацистського концтабору.
“Я переступила поріг і побачила скрізь гори трупів: під стінами бараків, вздовж дороги, біля загорожі з колючого дроту. Неподалік наш колишній комендант з аузієрками (наглядачками, від нім.: Aufseherin) вантажили їх на машини”. Здавалося б, яка радість мала охопити всіх живих, які дочекалися такої довгожданої волі, а насправді на радість не було сил.
Скелети, що лишилися від людей, не реагували ні на що. А як і пробивався якийсь промінчик радості, то тут же згасав, зачепившись за купи трупів. “А вони?” ‒ різало кожного живого, немовби звинувачувало в тому, що вижив саме він.
Таким запам’ятався перший день миру для Анастасії Василівни Гулей (дівоче Пляшечник).
21 червня 1941 року приїхала у Пирятин, щоб отримати свідоцтво про народження і надіслати документи в інститут, аж ранком у неділю стало відомо про напад Німеччини. Через три місяці німці були вже в Пирятині.
На початку 1942 року окупаційна влада розпочала масовий вивіз жителів України на роботу до Німеччини. Спочатку агітували добровольців, але дуже швидко перешли до масових примусових заходів із залученням поліції та охоронних підрозділів Вермахту. Навесні 1943 р. була оголошена “мобілізація” всіх працездатних 1923–1925 років народження.
Тепер під депортацію потрапляла і Надя. На пропагандистських плакатах окупанти красномовно писали: “Українці! Тотальна війна проти більшовиків вимагає мобілізації всіх сил. Німецький солдат не щадить свого життя. Але він вимагає від української молоді, щоб вона зайняла безтурботне цілком спокійне робоче місце, яке залишив німецький солдат в Німеччині”.
У реальному житті сільський староста і поліцаї шантажували родину, як не поїде дочка, то відправлять матір. Один раз Наді вдалося втекти з Пирятина. Два тижні переховувалася у сусідів та знайомих у селі. Потім таки прийшла додому, щоб зібратися в дорогу переїхати до родички у Чернігівську область.
“Назавжди запам’яталася картина: мати сіє борошно, щоб спекти мені коржики на дорогу, біля порогу лежить зарізана курка ще не обскубана – теж для мене, я лежу на печі за ширмочкою, думаю що взяти мені на дорогу. Та ось заходять у хату староста села Захарченко і поліцай Павло, якого прозивали “Габло”. Довго не говорили, дали повістку, взяли підпис, пригрозили, щоб не подумала знову тікати, бо випровадять матір. Отут мама заголосила, щось підказувало їй – наступило найстрашніше”.
Групу українських невільників, серед яких була і Настя, привезли працювати до містечка Кенігсгута у Польщі. Поселили у табір при великому хімічному підприємстві. Нацистські чиновники називали робочу силу із окупованих радянських територій остарбайтерами (східними робітниками).
Остарбайтери серед інших цивільних іноземців мали найгірші умови проживання, найменше харчування і найважчі умови праці. Новоприбулих бранців направили на ремонт залізниці, поблизу міста Катовіце.
Молоді дівчата розвантажували вагони зі шлаком, підсипали його під шпали. Дорогою в неволю Надя знайшла собі подруг із Пирятинського району, з ними і намовилися тікати. “Я не була вже така радянська патріотка, але не могла просто так працювати на німців, коли троє братів воювали на фронті. Такі думки пекли мозок і серце, і гнали додому”. На станції Катовіце дівчата добре вивчили карту Польщі, і розробили маршрут, як пройти до кордону дистрикту “Галичина”.
Одного разу під час сильного дощу, коли всі робітники ховалися у складі, п’ятеро українок непомітно пішли зі станції за місто на Схід “до кордону”. Втечі були найбільш радикальним способом боротьби остарбайтерів проти їхнього нестерпного становища. За оцінками німецьких істориків, починаючи з 1943 р., в Німеччині щомісяця втікало майже 45 000 іноземних робітників, до 500 000 щороку, більше половини яких становили остарбайтери.
Зрозуміло, що їх шанси добратися додому були мізерними, бо остарбайтери, як правило, не знали місцевої мови (німецької, польської, чеської), погано орієнтувалися на місцевості, мали поганий одяг, який відразу викривав їх, навіть без перевірки документів.
А покарання за такий вчинок було непопомірно тяжким. У 90 % випадків втікачів направляли до поліції, а звідти до виправних чи концентраційних таборів на тривалі терміни ув’язнення. Тоді як німецьких робітників за подібні порушення трудової дисципліни переважно штрафували. У більшості випадків втеча для примусових робітників була спонтанною реакцією на неприйнятні умови чи обставини життя, на тяжку психологічну ситуацію.
Нашим втікачкам також не вдалося змінити цю сумну статистику, хоча їх про це попереджали мало не в кожному польському селі, пропонували притулок і роботу. Вони пройшли 10 днів, вдало перейшли Віслу, дійшли до річки Сян, коли їх впіймав польський жандарм. Місяць сиділи у в’язниці Жешува, 28 липня їх перевезли до Тарнува, а надвечір 8 серпня 1943 року ув’язнені прибули до концтабору Аушвіц.
Новачки одразу пройшли процедуру прийому: їх облили холодно водою, переодягли в смугастий тюремний одяг, взули в дерев’яні довбанки, обстригли волосся, викололи на руці номер 61369.
“По війні я не раз чула співчутливе, – розказує Анастасія Гулей – “А боліло, коли виколювали”? Ми були таким жахом пройняті, що хоч би і голови відтинали, то не відчували б фізичного болю. Наче то нічого страшного не робилося, але це було так не зрозуміло, такий жах охоплював мозок, такий стан був пригнічений, що людина втрачала розуміння, де вона знаходиться і що з нею відбувається, на якому світі живе”.
Надя з подругами потрапила у відділення концтабору Аушвіц ІІ (Біркенау), який був табором знищення переважно для євреїв та ромів. На території Біркенау збудували 4 газові камери, замасковані під душові, та 4 крематорії, що використовувались для спалювання трупів людей. Сюди залізницею під постійним наглядом доставлялись євреї з усієї окупованої Європи.
Надя жила в бараку, який знаходився недалеко від центральної дороги, що розділяла чоловічий і жіночий табори і вела в ліс, до крематоріїв. Щодня вона спостерігала як цією дорогою йшли євреї, колоною по п’ятеро в ряду.
В’язням здавалося, що вони ідуть як на парад: гарно вбрані, з дітками різного віку. Діти несуть ляльки, ідуть безтурботно біля батьків, дідусів, бабусь, підкидають м’ячика і не здогадуються, куди вони йдуть.
“Тяжко, боляче було дивитися на ці нескінченні смиренні колони людей, хотілось кричати: “Не йдіть! Не здавайтесь! Боріться!” А вночі сморід горілого людського тіла накриває всю територію Біркенау, полум’я над трубою досягає десяти метрів, а чорний пекельний дим застилає увесь світ. Жах сковує тіло, холодить душу. Невже це можливо? Де це діється, на якому світі?”.
Табірний режим, голод, знущання – все було розраховано на те, щоб позбавити людину її індивідуальності, волі до життя. “Думки про втечу вже не було” – зізнається Анастасія Василівна. Перебуваючи у карантинному блоці жінки ще пробували на початку протестувати. Їх ганяли копати глибокий рів перед огорожею табору.
Земля глиниста, мокра, бранки грузнуть у своїх дерев’яних колодках, а тут ще почався дощ. Вирішили не виходити на роботу. Блокова кричить репетує – вони ні з місця. Сидять у бараку.
Тоді прибігає комендант табору Йозеф Крамер, вискочив на третій поверх нар, почав стріляти у стелю. Вигнали жінок з бараку, вишикували в шеренгу, поставили на коліна у багнюку з піднятими руками, а комендант проходить і кожну п’яту б’є кулаком у груди. Після цього всі понуро пішли обкладати канаву терниною.
У таборі у неділю був вихідний день, коли можна було залишитися в бараку. Але й ці рідкісні хвилини відпочинку не тішили полонених.”Сидіти в бараку голодному і думати про голод – ні, краще на роботі, там хоча якось відволікаєшся від цього всеохоплюючого, настирливого, всепоглинаючого почуття голоду, що не відпускає ні на мить”.
Неділя – це був час, коли можна зустрітися із земляками, знайомими, поспілкуватися, сказати слова підтримки. Надія була начитаною, комунікабельною дівчиною. У родині була велика бібліотека, ще у шкільні роки вона познайомилася з російською, французькою, німецькою класичною літературою, мала талант оповідати.
У вихідні бігають дівчата, шукають у бараку “Надю із шістдесят першої тисячі”. Тягнуть у свій куток на третій полиці, повсідаються і чекають слухачки, що вона почне розповідати якусь цікаву книжку, яку прочитала вдома. Це почалося ще в Тарнавській в’язниці, коли через засилля бліх, доводилося всю ніч розказувати геть усе, що читала колись.
У концтаборі кожен крок, найпростіша процедура перетворювалася на знущання над в’язнями. Найбільше замучували аппелі (від нім. Appel, перекличка). Рано-вранці бігали штубові (старші по кімнаті) по бараку, грюкали палицями по нарах, будили на аппель.
Тут тільки-но одіж під тобою розпарилася, бо посушити її після дощу чи снігу ніде, окрім як своїм тілом, тільки уві сні забув про голод, треба вставати, тягти розпарене мокряччя на себе і йти ставати у свою п’ятірку.
Ранком аппель проходив швидко. Полічить аузієрка (наглядачка) чи блокова (старша по бараку) і передає бранців шефам та конвоїрам робочих команд, які ведуть на роботу. Увечері знов перелічують. Шефи здають, аузієрки приймають. Часто бувало приведуть команду в табір, а аузієрки немає.
“Запустять нас у табір, поставлять під дротяною стіною п’ятірками і під наглядом охорони, що на вишках, змушують годинами стояти і чекати. Ні відійти, ні присісти, ні обіпертися об щось, ні колодок з ніг зняти, коли жарко, ні потупцювати, коли холодно – стій, бо стрілятиме. Аж ось під вечір біжить. Замість форми якась рожева сукня виглядає з-під чорного плаща-накидки, розмальована, напарфумлена – на гульки зібралася. Було охоронці витягають її із рову п’яну, виваляну у багні, справжню фурію”.
Наприкінці 1944 року оголосили набір на сільгоспроботи у Буди, Надя зі своїми подругами записалися, здавалося, що буде легше, якщо вибратися із Біркенау. Цей філіал був за 2-3 кілометри від головного табору: один барак та два будиночки, в одному була кухня, в іншому жили блокова, німкеня, фельдшериця, капо Гертруда і бригадирка команди – німкеня Фріда.
Робота була різна, і зовсім не пов’язана із садівництвом: розбирали будинки селян, виселених із зони концтабору, ремонтували дороги, прокладали дренажі по болотистих місцях. Роботою знесилених в’язнів ніхто не був задоволений, бо ж якої роботи можна було чекати від виснажених людей.
Але і відпочинку теж не давали, щодня в будь-яку погоду гонили на роботу, тільки б була видимість. Побули у Будах до січня 1945 року, аж поки тих в’язнів, що вижили, не евакуювали перед наступом Червоної армії на Захід Німеччини до концтабору Берген-Бельзен.
Здавалося, що гірше ніж у Аушвіці не буде. Але виявилося, що буває й гірше. “Як ми не подушилися у тих зачинених наглухо телятниках, де не було місця ні стояти, ні присісти? Дівчата втрачали свідомість, мучилися, як у закритій домовині”.
Як довго тривала подорож ніхто не скаже: у телятнику темно – що вдень, що вночі. Нарешті приїхали, потяг зупинився, ми повилазили з душогубок, трохи розправилися, вдихнули повітря, пішли кудись строєм по п’ятеро. Прийшли до табору, аж раптом бачимо старого, добре знайомого, Крамера, колишнього коменданта Аушвіца! Все ясно, нас привезли сюди для знищення”.
Це був концтабір Берген-Бельзен у Нижній Саксонії. Створений у 1940 році як табір для бельгійських і французьких військовополонених, восени 1941 року сюди прибуло 20 000 полонених червоноармійців. До весни 1942 року понад 18 000 з них померло від голоду, хвороб та знущань.
Від 1943 року табір став використовуватися для утримання в’язнів концтаборів, на початку 1945 року сюди стали евакуювати бранців зі східних концтаборів перед наступом Червоної армії. На початок лютого 1945 року у Берген-Бельзені вже перебувало понад 22 000 в’язнів, а на початок квітня – 60 000.
Табір не був розрахований на таку кількість людей. Багато з них помирали від голоду і нестачі води. У грудні 1944 року розпочалася епідемія тифу. Загалом упродовж 1943 – 1945 років у концтаборі було знищено понад 50 000 в’язнів, з них – понад 35 000 померла від тифу за декілька місяців до визволення.
Очевидно, групу ув’язнених з Аушвіца, в якій була і Надя, розмістили у 36 бараках колишнього лазарету для радянських полонених. Вона згадує, що запустили їх у табір навіть не зробивши переклички номерів, дозволили розташуватися по бараках, де хто хотів.
Пустих бараків було багато, стояли в лісі між деревами, від колишніх мешканців залишилися старі матраци набиті гнилою чи то соломою, чи то тирсою. На ранок прибіг Крамер з двома ауфзієрками, вигнали жінок з бараку, поставили на коліна у мокрий сніг, повикидали все, що було в бараку, забрали ковдри, загнали ув’язнених знову у порожній барак.
Потім прислали робітника, який забив вікна і обкрутив двері колючим дротом. Так вони просиділи чотири доби без їжі, без води, в холоді і горі. Потім дали вареної брукви. До голоду і холоду долучився тиф.
Почався мор. Мертвих не ховали, крематорію у таборі не було. Трупи валялися по всій території табору, біля кожного бараку і купа їх постійно росла. Ранком не розумієш, чи то серед живих ти, чи то серед мертвих. Я вже не можу вилізти на свої нари, падаю на голу цементну вологу підлогу і чекаю ранку.
А рано-вранці приходить до мене подруга Марія із робочого табору і виводить мене кудись із бараку, щоб штубові не викинули на ту страшну купу біля бараку. Кухня перестала працювати, вже не давали вареної брукви, а розносили всім лежачим по шматочку сирої. Ще тижнів зо два трималася я з групою дівчат на сирій брукві.
Потім полоненим роздали по шматку хліба, який виявився отруєним. Ранком, хто ще зміг підвестися, кинулися шукати воду. Всередині все пекло і горіло, а води ніде не було. А десь о дванадцятій дня заїхав до табору броньовик, з нього на всіх мовах лунало “Ви вільні! Ви повернетеся додому! Ви врятовані!”
Концтабір був переданий британських військам 15 квітня 1945 р. в результаті домовленості між обома сторонами, щоб попередити поширення інфекції. Видовище, яке постало перед англійськими солдатами було настільки жахливим, що через 40 років кінооператор, який знімав тоді табір, не міг вдруге переглянути ці кадри. Незважаючи на зусилля медиків, у перші два тижні після визволення померло близько 13 000 осіб.
Британці трохи підлікували в’язнів і направили через Ельбу в радянську зону окупації. Там ешелон репатріантів довезли до збірно-пересильного пункту Барановичі. “Розвантажили весь ешелон людей на болоті просто неба – чекай наступного транспорту, який підвезе ближче до домівок. На цьому болоті довелося просидіти півмісяця, а потім самотужки чіплятися до якогось товарняка, що йде в бік Києва. Так я “автостопом” добралася до Пирятина”.
Дома горе, злидні і біда. Тим не менше, Надя вирішує йти до школи, закінчувати 10-й клас, відкладати нікуди, вже пройшло страшних чотири роки, відколи вона закінчила 9 клас. А директор найближчої Яблунівськї школи не хоче її брати, бо “була в Германії”.
Тільки завдяки втручанню брата Петра, інваліда і учасника війни вона почала навчатися в 10-му класі. Учні школи теж спочатку поставилися до неї вороже, не хотіли сидіти за однією партою, ділитися підручниками, цькували, тому що знову ж таки, “була в Німеччині”.
Але з часом ненависть змінилася дружбою, вершиною якої стало зізнання однокласників: “Куди ти будеш вступати, туди і ми”.
Справжню повну радість буття Анастасія відчула коли у 1946 р. отримала студентський квиток Київського лісогосподарського інституту. Це було втілення її мрії про вищу освіту, з’явилася віра у життя. В інституті вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, студентом, колишнім фронтовиком, Володимиром Гулеєм родом з Хмельницької області.
Багато років Анастасія Василівна присвятила турботі про свою велику родину (у подружньої пари народилося троє дітей). Працювала лісничим у Молдавії, у Фастові, колгоспницею у Жулянах, старшим майстром об’єднання “Художник”. Спільними зусиллями побудували свій власний будинок.
Поступово час загоїв душевні рани, і вже можна було не прокидатися ночами від кошмарів, перестали снитися аппелі, колючі дроти, не доноситься сморід із крематорію, не ввижаються скирти трупів біля бараків. Правда завжди залишалася незагойна рана – номер на лівій руці “61369”.
Чого тільки не довелося вислухати Анастасії від злосливих “незнайок” у транспорті чи в черзі, не кожному невігласу зможеш пояснити, що це не номер польової пошти, і не номер комсомольського квитка, і не прикмета, поставлена чоловіком, щоб жінку ніхто не вкрав. Бо цей номер – смертельний вирок! Людина з ним була приречена, в неї був один шлях – до крематорію.
У сімдесятих роках Анастасія Василівна стала членом Київського відділення Організації борців антифашистського спротиву. Нині вона очолює Українську організації борців антифашистського опору.
У свої 93 роки вона проводить активну громадську роботу, виступає перед молоддю, бере участь у міжнародних зустрічах, опублікувала чотири книжки, у яких зібрала власні спогади та свідчення колишніх в’язнів нацистських концтаборів, примусових робітників, розповіді мешканців селища Жуляни про нацистську окупацію.
Людство засудило нацизм, пройшли показові міжнародні судові процеси над нацистськими злочинцями. Анастасія Гулей особисто прочитала на початку 1946 року в радянській газеті про те, що стратили її мучителя, коменданта концтаборів Аушвіц-Біркенау і Берген-Бельзена Йозефа Крамера.
Але сталінські активісти і виконавці злочинних наказів так і залишився непокараними. Жодного начальника радянської тюрми чи табору не засудили за те, що було вбито трьох дядьків Анастасії Гулей, ні в кого навіть думки такої не виникало не те що шукати, дізнатися ім’я тих сільських “активістів” із Грабарівки, котрі під час Великого голоду забирали останню торбинку квасолі у вдови, котрі вбили діда Феоктелата Панікара.
У кожному своєму виступі під час міжнародних заходів Анастася Гулей закликає до підтримки України.
Тетяна Пастушенко
Leave a Reply