Наш співрозмовник — письменник і політичний діяч Віктор Терен (справжнє прізвище Таран). Передусім кидається в очі символічний перегук псевдоніма і прізвища. Терен — земельний простір чи просто земля або ж рослина «колючий тернослив». А таран – це пробивна сила, товкач, довбня. Всі ці поняття-означення розчинилися в характері енергійного, непоступливо-принципового і сентиментально-романтичного, доброзичливого, часом ніжного Віктора Васильовича.
Перші риси, звісно, стосуються політичної діяльності Терена-Тарана, адже бути народним депутатом України ІІ-VI скликань, вічним опозиціонером — це не жарт. А інший бік медалі, себто людини — це чутливий, ранимий поет і щемливо-світлий прозаїк, схильний писати для дітей. Хоч як дивно, пішовши у політику, Віктор Васильович не застрелив у собі митця, Терен (селянин за корінням) переміг у ньому Тарана (столичного мешканця). Його найсвіжіша прозова книжка для дітей «Хлопчик з планети «Ч» та Вогняні Пси» здобуває дедалі більше шанувальників і набирає обрисів непересічного явища в українській літературі…
Наш співрозмовник — письменник і політичний діяч Віктор Терен (справжнє прізвище Таран). Передусім кидається в очі символічний перегук псевдоніма і прізвища. Терен — земельний простір чи просто земля або ж рослина «колючий тернослив». А таран – це пробивна сила, товкач, довбня. Всі ці поняття-означення розчинилися в характері енергійного, непоступливо-принципового і сентиментально-романтичного, доброзичливого, часом ніжного Віктора Васильовича.
Перші риси, звісно, стосуються політичної діяльності Терена-Тарана, адже бути народним депутатом України ІІ-VI скликань, вічним опозиціонером — це не жарт. А інший бік медалі, себто людини — це чутливий, ранимий поет і щемливо-світлий прозаїк, схильний писати для дітей. Хоч як дивно, пішовши у політику, Віктор Васильович не застрелив у собі митця, Терен (селянин за корінням) переміг у ньому Тарана (столичного мешканця). Його найсвіжіша прозова книжка для дітей «Хлопчик з планети «Ч» та Вогняні Пси» здобуває дедалі більше шанувальників і набирає обрисів непересічного явища в українській літературі. Визначає обличчя цієї книжки перший твір — позначена тавром чорнобильського лиха повість про хлопчика на прізвисько Потворко. Ця антиказка для дітей та дорослих – «теренівський» синтез уяви, фантазії, а разом з тим і суворої
реальності. Вона про самоствердження і зростання юної особистості, напрацювання сердечного імунітету проти жорстокості, байдужості, неправди.
Саме ця книжка і стала приводом для нашої розмови.
– Пане Вікторе, у 2012 році ваша книжка «Хлопчик з планети «Ч» та Вогняні пси» стала найбільш рейтинговою в Україні у своїй віковій категорії. Нещодавно вона вийшла у Польщі і незабаром побачить світ у Словаччині. Це що, слава заусміхалася?
– Ліна Василівна Костенко ідентифікувала славу з прекрасною жінкою, яка принесе на могилу квіти, так що давайте покищо не будемо її квапити, хай ще не купує гвоздики (сміється). Але й справді, якось так розташувалися планети, що книжка набула достатнього розголосу, для мене це незвично. Наприклад, та ж повість «Найд» на Міжнародному дитячому фестивалі у Львові була відзначена дипломом «Книжкове левеня».
– Лауреат Шевченківської премії художник Леонід Андрієвський поставив вашу книжку в один ряд з такими популярними творами світової белетристики, як «Пригоди Тома Сойєра» і «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «Пригоди Олівера Тіста» Чарльза Діккенса… То як, Ваша книжка стала реальною подією в дитячій класиці? І хто він, Ваш хлопчик з планети «Ч» – Том, Гек, Олівер?
– Та ні, він – це він, Потворко. Наш український хлопчик. І живе Потворко теж на українській планеті «Ч», яка почорніла від вибуху – тут асоціації з Чорнобилем очевидні. І вже можна говорити, що незабаром з’являться твори й про дітей з планети «Д», української донецької планети, яка теж димить і палає. Це на іншій затишній планеті жив його французький одноліток, ходив у пурпуровому шовковому плащі й спілкувався з мудрим Лисом…
– Критик Микола Славинський якраз і говорив про паралелі між «Маленьким Принцем» Екзюпері та хлопчиком з Чортоярів.
– Бачте, діти всього світу схожі між собою – і водночас усі діти між собою не схожі.Схожі вони передусім тим, що вони – діти. З нестримною уявою, якоюсь щемливою задерикуватістю – ну для прикладу згадайте хоча б тих самих хлопчиків, які оголосили війну старикам, у Бредбері. А не схожі передусім через те, що їхні характери, звички, врешті, їхню дитячу душу формують обставини, в яких вони живуть, а обставини якраз і різні. Маленький Принц милувався Трояндою, а наш маленький Потворко збирав порожні пляшки, щоб їх поздавати й на виручені гроші купити собі хліба, а цуценятам – молока. З усім тим своєю шляхетністю і внутрішньою совісністю він аж ніяк не поступається своєму французькому ровеснику. Тобто, тут і справді можуть простежуватися певні паралелі, про які писав Славинський, і водночас – скажемо так – перпендикулярів ще більше.
І знову ж таки, його величність час. У Пастернака є влучне визначення, що ми всі більше схожі на час, у якому живемо, ніж на своїх батьків. І тому, розповідаючи про Потворка, я намагався розповісти й про час, в якому нам доводиться жити. Час, коли вчителька продає у церкві свічки, а комусь долари (у внутрішній кишені) розширюють аорту й зігрівають серце.
– Заговорили про Екзюпері й мимоволі згадалося його відоме «відповідаємо за тих, кого приручили».
– Знаєте в чому парадокс? Це ми думаємо, що відповідаємо за тих, кого (як нам здається) приручили до себе. А от вони, наші чотирилапі хвостаті істоти, так само вважають, що це вони нас приручили й відповідають за нас. І тому вони за нас хвилюються – чи ми не заблукали, чи не втрапили в якусь халепу, бо їм зовсім невідомо, де ми пропадаємо зранку до вечора, куди йдемо, і знов-таки, через це ті ж собаки, наприклад, так радіють вечорами, і такі влаштовують навколо нас танці, коли ми нарешті повертаємося й вони нас зустрічають біля хвіртки.
А раз так, то немає якоїсь окремої – скажемо так – собачої, котячої або людської планети (я їх зумисне ставлю в один ряд), – а є одна, спільна для всіх нас, ніжна, м’яка, і тендітна в космічному масштабі, крихка, як тонке скло, Земля. Та разом з тим, Бог усім нам дав право вибору. Наприклад, той же Найд, зголоднілий пес, мав вибір: або залишитися зі своїми колишніми господарями і при цьому все мати – собачу ковбасу, улюблені курячі лапи, теплий і сухий затишок, або знову повернутися до старого діда, який жив у глухому лісі й годував його лише однією картоплею. Але Найд повертається саме до нього, старого немічного діда. Бо якось відчув своїм собачим нутром, що коли не повернеться, то самотній дід помре від тиші.
– На думку ще спадає історія про Пеппі Довгупанчоху шведської письменниці Астрід Ліндгрен, адже Ваш Потворко теж досить часто бешкетував. Чи не було небезпеки повторитися? Як вам вдалося уникнути перегуків зі світовими бестселерами?
– Щоб не бути на когось схожим, треба послуговуватися єдиним рецептом – уникати фальші. Бо коли твій герой (перепрошую за цю банальну дефініцію) буде таким, яким він є насправді, а не фальшивим, штучним, то він уже буде сам собою, уже не буде Томом Сойєром, його копією. Тобто, потужне магнітне поле того чи іншого автора або персонажа можна подолати (і відірватися від нього) лише тоді, якщо уникнеш фальші.
– Фальші – у чому?
– У всьому. У кожному слові, жесті, інтонації, вчинках, обставинах. Це як на полотні, на яке клали наші матері вишиті маки, – у ньому не повинно буди жодної фальшивої нитки, воно має бути наскрізь правдивим, це полотно. А якби ми ще й зачепили більш дорослі (і тому сумніші) речі, то я б ще додав, що найбільша фальш – в уходництві, в підігріванні сильним світу цього. Хоч які там вони сильні? В якому зараз Ростові той «сильний та великий» Янукович, про якого Ганна Герман колись говорила, що він могутній і загадковий, як Африка?
– Перейдемо з дитячої літератури на політику?
– Запросто. Ми недавно мали президентом просто унікального невігласа, який називав Чехова українським поетом. Якось, виступаючи в парламенті, я сказав, що Януковичу треба давати клятву не на Біблії, а на «Каштанці» Чехова. Стало своєрідним афоризмом. От бачите, й поєдналося.
– Кажуть, що піти в політику – це те саме, що застрелити в собі митця. В політику аж бігом кинулися комсомольські вожаки, партократи, а у вашій біографії значиться, що ви були слюсарем, авіатором. Тож як Вам відчинилися двері у владу?
– Для мене перші двері, що певною мірою уособлювали владу, відчинилися так: десь годині о сьомій ранку (щоб застати мене до роботи) вони подзвонили в двері. Вони – це хлопчики з «контори», КДБ тоді називали конторою глибокого буріння. А зачинилися двері так: у видавництві «Радянський письменник» уже була верстка моєї другої книжки. Після того, як я раптом став буржуазним націоналістом (це в робітничому цеху на «Арсеналі»), набір книжки розсипали й один чиновник від літератури сказав, щоб мого й духу не було у видавництві. Взагалі з дверима багато асоціацій. У Вавилоні, наприклад, було 100 дверей, і всі вони були мідні. А в нас їх були тисячі, й усі броньовані, й усі з віконечком, крізь яке час від часу вилітала чиясь душа. Отже, про політику. Якось я прочитав у Івана Драча приблизно таке, що політика – це не його пійло. Втім, коли свого часу ми (Мовчан, Терен, Чмир) створили першу (!) в Україні ініціативну групу Народного Руху й попросили Драча її очолити (бо ж він був секретарем Спілки, а ми – рядова письменницька піхота), то Іван Федорович аж кудись далі відсунув свій недописаний аркуш і взявся за Рух.
Політика – і не моє пійло, «але ж, але ж!» – як говорила Ліна Костенко. Кому буде потрібне, інше, наше літературне «пійло», якщо не буде української мови? Хто буде читати наші книжки, хто вчитиме в школах вірші наших відомих поетів, якщо щезне Україна й сліду не залишить на землі, як писав Тарас Шевченко? Яке в нас усіх буде майбутнє, якщо діти почнуть лепетати не свої, а чужі слова? І тому письменники й змушені йти в політику. Це як на фронт, коли ніхто не питає, хочеш ти туди чи не хочеш. І тому Спілка письменників започаткувала Товариство української мови, Просвіту, а перший з’їзд Народного Руху відкривав Олесь Гончар. І все це не лише забирало час, перекреслювало творчі плани – це, насамперед, вимагало мужності. Скажу для прикладу: коли ми створили у Спілці ініціативну групу Народного Руху (увага – першу в Україні!), то вже наступного дня тодішнього Голову Спілки Юрія Мушкетика викликали в ЦК й попередили, щоб у Спілці Руху не було й духу. І тоді Юрій Михайлович просто вийняв свій спілчанський квиток, поклав його на стіл і сказав, що якщо у Спілці не буде Руху, то його, Мушкетика, теж там не буде. Але скажіть, що таке політика взагалі? Участь у якійсь організації? Депутатство? Виступи на мітингах? Не обов’язково. Коли Тарас Шевченко написав «Поховайте та вставайте», то він уже став політиком найвищого рангу, поводирем нації. І коли в часи безугавної хвальби й партійного всеуславлення Андрій Малишко написав «Рідна мати моя, ти ночей недоспала» – то це теж була політика: материнська, рідна, українська, вкрай необхідна, щоб нагадати нам – хто ми і чиїх батьків діти.
– У Вашій повісті діти один одного питають: що «най-най-най»? Що найбільше? Найгарніше? Найрідніше? Це схоже на якусь гру. А от якби й ми задалися таким дуже простим питанням: що особисто для вас «най»? Найкраще в житті, в літературі, і навпаки – відворотне або й найстрашніше?
– Якби я спробував відповісти, що найкраще в житті чи літературі, то багато людей мені не повірили б. Чому? А тому, що в кожного воно своє, найдорожче і найрідніше. Щось збігається з моїм власним, а щось ні. І до того ж усі ці поняття, імена час від часу змінюються, одного дня я дужче люблю калину, а іншого тополю. Сьогодні я буду вкотре перечитувати Костянтина Бібла, а завтра для мене не буде проникливіших слів, ніж у Володимира Булаєнка. Іншими словами, щастя настільки багатогранне й мінливе, що «най-най-най» просто не може існувати за своєю природою. Ось чому мій Потворко просто назвав найріднішою свою стару хату, бо це було найближче до істини.
А от протилежне… На мою думку, найвідворотнішим і найстрашнішим є вождізм у всіх його відтінках і проявах. Тобто, не лише в персоналіях (Сталін, Гітлер, Путін), а в системі, в стереотипах, цензурі й навіть мисленні. Вождізм – це ідеологія орди, Росії, незалежно від того, під що вона маскується в конкретний часовий період історії.
У неї завжди ті самі зуби – однаково, білі вони чи червоні.І тому говоримо про альтернативу, про Свободу. Якщо мене Бог простить, то я навіть перефразую Святе Письмо: спочатку було Слово, і те Слово називалося Свобода.
– У житті кожного з нас є доленосні люди, просто приятелі, кому можна в будь-який час зателефонувати, про щось порадитися. Чи є такі у вас серед колег-письменників?
– Ну, доленосними, як ви їх називаєте, людьми для мене є насамперед ті люди, кому я завдячую тим, що живу. Вони приходять до мене невідомою дорогою, довшою людського віку, знову витягують мене з-під криги весною, діляться хлібом, попереджують про стукачів, не дорікають за мою тінь на їхніх передчасних могилах – і я ніколи не знав
і не знатиму всіх їх поіменно, а тим більше, за професіями – чи вони селяни, чи лікарі, письменники. Але якщо вже конче треба саме про письменників, то я б згадав передусім Абрама Ісаковича Кацнельсона, Царство йому Небесне. Коли мене загребли ті «хлопчики», що прийшли з обшуком, Кацнельсон (у минулому офіцер Радянської армії) начепив свої ордени та медалі й пішов у ЦК. Виручати. Він, єврей – мене, українського хлопця. Він не думав тоді про якийсь ефемерний інтернаціоналізм, думав просто про мою душу. А зараз? Ви знаєте, багатьом можу зателефонувати, й навіть дуже багатьом. І кожного разу хтось звідти, з телефонної далини, озивається, як рідний. І я так само озиваюся, якщо хтось серед ночі згадає про моє скромне існування.
– Це вже скидається на життєву філософію?
– Не знаю, на що це скидається, але я притримуюся тієї теорії, що життя – це як мозаїка, зібрана з тих чи інших епізодів, вражень, подій, усього… І в тій мозаїці теж має бути все – і чорні камінці, й розбиті скельця, а не лише біле й чисте. Бо це вже було б не життя, а підлога в операційній. І ще нікому не дозволено човгати ногами по тій мозаїці. Це, між іншим, теж наша з вами Свобода.
Спілкувався і фотографував
Володимир КОСКІН
Leave a Reply